"Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше": інтерв'ю з ветераном війни Михайлом Філоненком

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Михайло прагнув долучитися до лав Збройних сил. Спершу намагався вступити до тероборони, та через відсутність військового досвіду його не брали. Тоді Михайло почав волонтерити: допомагав людям у Північній Салтівці — одному з районів Харкова, який найбільше постраждав від обстрілів у перші місяці війни.

У 2023 році чоловік долучився до саперної справи в межах проєктів ЮНЕСКО. А вже у 2024-му став бійцем полку "Ахіллес", що працює з безпілотними системами. 26 вересня того ж року під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку боєць зазнав важкого поранення. Внаслідок удару російського FPV-дрона він втратив праве око та руки. Спершу Михайло проходив лікування та реабілітацію в Києві, а згодом його перевели в Ужгород.

У лікарні військовослужбовець почав писати книги. Через поранення не міг робити цього сам, тому надиктовував тексти мамі. З часом Михайло створив власний YouTube-канал, де публікує аудіокниги. Їх уже майже два десятки.

Про шлях від служби до поранення, складний період відновлення, ставлення суспільства до людей з ампутаціями, сенси, які вкладає у свої книги, та про те, що допомагає триматися у найважчі моменти, Михайло розповів у інтерв'ю Суспільному.

"Від нас залежить життя піхоти, штурмовиків і тих, хто на передку"

— Яка була ваша роль в "Ахіллесі"?

На той час "Ахіллес" мав 193 людини. Це була тільки рота, вона лише розширювалася. Мені дуже подобалося, що у нас був якийсь затишок. Я дуже не полюбляю формальність і бюрократію. У нас був статут, звісно, але дуже спрощений. Коли я потрапив у бригаду, мене питали: "Ким хочеш бути?". І оце "ким хочеш бути" досі є в "Ахіллесі". У нас є люди, які приходили й хотіли бути пілотами, і вони ними ставали. Просто інколи потрібен певний час, бо є кадрова голодовка. Коли я потрапив у бригаду, я сказав, що куди треба, туди й піду. Вибір був великий, але мені було байдуже ким бути, головне — приносити користь.

Мені запропонували бути техніком. Технік — це людина, грубо кажучи, інженер: ти розбираєшся в боєкомплектах, у дронах, сам збираєш їх, перевіряєш, щоб дрон не вибухнув тут і зараз, а там, де потрібно, виїжджаєш на позиції. Якщо треба, то можеш підремонтувати, десь щось подивитися. Зараз такого нема, але в цілому ми навчені і вміємо все розбирати. У випадку чого розміновувати теж можемо. Я особисто розміновував і нічого такого там немає. І це ніхто не змушує робити, бо всі розуміють, що це дуже небезпечно.

Мені подобалося бути техніком, бо ті ж пілоти й інші професії дуже сидячі. А технік зібрав "пташку", вона полетіла, і ти спостерігаєш за обстановкою: п’ять хвилин — пів години ти вільний. За цей час ти можеш приготувати їжу, зокрема, якісь бутерброди побратимам, зробити щось на позиції, прокинути дроти, покращити маскування. На полігоні я також дуже охоче літав. Мені подобалося відчувати те, що ти бачиш у повітрі: піднімаєшся на кілометр угору й бачиш Харків як на долоні, літаєш по посадці.

У нас було три таких потужних техніків. І зараз є потужні, але на той час ми якось швидко у все це увійшли. Також я був й інструктором: їздив та допомагав навчати людей. І, звісно, було таке, що копали бліндажі, їздили на якісь спецоперації — без цього нікуди.

 

— На яких напрямках вам доводилося воювати? Де і що було найскладніше?

Усі напрямки були харківські. На 2024 рік це село Глибоке. Потім працювали на Білгородському шосе, що біля кордону з РФ. Були й спецоперації, але всі вони у межах Харківської області. Ближче до кінця літа також побували у Вовчанську. Потім нас перевели на Куп’янщину. Там атмосфера дуже відрізнялася від тієї, що була в Глибокому. На Глибокому противник був обережніший, відчувалося, що сильні і піхота, і техніка, а от на куп’янському напрямку ні: там ти міг танк раз на тиждень запросто підірвати, піхоту відбивав щодня.

