«Війна – це справжнє пекло на землі, а її наслідки жахають. Вона здатна пробудити мужність навіть у жінок», – Людмила Ціпкало, фельдшерка ДСНС Закарпаття

Деякий час наша героїня працювала медсестрою в Закарпатській обласній клінічній лікарні, однак у 2006 році змінила білий халат на бойовий одяг рятувальниці й вже 19 років допомагає людям у найскрутніших ситуаціях життя.

Відрядження на Схід України справило на неї неабияке враження. 60 днів поспіль Людмила, фельдшерка Аварійно-рятувального загону спецпризначення ДСНС Закарпаття, супроводжувала піротехніків із Харківщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини та Полтавщини під час виконання ними завдань за призначенням у районі Балаклійської громади. Вона та її колеги-фельдшери з інших областей чергували на місцях, де працювали піротехніки, та одночасно проводили постійні навчання з домедичної допомоги серед саперів.

«Кожен із них має знати, як самостійно накласти собі турнікет та зупинити кровотечу, як евакуювати травмованого товариша з мінного поля до автомобіля медичної допомоги. Такі заняття відбувалися серед саперів, які пішки обстежують територію, та операторів машин механізованого розмінування майже постійно. Через ризик обстрілу чи падіння ворожого дрона загроза для життя була завжди, але, на щастя, усе, з чим я стикалася під час відрядження, – це ГРВІ та мозолі від бронежилетів на тілах хлопців, адже вони мусять носити їх цілий день задля власної безпеки», – розповідає фельдшерка.

Зберігати холодний розум було тяжко. Перший тиждень відрядження – так точно. Прильоти майже щодня, неспокійні ночі, часті відключення світла на невизначений термін, до того ж роботу рятувальників постійно супроводжували звуки вибухів – усе це сильно деморалізувало. Але психіка невдовзі адаптувалася навіть до таких непередбачуваних моментів. Страшно це усвідомлювати, але через певний час наша героїня почала звикати й до цього...

одного боку, Людмила відчувала гордість за рятувальників, бо вони працювали завзято, самовіддано та демонстрували неабияку стресостійкість і витривалість. А з іншого, жінка переживала за них, як за своїх дітей, адже має сина.

«Я намагалася говорити з ними, підтримувати та підбадьорювати словом. Знаючи, що в нас є такі чоловіки, укріпилася моя віра у світле майбутнє української нації».