"Строкова служба й бойовий підрозділ на війні – це два різні світи". 22-річний боєць 128-ї бригади про особливості армійського життя

Дрон "підстрибує" й зависає на рівні очей оператора, далі стрімко злітає, робить кілька складних фігур пілотажу й зникає за обрієм.

Так працює Івасик – один із найкращих операторів FPV-дронів 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Три роки військового ліцею, понад два роки строкової служби, і майже півтора – на війні

Івасику всього 22 роки, у бойовій частині він трохи більше ніж рік, але це дуже ефективний боєць, профі найвищого класу. Ось результати одного з минулих його виїздів: за ніч знищені шість ворожих причіпних гармат (три з них критично – вивезені з позицій на капремонт чи утилізацію), а загалом за триденний виїзд – ще плюс 12 машин різного типу: вантажівки, пікапи, "буханки", "Ниви"…

Івасик має особливі скіли – вже за кілька секунд після отримання завдання його дрон у повітрі, а якщо ситуація різко змінюється, моментально переорієнтовується, міняє напрям, доганяє нову ціль і вражає її. Він наробив росіянам дуже багато шкоди, тому з міркувань безпеки не показує свого обличчя.

Івасик один із кращих FPV-операторів, однак не збирається залишатися в армії довше, ніж необхідно

У своєму підрозділі Івасик почувається як риба у воді, однак не збирається залишатися тут довше, ніж потрібно, й відверто каже: "Я тут тільки на період війни".

І це дивно, бо з дитинства він мріяв стати професійним військовим. Можна сказати, мав для цього задатки. По-перше, був розбишакою (а з таких виходять хороші солдати) – як ультрас Львівських "Карпат" любив футбольні двіжі й часто брав участь у фанатських бійках.

По-друге, серйозно займався змішаними єдиноборствами (бої в клітках), брав призові місця на міжобласних змаганнях.

По-третє, вступив у Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут, після закінчення якого планував навчатися в Харківському національному університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба на пілота винищувача "МіГ-29". Однак на останньому курсі ліцеїста несподівано для багатьох "переклинило".

– Я зрозумів, що зв’язую себе по руках і ногах: три роки ліцей, п’ять років військовий університет і п’ять – обов’язковий перший контракт із ЗСУ – загалом 13 років, – пояснює боєць. – Це дуже багато, я подумав, що в цивільному житті за такий довгий період зможу краще себе реалізувати. І після закінчення військового ліцею вступив заочно в Українську академію друкарства у Львові, спеціальність – видавництво, поліграфія, медіадизайн. Любив займатися графікою на компі, це моє.

Однак якщо молодий хлопчина думав, що таким чином уникне армії, то армія думала інакше. Як випускник військового ліцею Івасик був в "особливому списку" ТЦК.

– Прийшов якось дядя-воєнком і сказав, що треба віддати обов’язок Батьківщині – піти на строкову службу. Що ж – треба то треба. Якщо я три роки відучився в ліцеї, то що мені строкова? Так я тоді подумав…

У кінці 2020-го Івасик став солдатом строкової служби, а трохи більше, ніж за рік, почалася повномасштабна війна.

Солдату, можна сказати, двічі пощастило. Або не пощастило – залежно від того, як це сприймати. З одного боку строковиків не залучають у бойові дії, з іншого – їх і не звільняли на період воєнного стану до внесення змін у законодавство. Тому Івасик "підвис" у армії серйозно і надовго.

Тільки в кінці 2023-го він зумів переконати своє начальство відпустити його на контракт у бойову частину. І перейшов у один з артилерійських підрозділів 128 ОГШБр, яка воювала тоді на Запорізькому напрямку. Івасик був єдиним з усіх строковиків свого підрозділу, що підписав контракт і сам пішов на війну. Дитячі мрії все-таки наздогнали його й збулися в такий дивний спосіб. У своєму дивізіоні він став аеророзвідником і Новий 2024-й зустрів у погребі зруйнованого села на лінії фронту під канонаду ворожих танків і артилерії.

– Спершу я літав на Мавіку, займався розвідкою. Але дуже швидко Мавік набрид – він дуже повільний, нудний, а мені хотілося більше двіжу. Тому я переконав командування задіяти FPV-дрони і вести контрбатарейку з повітря – знищувати ворожі гармати дронами. А потім з’явилися вакансії в підрозділі БПЛА нашої бригади, і я перевівся.

У бліндажі на бойовій позиції

Таким чином у свої 22 роки Івасик має рідкісний військовий досвід – три роки військового ліцею, понад два роки строкової служби і майже півтора року в бойовій бригаді на війні. Він має що порівнювати.

– Ліцей – це нормально, мені подобалося вчитися, хоча там казармене життя. А от строкова служба й бойовий підрозділ – це дві паралельні реальності, два зовсім різні світи в максимальному смислі – люди (починаючи від сержантів і до старших офіцерів), умови, графік – усе. І найдивніше, що навіть повномасштабна війна на строковій службі нічого не змінила – вона так і залишилася "радянською армією".

Командири досі з усіх сил намагаються заганяти солдатів, шукають їм дурну, нікому не потрібну роботу, дістають із будь-якого приводу й служать за принципом "я начальник – ти дурак". Мене їм не вдавалося заганяти, бо після ліцею я добре знаю статут, але інших хлопців ганяли по повній.

Хлопець розповідає, що на строковій службі залишилися навіть "елементи дідівщини".

