Втрачений Ужгород: як на початку століття Великдень святкували

Нині ми знайшли для вас згадки у газетах міжвоєнних часів, у яких описані деякі великодні звичаї, що їх дотримувалися на Ужгородщині на початку та в середині минулого століття. Чому четвер перед Пасхою вважався відьомським та що обов’язково клали до великоднього кошику – читайте далі.

Пасха була для набожних мешканців нашого краю дуже важливим релігійним святом. Оскільки у нас завжди проживали представники багатьох різних національностей, усі вони мали свої традиції. Не відзначали Пасхи лише євреї, але навесні вони мали інше важливе свято – Песах (його називають ще святом свободи, бо символізує вихід єврейського народу з Єгипту).

Отже, що писали про підготовку до Великодня у місцевих газетах міжвоєнних часів? Перш за все, передпасхальний тиждень у греко-католиків, яких у ті часи в краї була переважна більшість, був часом грандіозного прибирання. Всі хазяйки мали дуже ретельно прибрати свої помешкання, а їхні чоловіки – навести лад на подвір’ї. У четвер вже все в домах мало бути прибраним, тож приступали до фарбування крашанок. Робили це, як правило, молоді дівчата.

Також передвеликодній (тоді писали Живний) четвер у наших краях здавна чомусь вважався відьомським. Існувало повір’я, що в цей день босоркані перетворюються на жаб чи собак, можуть забігти у хлів, забрати молоко в корів та овець, чи просто якось напакостити. Тому господині обов’язково у четвер зранку сипали на поріг господарських приміщень освячену сіль, через яку жодна босорканя пройти не могла. До речі, побачити, хто з жінок є відьмою, у цей день можна було у церкві. Коли ввечері всі приходили на службу, требу було лише зайти за олтар, і звідти подивитися на прихожан. Як саме з-за олтара мала виглядати звичайна жінка, а як – відьма, у газеті не описали. Але спосіб виявлення відьом, певно, навмисне придумали такий, аби виконати його було майже неможливо. Всі ж бо знають, що заходити за олтар простим прихожанам можна лише в особливому випадку, та й те лише чоловікам і з дозволу священика.

Цікаво, що про тривалий піст у газетах тих часів не згадували. Писали, що серед старших людей прийнято постити дванадцять п’ятниць, строгий же піст тримали лише у передпасхальну п’ятницю. Також писали, що у п’ятницю взагалі нічого не їли лише молоді дівчата, бо вважалося, що таким чином вони заслужать собі хороших наречених.

У суботу було прийнято пекти паски і робити грудки. В Ужгороді передпасхальний період відзначався у газетах тим, що з’являлася реклама пекарень і кондитерських, які пропонували придбати в них великодні паски, калачі та кулічі (розрахована така послуга була на багатші родини, в яких жінки не куховарили, а також на російських емігрантів, чиї пасхальні традиції були дещо іншими).

Зазвичай, опівночі громада збиралася на нічну службу до церкви. Після неї спати вже не лягали, а готувалися до освячення. Паски (як правило, дві) клали на святкову скатертину, яку використовували лише на раз на рік. Окремо у кошик складали яйця, сир, ковбасу, молитвеник і… крейду. Це був обов’язковий мінімум, але хто міг і бажав – докладав і щось інше.

Коли дзвони починали скликати усіх на літургію, люди цілими сім’ями, гарно вбрані, виходили з домівок, вітали сусідів зі святом, шикувалися біля церкви. Вдома зазвичай не залишався ніхто, лише дуже немічні літні люди. Цікаво, що з давніх часів залишилася традиція одразу ж по свяченні священиком хапати свої кошики і паски, і бігти щодуху додому. Вважалося, що хто прийде з церкви додому останній, той протягом року помре, а в господарстві у нього нічого не виходитиме добре.

Після того, як всі позбігалися додому, у міста і селах наставала мертвецька тиша. До обіду ніхто з дому не виходив і нічого не робив. Лише після обіду з будинків випускали молодь, яка збиралася на гулянки. Як вони проходили у місті, на жаль, не знаємо, а от у сусідніх селах дівчата і хлопці збиралися разом, співали і грали в різні рухливі ігри, наприклад, бралися за руки, ставали у дві шеренги одні навпроти одних і “нападали”, намагаючись розбити “ланцюг”. Цього дня молодим людям дозволялося гуляти допізна.

У понеділок же хлопці традиційно поливали дівчат. В Ужгороді для цього використовували парфуми, а у навколишніх селах – звичайну воду. За це отримували писанки, або, якщо це відбувалося у хаті, пригощання з чарочкою. Одружені чоловіки у цих забавах участі вже не брали, однак заміжні жінки могли попасти під руку хлопцям. Якщо в Ужгороді ця традиція не перетворювалася на агресивне обливання водою з ніг до голови, як це іноді роблять нині, то у селах хлопці обливали всіх, особливо ж могли причепитися до дівчат і жінок-єврейок, а ще, звісно, наймокрішою цього дня була найкрасивіша дівчина у селі. Писали навіть про те, що одного разу на Верховині хлопці спіймали дівчину і жартома закинули її у річку, де дівчина втопилася. Багато було і випадків застуд. Щодо Ужгорода, то тут, особливо у колах інтелігенції, традиція великоднього поливання була суто символічним оббризкуванням парфумами, як побажання дівчині бути родючою, красивою і здоровою.

Тетяна Літераті, “Про Захід”