«Та котра би жона пішла в полонину?» Про що говорять біля домашньої ватри вівчарі Хустщини, які зійшли після літування

Тут вівчарі оновлять отари до весни, виплекають нових ягнят, відбракують старих, яким уже не топтати карпатські верхи, і чекатимуть весни. І завершення війни. Як живуть вівчарі в розкиданих по хребтах Хустщини селах – у репортажі Укрінформу.

ДИРЕКТОРА ЛЕГКО ЗНАЙТИ, А ВІВЧАРЯ – ВАЖКО

Перший, до кого йдемо в гості, – Іван Петрина з Горінчева. Вівчар, як-то кажуть, з діда-прадіда. Дід, батько тримали вівці та ходили з ними в полонину, й Іван уже 22 роки як ходить. Чоловіку – під 60, отара у нього величенька: своїх 270 овець та кіз, ще добирає від ґаздів у селах. Літує з ними на полонині, яку орендує в користування у лісників. Із цього усі мають зиск: Іванова отара пасеться і дає молоко на сир, водночас вівці та кози не дають заростати полонинам.

Іван Петрина

Іван Петрина мусить встигати і з вівцями на полонині бути, і продавати сир на базар внизу – тоді за нього можна правити добру ціну й господарство має рентабельність. Адже для випасу овець ватаг наймає людей, які будуть постійно в полонині. Каже, що дуже важко: чоловіків нема, молодь з вівцями не хоче бути – то для них не цікаво.

- Коби платив тисячу доларів, то многі би йшли, ай-як! Директора легко знайти, то учителя важко! – сипле метафорами про правду життя вівчар.

А правда така, що робітники, які йдуть у полонину, дуже часто неблагонадійні й люблять «собі дати» – тобто випити горілки. Ну й буває так, що вип’ють добряче та й сплять, а вівці не доєні. Тоді власник отари мусить йти в полонину до овець та й працювати замість своїх робітників.

- А що робити? – каже Іван Петрина. – Мусай!

Біле золото Карпат

«КУПЦЯМ ТРЕБА ПАРАДНІ СИРИ, А НЕ ТРАДИЦІЙНІ»

Питаю, чи можна у вівчарстві чоловіків заміняти жінками, й наводжу приклад, як під час війни жінки сідають за кермо тракторів та комбайнів чи стають за верстати на виробництві, бо нема інших рук.

- Та котра би жона пішла в полонину, а ґаздівство? – щиро каже вівчар.

І пояснює: що то треба ходити з вівцями, доїти їх, варити сир – майже весь час на ногах й у справах. Не кожна зможе.

Його дружина додає, що в сусідньому селі все ж є жінка, яка має отару та й ходить зі своїми вівцями, як ватаг. Утім, дізнаюся, що це вимушено, бо отара їй дісталася від чоловіка й вона господарює з ними, бо просто нема кому.

Іван Петрина каже, що цьогоріч сезон дуже хороший – багато було і молока, і сиру, і покупців на нього, що важливо. Купують сир у вівчарів переважно місцеві – ті, хто знає цей продукт, розуміється на ньому і споживає його повсякчас. Купці в містах, розмірковує Петрина, це добре, але їм треба мати парадні сири, тобто приготовані спеціальними способами, а не традиційними. З тим нема коли та й кому бавитися, резюмує він.

Виходимо з хати, Іван веде нас до своїх коней. Каже, що тримає їх для краси – не використовує, щоб їхати в полонину або орати землю. На моє здивування, як це – тримати худобу просто для краси, сміється, як зі слів дитини, якій цього не зрозуміти. Та й гладить своїх кобил з лошатами, що гарцюють у загородці.

Прощаємось. Натхненна любов’ю господаря до своїх тварин, йду до ще одного ватага.

«ЦЕ ВАЖКА РОБОТА, АЛЕ З УСІХ Я ЛЮБЛЮ САМЕ ЇЇ»

Це – Ярослав Дуля, голова Асоціації вівчарів Хустщини. Живе у присілку Монастирця, і ми їдемо до його господарства такою дорогою, якою взимку не доберешся нічим, хіба на конях. В Ярослава коні, звісно, теж є. Ще не вдома – гуляють: місцеві звикли відпускати коней на вільну пашу. Вони ходять собі полонинами без жодного нагляду все літо. Овець зараз вдома також нема – хлопець погнав їх на пашу пагорбами неподалік, бо з полонини зійшли вже місяць як. Зате в казані над вогнем ще парує жентиця після вурди – її якраз відцідили після того, як зварили сир із ранішнього молока.