На харківському напрямку ми працювали також у Золочівському районі. За це я отримав медаль. Вона дуже прикольна, красива й гарна. Але я просто не знаю, як на них реагувати: ну так, це за заслуги, за мужність. Для нас медалі — це не якесь велике свято: отримав — добре, не отримав — ну ок. Їх можуть дати і за пів року давності, і за рік, і ти вже й не пам’ятаєш. Але цю медаль я запам’ятав, бо тоді ми три доби не спали. Приїхали на одну позицію. Літо, сонце заходить пізно, встає рано, а ми вже в сутінках працюємо. Нам кажуть, що треба їхати на наступну позицію й допомагати прикордонникам виводити росіян. Ми поїхали за 60 км. Поки знайшли цю позицію, поки облаштувалися, уже і спати нема коли. Туди-сюди і дві доби без сну. Ночі теж: треба щось доробити, підготуватися, бо з нашого боку планується штурм. Так ми три доби були зовсім без сну.

Кава не допомагає, енергетики ще більше кидають у сон. Але ми тоді дуже круто відпрацювали. Ти на поверхні — там спека, в ямі — духота, мошкара, від якої нічого не допомагає. Ти на нервах, бо не можеш поїсти. У нас так: їси й спиш тільки тоді, коли роботи нема, а робота є завжди.

 

"У мене залишилися внутрішні органи і спина, все інше було пошкоджено"

— Як сталося ваше поранення?

Поранення сталося 26 вересня 2024 року на позиції. Був звичайний день, нічим не відрізнявся від інших. Просто було багато русні. Зазвичай штурми проводять увечері або дуже рано вранці, бо на денну камеру погано видно, на тепловізор також через тепле повітря. А тут, на Куп’янську, вони йшли весь час.

Ми дивимось — 9 година. Росіяни щось активізувалися. Я встав, натягнув берці, накинув куртку, перекурив, випив енергетик. У мене був стажер і, знаєте, працювати удвох було дуже зручно. Спершу ми нічого особливо не відчували, а потім виявилося, що це був один із найбільших проривів. Йшло 50 одиниць техніки: 4 танки, решта — перевозка піхоти. Це запросто могли заїхати десь триста піхоти.

І якось в один момент по рації передають, що русня вже тут. Ми удвох виносимо дрон, щоб зекономити час: один готує дрон, інший транслює по рації. І тут по нам прилетіло. У стажера було перебито сухожилля, праве коліно, поранення на оці, також йому влучило дуже сильно в голову, але обійшлося без ампутації. У мене залишилися внутрішні органи і спина, все інше було пошкоджено: ампутація кистей рук, розтрощена права сторона лиця від щелепи до брови. Але я був у свідомості.

Мабуть, це був якийсь зальотний дрон, бо штурм тоді вже завершився. Наша позиція була зовсім знищена через тиждень, нічого живого там не залишилось. Мені пощастило, що в цей момент поруч під час штурму чергував наш медевак і ми швидко звідти поїхали. Побратим казав, що у мене текло там, де не повинно, і там, де повинно — не текло. Мені наклали шість турнікетів, були опіки по всьому тілу. Але я лежав і жартував, поки мене не укололи.

Потім мене доправили до стабілізаційного пункту в Куп’янську. І там мені пощастило: у те місце, де стояла автівка (але я згодом від'їхав), прилетів КАБ. У Харкові теж пощастило — мені врятували ліву ногу. Лікарі у Києві казали, що скоріше за все буде ампутація. Через півтора місяця знімуть апарат Ілізарова і розпрацьовуватиму ногу. Око теж стало чудом: у першій лікарні на лівому березі Києва працювали над ним дуже багато. Зараз, після заміни кришталиків, я бачу дуже непогано, але все одно трохи розмито.

Лікування дуже довге. У Києві було багато дуже серйозних операцій під наркозом. Десь понад 25 таких операцій я мав, по дві-три на тиждень. Однак згодом лікарі були здивовані, як я швидко ставав на ноги: потроху піднімався, розминався, робив зарядку, розробляв щелепу.

