58-річний боєць 128 ОГШБр: «В Афганістані я був окупантом, то зараз службою в ЗСУ компенсую це – сам воюю з окупантами…»

Дмитро народився в Мукачеві, однак із 18 років постійно мешкає в Харкові. Вірніше, мешкав, тому що з початком повномасштабної війни вивіз своїх рідних на Закарпаття й пішов у військкомат.
– Я розумію, що якби сам не пішов, мене навряд чи мобілізували б, адже на початку війни мені було 55, – розповідає Дмитро. – Але я не міг не піти, бо бачив перші дні російського вторгнення, коли ворожі літаки літали над Харковом (тоді у нас ще не було потужної протиповітряної оборони), а ракети руйнували цивільні будинки. Мій внук, котрому тоді було всього 3 роки, ще рік після цього не міг заспокоїтися, дуже боявся…
Ще одна причина, яка спонукала Дмитра піти у військкомат, – реальний бойовий досвід. У 1984 – 1986 роках він у складі радянської армії служив у Афганістані, був командиром самохідної артилерійської установки 2С1 («Гвоздика»), виконував бойові завдання на території від Герата до Кандагара.
– З теперішньої точки зору радянська армія однозначно була там окупантом. Але тоді це сприймалося трохи по-іншому. Вибору – йти чи не йти в армію – в мене не було, однак я чітко бачив, що ми там зайві. Коли афганські підлітки вибігали й закидали гранати в люки наших БТРів, то ми явно не були визволителями. Це зовсім інший народ із іншим менталітетом. Оскільки в Афганістані я був окупантом, то зараз службою в ЗСУ компенсую це – сам воюю з окупантами, – сміється Дмитро. – До речі, можу порівняти тодішню радянську й теперішню українську армію. Суттєва різниця в тому, що зараз немає дідівщини, – це дуже великий плюс. А в іншому служба непроста у всі часи. Пригадую, найважче в радянській армії мені було навіть не в Афганістані, а перші пів року в навчальному центрі «Десна» (який і досі функціонує). Тоді я був молодий, здоровий і красивий, а зараз тільки красивий, – жартує боєць.
На початку повномасштабної війни Дмитро потрапив у батальйон матеріального забезпечення, який вважається відносно тиловим. Однак після неодноразових наполегливих прохань перевівся в артилерію й став працювати зі 152-міліметровими причіпними гарматами радянського зразка Д-20. Під час визволення Херсонщини наші бійці взяли трофейну «Нону» (авіадесантна самохідна гусенична установка зі 120-міліметровою гарматою). Оскільки «Нона» була пошкоджена й не могла самостійно рухатися, її використовували як причіпну гармату, а навідником найчастіше був Дмитро. Паралельно боєць почав освоювати «Мавік» для пошуку цілей і коригування вогню. Тому коли в бригаді створили окремий підрозділ безпілотників, перевівся туди. Сам Дмитро з неохотою розповідає про свої бойові завдання, однак, за словами командирів, він – один із найкращих і найефективніших аеророзвідників, котрий і виявляє цілі, і коригує вогонь, і навчає новоприбулих бійців. Тому цілком заслужено отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Останнім часом Дмитро перейшов на безпілотник іншого типу, який ретранслює сигнал і подовжує оперативну відстань для наших FPV-дронів. До речі, син бійця також служить у бойовій бригаді, він кадровий офіцер. Із інших родичів у ЗСУ служить також двоюрідний брат Дмитра. Ще один двоюрідний брат, на жаль, загинув цього літа в Роботиному…
Молодші колеги в підрозділі часто прислуховуються до старшого й досвідченішого Дмитра. Причому, не тільки в питаннях виконання бойових завдань.
– Я кажу хлопцям, що після війни краще постаратися все забути – так буде легше. Сам так зробив після Афганістану. Вони не вірять, вважають, що з ними все гаразд, і в них не буде ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) . Хоча я знаю, що у всіх, хто воював, буде… Але загалом нам служиться нормально – у нас хороші умови, після бойових завдань є можливість відпочити. У цей час я намагаюся відновити англійську, продумовую варіанти для свого бізнесу, яким займався до війни. Або прогулююся по свіжому повітрі, можу «намотати» пішки 12 кілометрів. Колектив у нас дуже хороший, хлопці адекватні, тому вважаю, що мені щастило й щастить…
До теми
- «Я порадив сусіду, котрий ховається дома, навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо воювати не хоче він, тоді доведеться їм…» - воїн 128-ї бригади
- Від спецефектів у кіно до виробництва вибухівки на війні. Як боєць бригади «Хижак» керує мануфактурою боєприпасів
- «На бойові завдання людей відправляють тільки після того, як упевняться, що вони досконало володіють технікою…» Історія Дмитра, бійця 128 бригади
- Снайпер "Сєня". Прикордонник Віктор Синько посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- «Війна – це не строкова служба, тут усе по-іншому. Небезпечно, звичайно, але в моральному, психологічному плані набагато легше…» Історія бійця 128-ї бригади
- «На Запоріжжі наша мінометна міна влетіла прямо в люк російського танка, що рухався підтримати піхоту…» Історія бійця 128-ї бригади
- Снайпер, офіцер, бойовий командир ДПСУ Дмитро Полончак: "Гіршого за Бахмут пекла я не бачив. Але найгірше, що висновків ніхто не робить"
- Герої без зброї: сапер Іван Гуляш про зорі, людей, котрі чекають миру та емоції під контролем
- «Я розумів, що рано чи пізно доведеться воювати, тому сприйняв мобілізацію нормально…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Стараюся їздити на позиції тільки вночі або в погану погоду, бо моя машина – жирна ціль для ворога…» Історія Олександра, бійця 128-ї бригади
- Капелан Микола Багіров: «На війні Бога не ділять»
- «У кожного з нас є страх, я теж боявся. Але життя людей, за котрих відповідаю, важливіші за страх…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- «Війна – це жахливо! Але коли є чокнутий сусід, який вирішив побикувати й поставити себе вище, ніж є, доводиться воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Гумові човни, фіктивні шлюби й переодягання: історії кордону
- «Коли наші штурмовики дізналися, що їх прикривала одна гармата, то були вражені. І дуже вдячні…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Найкраща нагорода для мене – щоб усе це закінчилося, я повернувся додому і зайнявся землеробством…» Історія бійця 128-ї бригади Івана
- Питаю полоненого: «Ти чого сюди прийшов?» «У мєня крєдіти, надо погасіть»
- «При заході на позицію я брав 6 блоків води вагою 54 кг плюс броню, зброю, боєприпаси… І з цим вантажем ішов пішки 3 км…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Дивитися на війну через екран гаджета та працювати під звуки вибухів – це дві різні реальності, які ніколи не перетнуться». Історія рятувальника Андрія Кречка
- «Під час штурму російський танк підібрався метрів на 50, позаду були два БТРи з ворожою піхотою. Але ми добре їм всипали…» Історія бійця 128-ї бригади Роберта
До цієї новини немає коментарів