«Щоб творити, треба вийти за межі комфорту»: Олег Путрашик «Шик»

У своїй творчості він шукає відповіді на питання — а що відбувається навколо, як реагувати на виклики сьогодення?
У цьому інтерв’ю з серії «Чому військові люблять котиків?» він розповідає про те, як трансформувалося його мистецтво під час війни, чи складно творчій людині у війську та як не втомлюватися шукати свій шлях.
Як трансформувалося мистецтво Олега Путрашика під час війни — розмова зі скульптором / Фото Наталії Павлик
«Ти повинен висловлюватися і говорити про те, що відбувається»
– Пане Олеже, як ви зустріли війну?
– Війна для мене почалася ще в 2014-му році. Вже тоді було зрозуміло, що вона може набути більшого масштабу і до неї треба готуватися. Не можна було сподіватися, що воно якось саме по собі мине. Та все ж ще у 2022 ще не дуже вірилось, що війна переросте у повномасштабну.
В принципі, з 2014-го я весь час цим жив. Спочатку Майдан, а потім уже анексія Криму та початок бойових дій на Сході спонукали до того, щоб почати активніше працювати творчо. В той момент я зрозумів, що маю робити те, що вмію найкраще. Тут питання навіть не в самореалізації, а більше в тому, що ти повинен висловлюватися і говорити про те, що відбувається.
"Трансляція" граніт, сталь. 2019. Київський міжнародний скульптурний симпозіум / Фото: Любов Мовлянова
– Про що були ваші роботи тоді, в 2014-му?
– Мої роботи так чи інакше були пов’язані з тим, як я проживав війну. У своїй творчості мені хотілося, щоб інші більше зрозуміли, що відбувається і заради чого. Я й сам хотів розуміти всі процеси, і як максимально можна цьому запобігти, або як виправити.
– Ви мали військовий досвід?
– Ні, я не служив, я навчався. Закінчив ужгородський коледж, потім Львівську академію (Олег Путрашик — випускник коледжу мистецтв ім. А.Ерделі та Львівської академії мистецтв за фахом «Художній метал», — ред.), потім повернувся додому і вже почав працювати.
Олег Путрашик
«ШПОР»: від волонтерства до мобілізації
– Що мотивувало вас мобілізуватись?
– Це рішення не було спонтанним. Я хотів мобілізуватись ще в 2022-му році, але тоді було багато людей, які хотіли йти на фронт, тож мені відмовили. У нас тоді ще діяла майстерня «Шпор» в Перечині, яку ми придбали в 2007 році. До речі, так її назвали, бо робили маленькі «шпори» — пічки для військових та цивільних, які постраждали для війни.
Майстерня стала таким собі прихистком для художників, скульпторів, які приїжджали на Закарпаття. Ми проводили на своїй базі симпозіуми, виставки, конференції, ми й у Прагу вивозили величезну виставку. Таке яскраве культурне життя крутилося навколо цієї майстерні!
Резиденція “Шпор“ / сторінка Олега Путрашика у фейсбуці
З початком повномасштабного вторгнення ми багато волонтерили. Працювали ми четверо: Ян Потрогош, Анатолій Криванич, Андрій Стегура і я. Довелося перепрофілюватися, щоб робили потрібні для фронту речі. Почали з шпорів, "їжаків" "кішок", працювали з різними запитами аж до кінця 2024-го року. На жаль, тоді нам довелось продати майстерню, тому що бізнесу, який релокувався у Перечин, потрібна була та земля, а у нас не було жодних шансів їм протистояти. Ми до останнього пробували домовитись і залишитися там, але… Зараз на місці майстерні вже все забудовано.
“Шпор”: Ян Потрогош, Олег Путрашик, Андрій Стегура
Після продажу майстерні я вирішив для себе — зараз саме час мобілізуватися. Мене вже не тримало волонтерство у майстерні, тож буквально на другий чи третій день я мобілізувався. Через рекрутера попросився в нашу 101 бригаду, тепер там разом з Владом Товтином. Я звичайний простий солдат, я свідомо йшов, знав, куди хочу піти, на яку спеціальність. Мої вміння стали корисними й на фронті.