Мій побратим каже, що я із тієї когорти фаталістів, хто приймає ситуацію і робить усе, що може. Якщо можна вплинути на ситуацію, то докладаєш зусиль, щоб бути чесним із собою, а що не можна змінити, то до цього слід адаптуватися. Так, є речі, яких уже не відновиш: руки, дотики. З дівчиною, наприклад, по парку за руку не погуляєш. Але що поробиш? Уже нічого не змінити. Треба жити далі.

 

— Як почався процес вашої реабілітації?

У самому Києві паралельно було лікування та реабілітація. Треба було розпрацьовувати ногу — вона була рівна, кістки почистили, а через те, що тіло довго не рухалося, рухомі частини заростають. Так влаштований організм. Це дуже болюча тема, бо потрохи рвеш тканину в своєму тілі.

Коли я потрапив в Ужгород, залишалося лише поставити перепонки та знімати апарат Ілізарова. Спочатку мене перевели з Києва у Львів для вух, але там сказали: "В Ужгород переведемо, там зробите". Приїхали в Ужгород і тут сказали: "Давайте поставимо стержень у ліву ногу й знімемо Ілізарова".

Поки стояв у черзі на операцію на вуха у Львові, то з’їздив у Superhumans, де буду проходити реабілітацію та де мені проводитимуть протезування. Але протезування не можуть зробити, поки я не стану на ноги. Для цього слід вести вертикальний спосіб життя. Зараз мені дали насадку на ліву руку, я її примостив до стелі і можу трохи прискакувати, але це не рахується, бо треба стояти на двох ногах, оскільки йде велике навантаження на серце і кровообіг.

В Ужгороді мені нещодавно зробили операцію: поставили перетинку, трохи поновили кістку, заодно виправили ніс і покращили дихання. Потім буду повертатися в Київ на півтори місяці з Ілізаровим, після його зняття поїду у Львів. У Superhumans проходитиму реабілітацію лівої ноги й мені проводитимуть протезування лівої руки. Ще залишився вказівний палець, бо він нерухомий. Планують провести операцію, щоб зробити його рухомим, комбінуючи з протезуванням.

 

"Люди тільки нещодавно почали розуміти, як узагалі ставитися до військових"

— На вашу думку, яке зараз ставлення суспільства до людей з ампутаціями? Що ви думаєте про безбар'єрність українських міст, у яких були?

Я у такому стані не багато помандрував. За 9 місяців я більше часу провів у Київській лікарні. Також ми пересувалися неподалік лікарні, зокрема, у парку Партизанської Слави. Там є пандуси. І у Львові ми також були, але там бруківка. В Ужгороді взагалі не погано. Тут немає нічого такого. Якщо б я був незрячим, я б багато чого міг сказати, оскільки бачу, що для незрячих у нас не дуже розвинена інфраструктура. Оці доріжки — їх дуже мало, і вони ведуть не зрозуміло куди. І ще круто, коли їх встановлюють на бруківці. Навіщо? Це не зрозуміло.

Для мене там, де я був, все добре, бо це були переважно лікарня й парки. Або ще вокзал, наприклад. Але там все для людей з інвалідністю підлаштовано: є опори, щоб встати або котитися. Ставлення поважне. Навіть я, людина, яка всього пів року прослужила в цілому й лікується вже більше року, то все одно ставлення до мене дуже приємне.

У мене багато знайомих ще з 2014 року воювали. Багато з них, на жаль, мають інвалідність. І мені здається, що люди тільки нещодавно почали розуміти, як узагалі ставитися до військових. У багатьох виникає внутрішній резонанс від того, що, наприклад, у Харкові — ти їдеш пів години до фронту, і пів години — ти вже в місті, де люди ходять, щось вчать, кудись їздять, щось розповідають, їздять швидкі, люди печуть шашлики. І ти такий: "А де війна?". І це в будь-якому прифронтовому місті. І ставлення людей... Багато хто може розповісти про нелюбов до ТЦК, а в нас із ними форма схожа. Військові не можуть ходити, пересуватись в містах у військовій формі. Але і попри це, люди все одно з обережністю ставляться до них.

