58-річний боєць 128 ОГШБр: «В Афганістані я був окупантом, то зараз службою в ЗСУ компенсую це – сам воюю з окупантами…»

Дмитро народився в Мукачеві, однак із 18 років постійно мешкає в Харкові. Вірніше, мешкав, тому що з початком повномасштабної війни вивіз своїх рідних на Закарпаття й пішов у військкомат.

– Я розумію, що якби сам не пішов, мене навряд чи мобілізували б, адже на початку війни мені було 55, – розповідає Дмитро. – Але я не міг не піти, бо бачив перші дні російського вторгнення, коли ворожі літаки літали над Харковом (тоді у нас ще не було потужної протиповітряної оборони), а ракети руйнували цивільні будинки. Мій внук, котрому тоді було всього 3 роки, ще рік після цього не міг заспокоїтися, дуже боявся…

Ще одна причина, яка спонукала Дмитра піти у військкомат, – реальний бойовий досвід. У 1984 – 1986 роках він у складі радянської армії служив у Афганістані, був командиром самохідної артилерійської установки 2С1 («Гвоздика»), виконував бойові завдання на території від Герата до Кандагара.

– З теперішньої точки зору радянська армія однозначно була там окупантом. Але тоді це сприймалося трохи по-іншому. Вибору – йти чи не йти в армію – в мене не було, однак я чітко бачив, що ми там зайві. Коли афганські підлітки вибігали й закидали гранати в люки наших БТРів, то ми явно не були визволителями. Це зовсім інший народ із іншим менталітетом. Оскільки в Афганістані я був окупантом, то зараз службою в ЗСУ компенсую це – сам воюю з окупантами, – сміється Дмитро. – До речі, можу порівняти тодішню радянську й теперішню українську армію. Суттєва різниця в тому, що зараз немає дідівщини, – це дуже великий плюс. А в іншому служба непроста у всі часи. Пригадую, найважче в радянській армії мені було навіть не в Афганістані, а перші пів року в навчальному центрі «Десна» (який і досі функціонує). Тоді я був молодий, здоровий і красивий, а зараз тільки красивий, – жартує боєць.

На початку повномасштабної війни Дмитро потрапив у батальйон матеріального забезпечення, який вважається відносно тиловим. Однак після неодноразових наполегливих прохань перевівся в артилерію й став працювати зі 152-міліметровими причіпними гарматами радянського зразка Д-20. Під час визволення Херсонщини наші бійці взяли трофейну «Нону» (авіадесантна самохідна гусенична установка зі 120-міліметровою гарматою). Оскільки «Нона» була пошкоджена й не могла самостійно рухатися, її використовували як причіпну гармату, а навідником найчастіше був Дмитро. Паралельно боєць почав освоювати «Мавік» для пошуку цілей і коригування вогню. Тому коли в бригаді створили окремий підрозділ безпілотників, перевівся туди. Сам Дмитро з неохотою розповідає про свої бойові завдання, однак, за словами командирів, він – один із найкращих і найефективніших аеророзвідників, котрий і виявляє цілі, і коригує вогонь, і навчає новоприбулих бійців. Тому цілком заслужено отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Останнім часом Дмитро перейшов на безпілотник іншого типу, який ретранслює сигнал і подовжує оперативну відстань для наших FPV-дронів. До речі, син бійця також служить у бойовій бригаді, він кадровий офіцер. Із інших родичів у ЗСУ служить також двоюрідний брат Дмитра. Ще один двоюрідний брат, на жаль, загинув цього літа в Роботиному…

Молодші колеги в підрозділі часто прислуховуються до старшого й досвідченішого Дмитра. Причому, не тільки в питаннях виконання бойових завдань.

– Я кажу хлопцям, що після війни краще постаратися все забути – так буде легше. Сам так зробив після Афганістану. Вони не вірять, вважають, що з ними все гаразд, і в них не буде ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) . Хоча я знаю, що у всіх, хто воював, буде… Але загалом нам служиться нормально – у нас хороші умови, після бойових завдань є можливість відпочити. У цей час я намагаюся відновити англійську, продумовую варіанти для свого бізнесу, яким займався до війни. Або прогулююся по свіжому повітрі, можу «намотати» пішки 12 кілометрів. Колектив у нас дуже хороший, хлопці адекватні, тому вважаю, що мені щастило й щастить…