Олег Путрашик / фото з архіву скульптора
«Я в своєму житті звик до того, що роботу треба робити»
– Чи важко було на початку служби?
– Я готувався до цього і розумів, що певні труднощі там все одно будуть. Але мені поталанило — на БЗВП мене навчали абсолютно нормальні командири, інструктори, яких я поважаю, і які достойно виконували свою роботу. У підрозділі, де я зараз, в мене так само хороший командир. Може, мені пощастило, але поки що за рік служби в мене не було дуже неприємних чи несподіваних моментів.
…На фронті все більше зав’язано на людських стосунках, ніж на військових ієрархіях. Я можу спокійно спілкуватися з командирами, навіть якісь поставлені завдання обговорюються, не зважаючи на те, хто ти за званням. Принаймні в моєму середовищі цінуються мої фахові здібності, знання. Мене оточують адекватні, нормальні люди, з якими можна спілкуватися, з якими є нормальний людський контакт. Я просто в своєму житті звик до того, що роботу треба робити. Головне — знайти своє місце і могти виконувати поставлені задачі. Так, є ризик загинути, але у всьому іншому життя наповнене побутовими справами і задачами, які ставить командир.
Олег Путрашик
– Який у вас позивний?
– Шик.
– Чому?
– Тому що ПутраШИК, а не ШЕК (усміхається), завжди мені прізвище перекручують, то я так просто вирішив підкреслити своїм закінченням.
«Тиха вирва» та «Зброя»: виставки воєнного часу
– Як проходить ваше дозвілля?
– Читаю книги, малюю. Якщо є можливість, десь прогуляюся. А здебільшого це читання і малювання. В мене планшетик, я собі малюю там графіку. Минулий приїзд мій була виставка — ми з Ксенією Платановою зробили такий спільний проєкт — «Тиха вирва», в Галереї «Коридор». Там була моя графіка, намальована на фронті, і скульптури Ксенії, які вона робила тут, в Ужгороді. Ми надихалися роботами одне одного і в нас зав’язався мистецький діалог, який переріс у проєкт.
Графіка Олега Путрашика, створена на фронті / робота з виставки “Тиха вирва“
“Тиха вирва“: графіка Путрашика та скульптура Платанової
«Тиха вирва» — це відлуння події, яка вже сталася, але досі відчувається тілом і пам’яттю. Це стан після: після вибуху, після крику, після втрати. Це досвід, який складно висловити, але можна побачити. Коли навколо все валиться й ламається, важливо знаходити способи продовжувати творити й формувати нові сенси.
Олег Путрашик та Ксенія Платанова
– Як змінилося ваше бачення мистецтва — після 2014-го, і тепер, коли ви на фронті?
– До 2014-го я шукав себе, намагався зрозуміти, що я повинен робити в мистецтві, і для чого воно все взагалі існує. А після 2014-го вже прийшло певне розуміння, що ти, як художник, не маєш права мовчати, тому що твої висловлювання — як і будь-якого митця (письменника, філософа тощо) — формують наше суспільство, його свідомість. Власне, вважаю, що мистецтво і формує нас як людей. Без мистецтва люди не були б людьми. Це саме те, чого нас зараз і хочуть позбавити — щоб ми не могли жити, мріяти, не могли відчувати, творити, писати… А щоб ми були як зомбі, які будуть просто виконувати їхні задачі.
– Впродовж цього року, поки ви на фронті, у вас була виставка «Зброя».
– Так, якраз оця серія робіт у мене почалася вже в 2022-му році. Насправді те, що робить російська імперія вже сотні років — це культурна експансія, яка відбувається постійно і засилля їхніх наративів — це те, що вони дуже добре роблять. Насаджуючи своє, вони намагаються знищити нас фактично без пострілів. Хоча вони це робили і вбиваючи — був геноцид еліти, коли винищено купа художників, письменників, наше Розстріляне Відродження.