А якщо говорити про якусь інвалідність… По мені ж все видно, й відразу від людей повага. У мене немає рук, але я не паралізований. Мені нормально. Так, певний час потрібен на реабілітацію, але я заряджаю людей, а люди заряджають мене. На цьому тримається мій світ. Я побратимам дарую посмішку, а вони мені, я лікарям — вони мені. У тій же лікарні, де я пролежав, казали, що такого пацієнта вони не забудуть. І як я жартую: "Звісно! Бо мене ж буквально зібрали".

"Ахіллес" веде мене з самого початку: лікарня, далі Superhumans. Бог дав, що поруч є мати, є побратими, які постійно моніторять мій стан. Є друзі. А в декого немає нікого, але дуже приємно бачити, що до них усе одно приходять люди. Дивляться, віддають шану, бо психологічна підтримка набагато важливіша, ніж фізична. Щоб там люди не казали, у нас тільки зараз почало культивуватись, що ми лікуємо голову. Це в нас більше почалося з початком війни.

У 20 років я ходив до психолога. Просто для себе. І я розумію, що психолог — це про "дах". Ти спочатку робиш "дах", щоб потім дуже добре робити все всередині. І от коли люди почали більше на це звертати увагу, тоді й самосвідомість почала рости. Відповідно і ставлення до військових змінюється на краще. Люди починають розуміти, що багатьом допомога навіть не потрібна. Не в тому плані, що не треба, а що іноді просто достатньо посидіти, пожартувати. І мені це приємно, і багатьом іншим військовим також.

Інколи я можу пожартувати про людину, у якої немає кінцівки. Це як самоіронія. Мені здається, це вже у нас у крові. Бо давайте згадаємо, коли в нас були добрі, спокійні часи? От я 1997 року народження, тут Майдан на Майдані, потім дві війни, ще й корона. Залишається тільки жартувати. Тому якось, мабуть, це в людей укорінилося. Як от про Харків кажуть, що воно "залізобетонне місто", то такий і народ наш — залізобетонний.

 

"Я ставлюся до них як до способу прожити більше життів, ніж тобі дано"

— Ви написали вже 19 аудіокнижок. Як з’явилася ця ідея?

Я почав писати у лікарні. Раніше загалом надихався Андерсеном і писав вірші, короткі розповіді, типу казки для дорослих. Коли отримав поранення й лежав у лікарні, то почав надиктовувати тексти мамі.

Перша книга, яку я тоді почав писати, це "29 днів життя". Я дуже люблю науково-популярну літературу, різні міфи, легенди, цікаві факти, і подумав, що було б круто написати, що є дев’ять островів, і кожен острів — це окрема катастрофа. Тобто, це така призма поколінь, призма циклічності історій, і водночас нагадування про те, що треба пам’ятати. Наприклад, Сан-П’єро — це острів, який називали другим Парижем, і там багато хто загинув через те, що під час виборів губернатора знехтували безпекою і місто затопило лавою. І отакі катастрофи повторюються.

Тоді я надиктував мамі історію про людину. У центрі подій — журналіст, який просто писав новини, а потім йому доручили завдання писати некрологи. Він має мандрувати цими островами й описувати загиблих. Як потім з’ясувалося, я дуже непогано показав журналіста. Кілька людей, які це читали, а раніше самі працювали журналістами, казали, що я дуже точно передав образ втомленого журналіста.

Також у мене є знайомий, який грав на фортепіано й подавав великі надії: казали, що це буде велика людина у світі музики, його впізнаватимуть у всьому світі. На жаль, він потрапив в аварію, де йому перебило кисті. Він залишив музику. Потім згадав, що в мого племінника є невістка, яка грала у театрі. У неї доля інша, але через сімейні обставини вона теж кинула свою улюблену справу. І я такий трохи себе взяв, трохи цієї людини, трохи тієї, і написав "Я згадую тебе мовчки".

