«Я не поважав би себе, якби не пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Олександра

Його рідне місто знаходиться приблизно за 70 кілометрів від Перекопського перешийка, що сполучає Крим із материком. Російські війська окупували його в перший же день вторгнення.

– Над ранок я прокинувся від вибухів і побачив у вікно грибоподібні стовпи диму, – розповідає Олександр. – Було зрозуміло, що почалася війна. За кілька хвилин ми з дружиною покидали в машину найнеобхідніші речі, забрали доньку, собаку, кішку й виїхали на захід України. Наша сім’я ще добре встигла, бо о 10-й ранку росіяни маршем зайшли в місто, і тим, хто намагався виїхати після обіду, було набагато важче.

Родина доїхала до Ужгорода, поселилася в хостелі, після чого Олександр пішов у військкомат. Його хотіли мобілізувати одразу, однак чоловік попросив кілька днів, щоб відправити рідних за кордон (згодом вони повернулися в Україну). А далі повернувся й потрапив у зенітно-ракетний артилерійський підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

– У 2009 – 2010 я пройшов строкову службу на флагмані Чорноморського флоту фрегаті «Гетьман Сагайдачний», тому після флоту мені було незвично в сухопутці. Однак я швидко призвичаївся. У березні 22-го ми виїхали в зону бойових дій, мене призначили командиром ЗРК «Стріла-10» (зенітно-ракетний комплекс радянського періоду на базі гусеничного тягача). Товариші показали, як працює ЗРК, дещо я сам знайшов і вивчив в інтернеті. А далі були бойові чергування на позиціях.

Розрахунок ЗРК під командуванням Олександра знищив не одну ворожу повітряну ціль, однак найпам’ятнішою стала перша – російський розвідувальний дрон «Орлан».

– Якщо в небі все спокійно, розрахунок просто чергує на позиції, однак у мене своя тактика. Я зробив невеликий окоп, ліг і спостерігав між кронами дерев за окремим сектором неба (повністю небо візуально контролювати неможливо). І побачив «Орлана», що летів на висоті десь 1 кілометр. Зачепив його поглядом, показав товаришу, щоб він його супроводжував, а сам стрибнув у машину на операторське місце, навів ракету і зробив пуск. Перша ракета вибухнула біля дрона, але не пошкодила його. Зате друга влучила чітко в ціль. Обгорілий «Орлан», крутячись навколо осі, вертикально полетів униз і гепнувся в полі, є відео його падіння.

Згодом ЗРК вразив і інші російські цілі, зокрема, розвідувальні дрони «Zala» та «SuperCam». «Стріла-10» неодноразово працювала й по ворожій авіації – літаках і вертольотах. Знищити їх не вдалося, однак після ракетних пусків російські пілоти боялися підлітати близько, тому наша піхота отримала умовний перепочинок.

Через певний час Олександр пішов на підвищення – спочатку став командиром відділення, а далі пройшов офіцерські курси. Зараз він командує підрозділом у складі свого дивізіону.

– Як мені, цивільні людині, в армії на війні? Я втягнувся. Якби не пішов у ЗСУ, не поважав би себе. Як так – хлопці, що не мали навіть строкової служби, йшли, а я ні! У мене хоч якісь знання були. Моя дружина це теж розуміла, хоч і не хотіла відпускати. Тому коли я пішов у військкомат, то видихнув із полегшенням. Не думав, що все це затягнеться на такий період, ніхто не думав. Але про те своє рішення я точно не шкодую…

 

15 листопада 2024р.