«Я цілу ніч пробув у окопі з двома росіянами, котрі взяли мене в полон. Але вранці вийшов звідти до своїх, а вони залишилися назавжди…» Історія бійця 128-ї бригади

Саме завдяки своєму досвіду він із честю зумів вийти із ситуації, яка багатьом здавалась би безнадійною. Під час крайнього бойового відрядження Василь потрапив у полон до двох росіян. І в підсумку вийшов звідти до своїх, а росіяни залишилися там назавжди.

– Наші позиції – в посадці позаду зруйнованого обстрілами села, – розповідає Василь. – До росіян звідти десь півтора кілометра. Якийсь час на цій ділянці було затишшя, але з досвіду я знав, що це не до добра. Тому як слід облаштував свій окоп, а поруч у кущах сховав кілька гранат. Вогневі точки розташовані на певній відстані, я як старший групи був окремо. Періодично доводилося йти на іншу позицію, трохи в тил, де є генератор і екофлоу, щоб віддати на зарядку павербанки та акумулятори до рації і взяти з собою заряджені. Так було й того разу. Але по дорозі назад, коли я вже майже дійшов до своєї точки, з кущів несподівано вискочили двоє росіян і, навівши автомати мені в голову, крикнули: «Сдавайся!» Якимось чином їм вдалося пройти до наших передових позицій – моя рація мовчала, ні аеророзвідка, ні хтось інший нічого не помітив. Мабуть, бо посадка була хороша, густа. У перші секунди я був, можна сказати, шокований – воюю вже четвертий рік, давно до всього готовий, але в полон дуже не хотів потрапляти. «Жіть хочеш?» – питає один. «Хочу», – а що було відповідати? «Будєш с намі сотруднічать? Іначе умрьош, но нє момєнтально – отрєжем уші, нос, істєчьош кров’ю». Я відповів, що буду. Вони поклали мене на землю, забрали зброю, зв’язали руки за спиною і разом зі мною протиснулися в мій маленький окоп…

Усе це сталося над вечір. А далі наш боєць із двома росіянами цілу ніч провів у окопі. Весь цей час росіяни намагалися випитати важливу інформацію, обіцяючи віддати Василя пізніше на обмін полоненими.

– У перші ж десять хвилин я зумів звільнити одну руку, однак вони помітили й зв’язали мене ще раз. За пів години я знову майже звільнив одну руку за спиною, але намагався не показувати це, щоб знову не зв’язали. І ми цілу ніч говорили. Їх цікавило, де наш штаб, де стоїть артилерія, де оператори дронів. Я відповів, що піхотинцям таку інформацію не дають. В якийсь момент наші кулеметники із сусідньої позиції помітили попереду рух і пустили туди чергу. Мене зразу спитали, де стоїть кулеметник, і я махнув головою в інший бік, де нічого не було. А вони одразу передали це по рації своїм. За кілька хвилин туди накидали мін, і один із росіян задоволено сказав: «Мнє дадут мєдаль за унічтоженний пулємьот». Росіяни поводилися трохи самовпевнено. Побачивши шеврон нашого батальйону з ведмедем, один з усмішкою вимовив: «О, я задавіл мєдвєдя!». А далі знайшов серед моїх особистих речей візитку таксі в Запоріжжі й сказав: «Ето забєру сєбє, пригодітся в Запорожьє». Вони постійно тримали по рації зв'язок зі своїми, і з їхніх переговорів виходило, що чекають підкріплення, щоб просунутися вперед. Я розумів, що треба щось придумати, поки їх двоє, бо далі буде набагато важче. Росіянин помітив, що обдумую щось, і спитав: «О чьом думаєш?» «Та думаю, як буде далі, куди ви мене поведете». «Нє пережівай, всьо будєт хорошо». Вони вже не сприймали мене як загрозу й навіть самі розв’язали руки, коли я сказав, що затерпли.

Над ранок у Василя з’явилася невелика можливість, яку він використав на 100 відсотків. Наша аеророзвідка перевіряла передові позиції, і дрон завис прямо над накритим гілками й ковдрою окопом.

– Він опустився метрів на шість і вивчав локацію. А далі полетів, однак росіян це дуже стривожило, вони спитали, що це значить. І я відповів – наші дрони періодично перевіряють вогневі точки, чи все гаразд, а вони залишили біля окопу свої рюкзаки й плащі. «Їх треба сховати в кущі, бо якщо аеророзвідники щось запідозрять, нас накриють мінами й артою, незважаючи на мене», – переконую їх. І запропонував такий варіант – я вийду з окопу й сховаю їхні речі, а вони будуть тримати мене з окопу під прицілом. Вони подумали й сказали: «Хорошо, но бєз пріколов». І випустили мене.

Василь вийшов з окопу, зібрав їхні речі, сховав у кущах і непомітно взяв звідти заздалегідь заховану гранату Ф-1.

– Я висмикнув чеку й підійшов до окопу, наче намагаючись залізти. Один із росіян відсунувся й переклав автомат, інший теж змушений був відсунутися вбік. Тоді я кинув гранату їм під ноги й почав тікати. Один із них встиг кілька разів вистрілити, на моє щастя, його автомат був переведений у режим одиночного вогню. Однак остання куля зачепила мене – влетіла в бік і, не пошкодивши кістки, вилетіла. А далі був вибух. Мій окоп розрахований на мене одного, росіяни сиділи щільно один біля одного. Тому або моментально загинули, або швидко стекли кров’ю…

Поранений Василь, хоч і кульгаючи, але бігом добрався до сусідньої позиції, попросив аптечку, сам затампонував рану й розповів, що сталося. Як тільки росіяни втратили зв'язок зі своїми старшими, там зрозуміли, що сталося щось непередбачуване й незабаром локацію накрили щільним мінометним вогнем. Ніхто з наших бійців від нього не постраждав. А далі поранений Василь у супроводі товариша кілька кілометрів ішов до точки евакуації, звідки бойовий медик доставив його в стабілізаційний пункт бригади. Після невідкладної допомоги пораненого евакуювали в лікарню. Стан Василя оцінюється як нормальний, він потроху ходить, хоч і потребує лікування й реабілітації.

– Я думаю, правильно себе поводив, – каже Василь. – У мене не було страху, коли сидів і спілкувався з росіянами. Шок після того, як вони взяли мене в полон, швидко минув. Постійно думав, як вийти із ситуації. В бойових умовах людина виживає на 50% завдяки везінню і на 50 – завдяки досвіду. Якби в мене не було досвіду, я б звідти не вийшов…

Дома, на Тячівщині в Закарпатській області, Василя чекають рідні – дружина й троє дітей. Старший син уже повнолітній, хоча на початок повномасштабки йому не було й 17-ти, тому Василь мав «залізобетонну» відстрочку. Всупереч якій сам пішов у 128 ОГШБр.

– Я все-таки патріот, тому воюю за рідних, за товаришів, за Україну. Наша бригада побувала на різних напрямках, мені часто доводиться бачити дітей у фронтових селах, які живуть під обстрілами, граються у війну, створюють свої дитячі блокпости. Ми завжди пригощаємо їх солодощами чи чимось смачним, але я не хочу, щоб і мої діти відчули на собі війну. Тому й воюю…

 

18 червня 2025р.