У цій книзі головний герой повністю втрачає кисті. Історія починається з Наєма: він живе цими руками, ходить у лікарню, відвідує групу підтримки, хоча не хоче, але лікар наполягає. У цьому образі трохи мене, трохи подруги, трохи знайомого і вийшов герой, який починає жити по-новому. Коли я давав цю книгу людям на прочитання, вони думали, що я музикант. Справді. Так вдалося передати цей стан, бо характер Наєма — це поєднання трьох різних людей. Він погано чує інших не тому, що має проблеми зі слухом, а тому, що йому не хочеться ні слухати, ні бачити когось.

У творі є трохи магічного реалізму. У чому він проявляється? Вони з подругою знайомляться випадково: Наєм сидить на зупинці й слухає дощ. Він дуже любить дощ, бо дощ — це пісня природи. І от пробігає дівчина, питає: "А чи скоро буде автобус?". Він не знає, далі вони трохи розмовляють, дівчина біжить далі, він хоче щось їй сказати, але озирнувся, а її вже немає. Хлопець бачить, що від її хрестика відпав шматочок. Потім Наєм приходить на групу відновлення й помічає, що в однієї дівчини хрестик саме з таким відламаним шматочком. Він упізнає її. Так герої потрохи знайомляться. Дівчина каже, що є школа, де існує легенда, що можна потрапити в альтернативну пам’ять. Вони відкривають двері і опиняються в моменті життя, який колись не обрали. Наприклад, він не пішов на дискотеку, бо треба було готуватися до виступу, тож ніколи не танцював. Вона також не поїхала в літній табір, бо готувалася до виступу. І от вони мандрують зі спогаду в спогад.

Звідки я брав натхнення точно не скажу. Трохи тут, трохи там, серіал, аніме, переосмислення книжок — взяв від усього потрохи. Для мене книжки — це окремий світ. Я ставлюся до них як до способу прожити більше життів, ніж тобі дано.

Книга "Межа між" — це, мабуть, пік по темпоритму, грамотності й загалом усьому. Що круто — там головна героїня. Я передав жіночий образ і дуже переживав, коли писав. У мене книг не так уже й багато, зараз їх понад 20, якщо не брати сатиру. Сатира в мене — це вісім книжок, вони маленькі, і я їх читаю як одну, типу збірник. Загалом десь 25. "Межа між" була, мабуть, п’ятнадцятою. І я подумав: а чому б не написати від жіночого імені? Дуже переймався через це, але моя редакторка — жінка, письменниця, філолог — сказала, що вийшло чудово.

Я познайомився з Ангеліною Кріхелі — у минулому журналісткою, зараз письменницею. Вона порадила завести свій YouTube-канал. Мені просто хотілося озвучити книги, бо класно, коли вони мають голос. Але я ж у лікарнях, як сам озвучу? Так і з’явився канал "Михайло Філоненко. Аудіокниги українською", і ми почали викладати там аудіокниги.

У жовтні у мене щотижня виходитиме нова книга — це фольклорні пригоди. Мене часто "клювали", мовляв, треба писати в одному жанрі: "Що в тебе? То пригоди, то магічний реалізм, то дарк фентезі, то сатира. Хто тебе читатиме?". А я кажу: "Магічний реалізм — це ж те, що можна писати", і подумав: а чому б не займатися фольклором? Бо український фольклор дуже великий, об’ємний і неймовірно крутий.

 

— Ви самі для себе як визначаєте головну тему ваших творів?

Мабуть, це пам’ять та ідентичність. Про що б книга не була, усе одно там піднімається питання ідентичності.

Деякі письменники пишуть так, ніби світ живе заради героя. Але ж насправді це не так. Ти можеш місяцями лежати, нічого не робити, а світ усе одно буде жити далі. І це я теж намагаюся відображати в книгах. Наприклад, є два герої, які випали зі своїх сюжетів. Вони мандрують іншими світами, намагаються зрозуміти, хто вони, що вони і навіщо. Це подається з гумором, але наприкінці перетворюється вже на справжню трагедію. Ти дивишся і розумієш, що вибір у них стає не надто приємний: або вони живуть у своїх світах, але не пам’ятають одне одного, або залишаються взагалі одне без одного. Бо герой не може жити за межами свого світу надто довго. І так всюди.

