«На позиції мені не потрібен боєць, котрий нічого не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен…» Історія бійця 128 бригади Анатолія

– Ми лазили до росіян дуже близько, собак їхніх чули, – розповідає боєць. – В полон брали, зброю з убитих знімали, телефони забирали. Я всякого там надивився. Двічі мене контузило так, що не розумів, де знаходжуся. Пам’ятаю тільки спалах, отямився вже в лікарні. Питають, як звати, а я не можу згадати…

Згодом Анатолій перевівся в піхотну роту, де трохи інша специфіка – постійні довготривалі виходи на передок. Його минуле «відрядження» тривало цілих 5 місяців, навряд чи хтось у 128 ОГШБр був на «нулі» безперервно довше. Анатолій – старший групи, її кістяк, тому й затримався так надовго. Піхотна позиція облаштована між населеними пунктами, колись це була посадка між двома полями.

– Там усе випалено, знищено артою, мінометкою й дронами. Це як чисте поле, трава навіть вища за залишки корчів і дерев. І якщо всього 5 FPV-шок прилітає за день, то це хороший день. Оптоволоконні часто налітають, на них РЕБ не діє (радіоелектронна боротьба), там того оптоволокна десятки кілометрів. Плюс дрони зі скидами. З 6-ї ранку й до обіду я нараховував щодня десь 16 скидів, а вже після обіду й не рахую, бо голова гуде від вибухів. Це не важка контузія, як у розвідці, а таке… Ну, поригав трохи і вже по-іншому – навіть контузія пройшла, – сміється боєць.

До росіян звідти десь два кілометри, і періодично ворожі штурмовики намагаються вибити групу Анатолія з укріплень.

– Летять на нас на багі, їм ці 2 кілометри проїхати – буквально 10 хвилин. Я чую по рації «починається весілля» і встигаю за цей час перевірити «бельгійця» (7,62-мм кулемет FN MAG бельгійського виробництва). А далі саме «весілля». Деякі штурмові групи розбивала наша арта й дрони ще на підході, а дехто з найвправніших росіян встигав підібратися до нас до 10 метрів. Я розстрілював їх із кулемета так, що броніки в клоччя розривало. Зараз сухо й місячні ночі, то штурмів менше. А коли туман, то лізуть активніше, бо наші дрони їх не бачать.

У групі Анатолія дуже різні люди – з різних регіонів України, різного віку, освіти. Всі мобілізовані, жодного контрактника.

– Є старший від мене на рік, а наймолодшому 27. Новеньким я пояснюю все дуже просто – хлопці, ви на підводному човні, тут виходу немає. Не будеш слухати, не будеш думати – не будеш жити. Але вони розуміли, робили все правильно, хоча й боялися. Страх завжди є, він дуже хороша мотивація. Мені не потрібен такий, що не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен. Мені потрібен такий, що коли ворог піде, то щоб стріляв, а не тікав чи панікував. Треба долати страх. Я пояснюю – ви не граєтеся у війну, це справжня війна. Зараз ти спокійний і розслаблений, а через хвилину в тебе прилетіло, і ти навіть не почув, звідки. Там не можна дивитися телефон на СП-шці, ти маєш стояти й слухати, бо інші копають чи щось роблять. Я в таких «звиздорізах» був, що знаю, чим це може закінчитися. Розумію, що треба робити, щоб вижити, тому й сам копав, і інших примушував. Ось такий я поганий, – жартує Анатолій.

Постійний психологічний пресинг, відсутність відпочинку й смертельна небезпека не можуть не впливати на психіку бійців, котрі так довго перебувають на «нулі». Триматися допомагає постійна зайнятість.

– Якщо на позиції нічого не літає й нічим не криють, то є кілька годин, які можна витратити на власний розсуд. Маємо Старлінк і включаємо на пару годин, щоб додому подзвонити й сказати, що все добре. В інтернеті просто так не сидимо. А далі перевіряю екофлоу, інші акумулятори та павербанки, рації. Десь приліт спалив сітку, то треба лагодити, десь затекло чи щось інше – там постійно робота є. Це тут, після виходу з позиції, мені важче, не можу собі діла знайти. Поспав, поїв і тиняюся. А мені кажуть – що ти все ходиш, іншим заважаєш, – сміється боєць.

– Чи бачу себе в цивільному житті? – повторює питання Анатолій. – Усе колись закінчується, війна теж. Якщо не підведуть руки й очі, піду знов на роботу – буду класти мозаїку, плитку. Буду працювати й просто жити, а що? Я розумію, що можу й не вернутися, але не жалію, що пішов у ЗСУ. Воюю за людей і товаришів. За простих людей, а не когось там…

128 бригада

 

05 червня 2025р.