Ярослав Дуля готує вурду у себе на обійсті

- Ми зараз із вами ще встигнемо її скуштувати та й випити кави, а там якраз хлопець буде вівці гнати через береги, то поїдемо туди, пофоткаєте, – оголошує порядок денний Ярослав. Голосуємо за вівчареву пропозицію за основу і в цілому без жодних правок.

Ярославу – 35 років, понад десять – вівчарює. Походив по заробітках, як усі місцеві хлопці, а тоді одне літо пробув із вівчарями в полонині, навчився і купив собі вівці та кози.

- Це важка робота, але з усіх робіт я найбільше люблю саме її. Розумієте, роботу мусай любити – інакше неможливо. А я дуже люблю наші карпатські вівці. Маю також трохи румунських, але вони до наших умов погано пристосовані, люблять більше по рівнині ходити. А наші полонинами би ходили що влітку, що зимою – просяться, аби їх випустити, під снігом собі будуть траву добувати, а сіна не їстимуть. І кози теж люблю, вони мають бути файні – рогаті й челлені, – каже.

Вівчарі в цих горах любов міряють не словами, а витримкою. І живуть за принципом, що вівчарство не вибирають – у нього просто не можна не повернутися.

ВІВЦІ – «ГАЗОНОКОСАРКИ» ДЛЯ СОНЯЧНИХ СТАНЦІЙ

Ярослав свою отару підбирав власноруч – купував вівці й кози по сусідніх селах. Кожну впізнає «в обличчя» і знає її характер. Каже, що 200 голів в отарі, як має зараз, йому вдосталь – на більше не встигне, бо також працює на них сам. І в полонину з ними йде влітку, і косить їм влітку, і доглядає, коли починають котитися, і навесні ягнят відбирає. Це нон-стоп робота – круглий рік і 20 годин на добу. Влітку вівчарі на ногах із п´ятої години ранку до першій ночі.

Сир та вурду чоловік збуває в селі. Беруть, каже, місцеві, а ще – блогер.

Сир та вурда – традиційні наїдки на столі вдома у вівчарів

- Він завів тік-ток, то перепродує мій сир та вурду по цілому Закарпаттю й Україні. Ну, але мені добре – він від мене сир забрав, тож маю збут, а далі хай робить, що хоче, – каже вівчар.

Додає, що на базар йому їздити ніколи, бо треба отару глядіти, того й влаштовує ситуація. Влітку його отара дає 50 кг сиру на день, тепер набагато менше – до 15. А взимку його узагалі не буде, бо вівці не доїтимуться.

Ярослав Дуля

Розширятися Ярослав не планує. Теж каже, що важко знайти людей, з якими можна ватажити в полонині. На поголів’я вистачає його самого й одного робітника: хлопець любить вівці й уже кілька років з Ярославом, вівчар його дуже цінує.

- А візьмеш будь-кого, то важко довіряти, – коментує.

Ділиться, що останніми роками багато овець весною продає власникам сонячних станцій. Їх використовують як безкоштовні газонокосарки, адже вівці випасають траву під сонячними батареями і не треба косити. Лише пити їм дати та й усе. Отакий цікавий варіант розвитку вівчарства в Карпатах у сучасних умовах.

ДО 11 КЛАСУ НАКОЛЯДУВАВ 70 ОВЕЦЬ

Третій, з ким зустрічаємось цього дня, – 28-річний Юрій Дувалка. Він – наймолодший вівчар в Асоціації та водночас власник найбільшої отари: має 500 голів.

Коли ми приходимо, отари також нема вдома – на паші. Тож поки що розмовляємо про вівчарство в Карпатах в умовах повномасштабної війни.

Юрій Дувалка

Юрій розповідає, що вівчарить уже 12 років. Як глядачка збоку, запитую, чим керується молодий хлопець, що обрав собі саме такий життєвий шлях.

- Це любов до овець. Я їх дуже люблю з дитинства. У нас вдома завжди були коні – ми виросли коло них. Овець було з десяток, батько просто тримав у господарстві. Але я, скільки себе пам’ятаю в дитинстві, весь час коло овець. Так їх любив, що зрештою нянько купив мені три вівці у цімбора (товариша, – ред.). Але я хотів іще, тому на заколядовані гроші, на подаровані на день народження або зароблені десь на підробітках купував собі вівці й кози. І вже до 11 класу мав 40 кіз та 70 овець. Тоді в перше літо після школи я з ними пішов у полонину. Мама й няньо нічого не казали – бачили, що я лиш тим буду займатися. Зараз у моїй отарі 500 голів. І я з ними також усе літо в полонині. Ну а взимку, коли почнуть котитися, то ще більше роботи, бо ночами не спиш, мусиш догледіти. Тому я постійно з вівцями, – розповідає Юрій.