Книга "29 днів життя", це, мабуть, найбільше втілення ідеї, що світу байдуже на тебе. Типу ти приїхав, щось зробив, але ніхто не буде за тобою бігати, навіть якщо ти головний герой. У книзі герой одного разу отримує травму — йому ламають щелепу, він не може говорити. Йому дають стажера, який робить роботу замість нього. І герой починає замислюватися: а що він взагалі зробив? Він дивиться на деякі міста, де колись висвітлював події, і бачить, що саме ті події й призвели до теперішнього. Йому здавалося, що він робив правильні речі: тобто йому заплатили, він зробив і забув. Але ні. Він забув, а люди залишилися жити з цим. І герой починає замислюватися: "Хто я, що я?". До того ж редакція забороняє висвітлювати деякі події, і він вирішує піти, зробити вибір й почати нове життя, спробувати виправити те, що наробив раніше.

"Я згадую тебе мовчки" — це теж про пережиття травми. Як сказав там лікар: "Ми всі звучимо. Якщо ти не можеш звучати так, ти знайдеш спосіб звучати інакше". І головний герой наприкінці починає писати, щоб залишити цю історію й дати змогу їй жити далі. Тобто кожен живе далі й кожен знаходить свій спосіб звучати. І, мабуть, про це всі мої книги, про те, що ми всі шукаємо в житті: пам’ять, ідентичність, потребу бути комусь потрібним і, водночас, мати поруч тих, хто потрібен нам.

"У якому б океані ти не був, там все одно є оазис, є цей океан, і він тебе чекає. Тільки пройди цю пустелю"

— У назві однієї з ваших книжок є метафора "океан у пустелі". Що для вас особисто означає цей образ?

Це такий образ, який приходив мені більше уві сні. Була цікава ситуація з правим оком. З точки зору науки це можна пояснити як пошкодження нервів, але для себе я бачив цю картину інакше: я заплющую ліве око і бачу буквально океан. Як от у темну ніч: хвилі б’ються одна об одну, створюють піну, вона розтікається, і таке у мене відбувалося в правому оці. Коли я засинав, то часто потрапляв то на луг, то на скелі біля океану, то був перед самим океаном, то над океаном — ніби ти висиш над ним і дивишся на нього. І якось само собою виникло "океан у пустелі". І звучить доволі поетично, романтично й двозначно.

І сама ситуація: ти поранений, нічого не чуєш, не бачиш, лежиш, майже не рухаєшся, не можеш самостійно їсти чи робити щось. А з іншого боку — десь там є шум цього океану, хай як дивно це звучить.

Ангеліна Кріхелі познайомила мене з Сергієм Батурою. Він веде проєкт, де люди колективно пишуть книги, якісь збірники. Там я знайшов для себе тему, інтерпретував її як момент у житті, який змінив мою долю, і подумав: ну опишу, прикольно.

До мене тоді приїжджали волонтери. Вони ще у Харкові повинні були мені надіслати іграшку — в’язаного кота у броні та касці. У нього спереду прапор України і мій позивний "Філя", а ззаду напис "Ахіллес". І щось у них не вийшло, тож я вже сам забрав його у Києві, сфотографував і зробив обкладинку до книги через ШІ, де цей Філя пливе по океану.

У мене такий унікальний досвід, який не повторити. Рук нема, але є відчуття, що вони є. Я стискаю кулак і м’язи напружуються. Я спілкуюсь зараз, і є відчуття, ніби рука просто звисає. Це не фантомний біль, це інше. Дехто каже, що це магнітні поля, які тіло запам’ятало, хтось каже — пам’ять кісткового мозку чи ще щось. У цілому це такі відчуття. Я до цього підходив, як до чогось цікавого. Зір — із нуля, з темряви. Я пройшов цей шлях для того, щоб бачити. Не на сто відсотків, бо через опік зверху бачу гірше, посередині — ще гірше, а знизу — добре. Якщо брати периферійний зір, там є такі насадочки, які "вбирають" — ти бачиш такий кружечок, і от його я бачу дуже добре. Але загалом картина для мене розмита, бо мозок намагається звести в одне ці три фази. Через це з’явилася така поетична, романтична, філософська думка: у якому б океані ти не був, там все одно є оазис, є цей океан, і він тебе чекає. Тільки пройди цю пустелю.