– У бойовому підрозділі нічого такого й близько немає, тут зробив свою справу, повернувся з виїзду і якщо немає нічого термінового, відпочиваєш чи займаєшся своїми справами. Це кардинально різні світи…

"Мені краще солдатом, люблю виїзди й реальну бойовуху…"

Івасику, можна сказати, пощастило (уже втретє). Стосунки між військовими в його підрозділі дійсно побудовані за зразком дружньої родини, де кожен розуміє свою місію, добросовісно виконує роботу й без зайвих слів допомагає товаришам.

Утім, навіть у бойових бригадах, що реально воюють, іноді спрацьовує старий принцип – чим далі від "нуля", тим більше "радянщини" – це відчувається навіть за кілька десятків кілометрів від лінії фронту. А от у підрозділах, що дійсно воюють, картина інша. Тут Івасик у перерві між бойовими виїздами навіть зумів закінчити Академію друкарства – дистанційно захистив диплом прямо з місця, де відпочиває після виконання завдань.

– Я завжди добре вчився. За перші роки, ще до строкової, гарно зарекомендував себе в Академії, а далі заліковка вже працювала на мене. Плюс викладачі поставилися до мене поблажливо, розуміють, що я все-таки на війні. Але диплом я написав сам, хіба зовсім трішки допомогли…

Маючи вищу освіту, Івасик запросто міг би стати офіцером за спрощеною процедурою – півтора місяця курсів у військовому виші. Однак і не думає про це.

– Не хочу. Мої колишні однокласники з ліцею давно офіцери, дехто вже капітан. Але мені краще солдатом, я люблю виїзди й реальну бойовуху. У нашому батальйоні для цього достатньо можливостей – і технічних, і бойових, тут можна вчитися новому й експериментувати.

Наприклад, якось я полетів на своєму нічному FPV на 30 кілометрів у тил ворога. Долетів до ворожого блокпосту на трасі, бачу двоє росіян насіння лузають, залипають у телефонах. Почули дрон і швидко зорієнтувалися – один моментально кудись шмигнув і сховався, інший почав від мене бігати колами, а потім "рибкою", вперед руками застрибнув у свою бетонну "кібітку". А я спалив їхню "Ниву", що стояла збоку. Це був перший, пробний виліт на таку відстань.

Івасик: «Люблю в армії двіж і не сприймаю "радянщини"

Точна кількість знищених Івасиком ворожих цілей невідома, сам він каже, що не рахує – нецікаво. Але їх дуже багато.

– Якщо одним словом – сотні. І техніка, і укріплення, і склади з боєприпасами, і гармати, і піхота… Для мене головне, що ціль відмінусована, а особливий кайф, коли вдається щось складне. Недавно одного піхотинця-віртуоза "задвохсотив", котрий сім FPV-шок збив із автомата (а це дуже непросто) і смертельно поранив нашого піхотинця. Багато хто за ним полював, а від мене не втік. Бурят, до речі, я роздивився обличчя в останні секунди.

У бійців, котрі постійно граються зі смертю наввипередки, відбувається профдеформація – вони дуже спокійно сприймають речі, які звичайним людям у тилу здаються жахливими. А ще чудово розуміють, що війна – це "танець для двох". Івасик і сам неодноразово ставав ціллю.

– Півтора тижня тому нашу позицію розбирали так, що довелося тікати серед ночі. Спочатку артилерія 152 калібру й щось важче, бо стріляли з відстані понад 45 кілометрів, і наша арта не могла їх дістати у відповідь. Потім налетіли FPV-шки на оптоволокні. Але ми встигли втекти до їх появи, за пару заходів винесли і генератори, і Старлінк, і боєкомплект, і дрони. Усе робили дуже швидко, бо якраз почалися штурми на нашу піхоту, то треба було включатися в бій.

Іншим разом Івасик отримав контузію від близького вибуху ворожого дрона.

– FPV-шка залетіла прямо на бруствер і вибухнула, мій шолом посікло. Але все ок, невелика контузія…

Я оцінюю російських дронщиків доволі добре. Вони вчаться, розвиваються. Першими почали використовувати оптоволокно, б’ють наші позиції, антени, заважають працювати. І мають ресурси (комплектуючі, фінанси) в тій кількості, що ми собі не можемо дозволити.

Час від часу сюди заїжджають висококласні профі, які мають хорошу розвідку й гарну апаратуру – це видно по роботі. Але ми не даємо спуску нікому, мені паралельно, профі він чи аматор…

Свою мотивацію Івасик описує дуже просто.

– За що воюю? Насамперед за своїх друзів, котрі загинули в різних точках війни. За своїх рідних і за дівчину, що чекають мене дома. За тих маленьких дітей, які тільки вчаться ходити, починають жити, нікому нічого поганого не зробили, а якась нечисть прийшла й вирішила їх вбивати. І за товаришів, котрі поруч, – вони навчили мене всього, брали на виїзди, тренували. З ними я став тим, ким є.

До закінчення контракту Івасика ще більше півтора року. Але він дуже спокійно до цього ставиться, бо, попри всі геополітичні прогнози останніх часів, упевнений – ця війна ще надовго. Зате боєць чітко знає, чим буде займатися після її закінчення.

– Повернуся на цивілку, відкрию спортивний зал і буду тренувати змішаним єдиноборствам дітей. Я планував це ще до війни – така моя мрія…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, Українська правда. Життя