Восени вівці чіпляють на вовну насіння трави - до весни вичешуться об терни перед тим, як стригтися

А із сиром – Юрина дружина. Вона їздить по базарах у ближні села та міста, також відправляє замовлення «Новою поштою», навіть у Київ. Хоча, каже, замовляють сири закарпатці, які виїхали за межі області. А останніми роками люди, які хочуть купити сиру з полонини, самі за ним і їдуть: їм то цікаво, зроблять собі пікнік, пройдуться, овець познімають, – то вже ціла екскурсія!

У полонину йдуть із вівцями на Юря – на початку травня, а вертаються на Иля (пророка Іллі, що на початку серпня, – ред.). Цьогоріч було тепло, тож зійшли в кінці серпня, біля 25 числа, каже Юрій. На полонині різні трафунки бувають. Якось зустрів ведмедя – тут проходить міграційний шлях бурих ведмедів.

- Він побачив мене, став на задні лапи, але потім роздумав та й пішов собі в хащу. А з вовком не обійшлося – задер мені кілька кіз та овець, що мусив кликати мисливця на нього, – розказує вівчар.

Юрій з дружиною слідкують за грантами – беруть участь у відборах та отримують підтримку на розвиток господарства від донорів з ЄС та ПРООН. Також мають в отарі десяток тірольських овець – у рамках партнерства з австрійцями з Тірольської землі.

Тірольська вівця

- Вони там овець тримають на м’ясо і не доять їх. Ми доїли. Але вони не пристосовані до наших умов. Якщо наша вівця собі хоч де знайде пашу, то ці ні. Наша вівця прийде додому сита, а ця голодна. Її треба підгодовувати зерном й сіном. Словом, треба їх балувати, – каже вівчар. – Але австрійцям було самим цікаво в рамках цього проєкту, як їхня порода себе поведе у наших умовах. Вони постійно перепитують, що і як, ми їм звітуємо. Вівці тучні, великі – більші за наші, але ж ми майже не використовуємо овече м’ясо – хіба коли робимо ковбасу. Але побачимо, що з того вийде. Тірольські вівці у нас лише рік.

Юра каже, що треба пережити війну і протриматися, а там говорити про перспективи.

- Не раз чуємо, що в тому чи іншому селі вівчаря забрали – і отара пропадає, нікому вівчарити… Людей нема, щоб у полонини йшли робити. Та й в селах більше людей нема – кому сир продавати? Проблем багато. Але найбільша – то війна. От закінчиться, будемо говорити про розвиток, робити фестивалі. А поки що – живемо, як є…

Вівці на перепочинку

ПАСТОРАЛЬ ПІД ЛІСОМ

Щоб відійти від проблем, йдемо на місце перепочинку отари неподалік Юриного газдівства. На прохання вівчаря хлопець, що зараз ходить з його вівцями за селом, приганяє показати отару.

Надибуємо надзвичайну пасторальну картину. Пів тисячі кіз та овець спочивають на зеленій галявині під лісом. Молоді кози вибираються на копиці зі сіном й зістрибують або вилежуються на сонці, підставляючи йому із цієї доступної висоти свої круті роги і челлені боки.

Вівці попасують траву, трясучи тронками. У світі, що тріщить по швах, вони далі тримають свій лад.

Білі татранські вівчарки лежать по периметру, а побачивши господаря, біжать лащитися. Вони охороняють лад на цій ділянці світу, ввіреній їм людьми.

Від звуку овечих тронок дзвенить у вухах, але цей дзвін приємний. Він – про життя, яке триває в Україні попри страшну реальність, за своїми законами й регламентами: на Юря починається – на Иля закінчується один виток спіралі й починається наступний. Вівці котяться, ягнята плекаються і потім стають новими вівцями. Починається ще один цикл нормального життя. Яке триває навіть у чеканні, коли ж завершиться війна…

Як повідомляв Укрінформ, у 2017 році вівчарі Хустщини об’єдналися в Асоціацію, щоб разом пропагувати продукт і підтримати розвиток вівчарства в регіоні. Тоді Асоціацію заснували десятеро вівчарів, за перший рік її існування вдалося збільшити виробництво сиру на 40%. Також заснували фестиваль – його планували проводити щорічно у травні до цвітіння в Долині нарцисів. Утім, почалася пандемія коронавірусу, а потім – повномасштабна війна. Плани змінилися... Майже половина вівчарів з Асоціації вийшли з неї, хтось виїхав, хтось продав отару. Але семеро чоловік досі лишаються, випасають отари й роблять традиційні карпатські сири.

Тетяна Когутич, Ужгород – Хустщина

Фото авторки

 

13 жовтня 2025р.