Одна з робіт Олега Путрашика з серії “Зброя“
Мені здається, що мистецтво — це потужний інструмент для того, щоб протистояти. Це зброя.
Щоб творити, треба вийти за межі комфорту
– Ужгород змінився дуже сильно з початком війни, архітектурно в тому числі. Що ви, як ужгородець думаєте з цього приводу?
– Вважаю, що розвивати таке старовинне місто як Ужгород треба дуже обережно, потрібно враховувати нашу спадщину. Розумію, місто має рости і розвиватись, я за те, щоб створювалось щось сучасне, нове, класне, але воно має органічно, співзвучно працювати з тим, що в нас є.
Треба будувати нове й сучасне, але не знищуючи традиції, культурну спадщину. Ми повинні пам’ятати минуле, бо тоді, мені здається, легше формувати і майбутнє.
Олег Путрашик
Врешті, саме культура і мистецтво — це основа, на якій будується духовність людини. Хотілося б, щоб навколо було більше людей, які це розуміють і цінують. Тоді ми зможемо зупинити процеси, які ведуть нас до колапсу.
– Попереду різдвяно-новорічні свята. Зустрінете їх на фронті?
– Так, але я не сильно цим переймаюсь. День народження на чергуванні зустрів, було все нормально. Тепер так само, ніхто від цього не помер.
– Ви геть невибаглива людина.
– Вибагливий, але не щодо побутових речей. Хочеться якісного спілкування, якісного мистецтва, якісної роботи. Якщо ти хочеш жити і розвиватися, то ти повинен розуміти, що в комфорті цього не станеться. Маєш вийти за межі цієї зони комфорту, бо як художник розумієш, що ти не можеш творити у знайомому середовищі. Ти виходиш у невідоме і на зручність і комфорт не зважаєш. Просто йдеш своїм шляхом.
Для мене у спокої життя зупиняється, мені важливий рух.
Олег Путрашик
Бліц-питання для військового:
– Ваша найбільша мрія на фронті?
– Перемога.
– Чого вам найбільше не вистачає на фронті з цивільного життя?
– Спілкування з тими людьми, з якими був у тісному зв’язку, зі своєю «бульбашкою».
– Що допомагає вам тримати внутрішній баланс?
– Віра і любов до того, що ти маєш і що тобі дороге — родина, діти, друзі. Це от якраз і рухає тебе вперед.
– Яку книгу останній раз читали?
– «Життя на межі» Володимира Єрмоленка та Тетяни Огаркової. Почав читати Олександра Михеда «Позивний для Йова».
– Читаєте паперові чи електронні?
– Паперові. Я скульптор, краще сприймаю речі через дотик…
– Любите тварин?
– Так, у нас котик дома, Рафаель. Діти дуже його люблять.
– Як думаєте, чому військові люблять котиків?
– Тому що їх важко не любити!
Зоряна Попович, Варош
До теми
- 20 людей, які змінюють Закарпаття
- Закарпатець на позивний «Трамп»: «Віддати Донбас? А як дивитися в очі дітям тих, хто там загинув?»
- Педагоги, якими пишається Закарпаття: шлях сертифікації та нові можливості
- Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту
- Розумом у Берліні, а серцем в Україні. Як вчителька з Ужгорода опанувала німецьку та вчить дітей у Берліні
- Інновації ужгородських науковців: як мікробіом допомагає діагностувати та попереджати посттравматичні розлади
- Поліцейський, що малює ікони: під час АТО долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив виставку в закарпатському замку Сент-Міклош
- “Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті
- У Коритнянах створили осередок Пласту
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Робочі будні пліч-о-пліч: як дівчата та хлопці у митній формі спільно працюють на кордоні з Євросоюзом

До цієї новини немає коментарів