— Ви мрієте надрукувати книжки. Чому для вас так важливо, щоб вони з’явилися саме на папері?

"Скляне коріння" — це збірка віршів, розповідей та притч. Її я особисто надрукував. Там дуже крута обкладинка, як мені здається. Надрукував я десь 30 екземплярів для лікарів, друзів та побратимів, і роздав їм просто як подарунок. Звісно, хочеться друкуватися.

Христина дуже допомагає мені шукати гранти й видавництва. Коли я приїду в Superhumans, то ми будемо більш тісно працювати, буде якось зручніше. Зараз я подаюся на всі можливі гранти, які тільки є. Велика біда в тому, що якщо ти окремий письменник, самостійний, без громадських організацій, то до тебе менше уваги. Багато хто має партнерів із Євросоюзу, Америки тощо. Для них є багато різних грантів.

Я подавався на шість-сім грантів. Видавцям я також писав і поки чекаю відповідей. Відповідь була від харківського видавництва Vivat. Вони зацікавились книгою "Подорож до краю свідомості". Це такий хорор. Він їм дуже сподобався, але там твір на 86 000 символів, що є не мало. Видавці зазвичай хочуть 25 000 символів. Це дуже об’ємна книга. Хочуть, щоб це був ексклюзив. А написати книгу, яка потім лежатиме у тебе два-три місяці, і тобі відповідь від них може не дійти — ну таке собі. Це довго. Стільки сил, і воно потім нікуди не йде — це дуже сумно.

Також я подавав "Океан у пустелі" як проєкт. У декілька фондів писав і на грант подавав, щоб видати 300 книг. Із них 150 хочу віддати на волонтерство. Відправити, наприклад, у той же Superhumans, або у бібліотеку книги подарувати. Тобто якийсь відсоток цих книг дарувати на волонтерські справи.

У жовтні напишу п’ять книг по 50 000 символів. Якщо знайду видавництво, якому ексклюзив не дуже потрібен, і якщо їх влаштує, що на YouTube є повна версія книг, то буде добре. Спонсорство там — це просто допомога на розвиток. Воно дає ранній доступ, нічого особливого там нема.

Мої книжки — це більше не про якийсь зовнішній конфлікт, як зазвичай у книгах. Покоління звикло до зовнішнього конфлікту або до романтики, наприклад, коли бачимо хлопця і дівчину, розуміємо, що це буде про кохання, про розвиток їхніх відносин або про конфлікт. А в мене книжки про внутрішнє — про розвиток людини, про конфлікт усередині неї. Навіть якщо вона цього не розуміє, це книга про те, як людина це проходить.

 

— Що допомагає вам триматися у найважчі моменти?

"Океан в пустелі" — це про те, як триматися. Це люди, навколишнє середовище. Якось у київській лікарні я казав, що відчуваю за собою відповідальність, бо якщо я буду якийсь сумний, опущу руки, якийсь я буду не такий, не на позитиві... Це відповідальність показати іншим, тим, хто потрапив в такий же випадок як я, що час мине і ти забудеш. Я лежав тиждень, і в мене такий поганий настрій був через те, що темно. Ти нічого не бачиш, нічого не чуєш, нічого не відчуваєш, не відчуваєш їжу, дотики, і це дуже заганяє в депресію.

Дякую тому, що в мене раціональний підхід, і я тримав думку, що а як я можу це виправити? Ніяк. Ну то добре. Але все одно ця думка проскакує, і ти нічого з цим не зробиш. Депресії, звісно, були. Я така ж людина, як і інші. І от зараз я заганяюсь, що три тижні майже нічого не пишу. Типу намітки є, сюжети є, книги хоч бери й пиши, все розписано, але чомусь воно не йде мені зараз.

І якось ти дивишся, і стільки грошей пішло, і стільки зусиль, і потім повертатися назад. Ким я буду? Я хотів повернутися у військо до своїх побратимів. Але два з половиною роки пройде, я повертаюся і що? Що я можу навчити? Кого я можу навчити? Війна дуже динамічна. Коли був на спецопераціях два тижні, то повертаюсь, і просто такий: "О, що це? А це що? Це що за нова вибухівка? А це що за дрони? А це що?". І такий дивишся на це все: два тижні, а ти вже пропустив дуже багато, а тут два з половиною роки.

"Варто шукати й не опускати руки, поки не знайдеш свою ціль в житті"

— Що б ви хотіли сказати тим, хто зараз переживає свою "темряву"?

Знайти спосіб звучати, як би це не звучало. Звісно, сказати: "Так, тримайся. Все буде. Це тільки на якийсь певний час". Відверто порозмовляти. Поплакати. Якщо так сталося в житті, що немає близької людини, то принаймні спробувати знайти її.

Також є психологи, і вони як адвокати: все залишається між вами. І розказати їм, що як почуваєшся на душі, що заганяєшся, що тебе бентежить, що ти нікому не потрібен. Я зараз скажу те, що думаю. Я нікому не потрібен. Я повернуся і що? Я інвалід, нікому потрібен. Пройдуть роки, а побратими кажуть зараз так, а будуть вони потім так говорити? А буде моя родина до мене так ставитися? Мати зараз є, потім нема. А як мені жити без рук? А як мені кудись сходити? А що дівчина?

На жаль, кожна людина самотня і від цього нікуди не втечеш. Наскільки б у тебе не були хороші стосунки з твоїми близькими, рідними, друзями, все одно залишається тема, яку ти ні з ким не будеш обговорювати. Чому? Дуже важко сказати.

Я не пам'ятаю, хто писав, але дуже класна думка: у тебе може бути стільки багато знайомих, стільки багато дуже крутих близьких людей, з кимось ти спиш, з кимось ти кохаєшся, з кимось проживаєш свої найтемніші часи, з кимось дітей народжуєш, і при цьому залишаєшся самотнім. На жаль, це правда, і от для цієї самотності треба знайти те, що тебе надихатиме, те, що даватиме тобі голос звучати.

Якщо вже дуже хочеться порозмовляти з кимось, то не слід зволікати й відкладати. Так, знайти когось дуже важко, тим паче у наш час є багато психологів, які коштують не малих грошей. Але варто пробувати. Знайдеш такого, який тобі підходитиме, який буде мати свій вайб, і ти насолоджуватимешся спілкуванням, отримаєш розрядку й поговориш на ті теми, про які не можеш говорити з іншими.

Варто шукати й не опускати руки, поки не знайдеш свою ціль в житті. Двері ніде не закриті. Залишається тільки одне — постійно ломитися й ломитися.

— Про що ви мрієте? Які у вас плани на майбутнє?

Завершити кругообіг лікування у моєму житті. Мені залишається зняти апарат Ілізарова через півтора місяця, потім ще ліве вухо, протезування, і операція на праве, але паралельно з цим — письменництво. Це було б круто. Ще мрія — спокійно собі писати, щоб можна було зустрітися в будь-який день зі своїми знайомими, поїхати куди завгодно, жити як раніше. І цінувати прості речі не тому, що настав такий час. Ми дуже швидко звикаємо й забуваємо про те, що багато речей у нашому житті для когось унікальні.

Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше. Він більш яскравий, більш детальний, хоч і розмитий. І як було би круто зустрітися з усіма і почати гуляти на весіллях, бо, чесно, втомився від похоронів. На жаль, так сталося, що похоронів вже стільки багато... Звикати до смерті не хочеться.

Хочу реалізуватися як письменник. Хочу зустрітися зі всіма. Сподіваюся, що зможу раніше поїхати в Харків й побачити побратимів та знайомих. У мене там друг залишився один. А загалом плани — стати на ноги. У прямому сенсі слова. Бо зараз я можу тільки підскакувати на одній нозі.

І мрія, і плани — це спокійне життя. Й писати. Сподіваюся, що мої книги будуть комусь корисні, що кожен знайде у них щось своє.

 

15 жовтня 2025р.