Освіта на дві країни: чи повернуться до закарпатських шкіл учні, які під час війни виїхали за кордон

Згідно з оцінками Київського міжнародного інституту соціології, у 2025 році за кордоном залишається від 5 до 8 млн українських біженців. У різні періоди спостерігаються сезонні коливання відтоку і повернення наших людей додому, проте загальна динаміка невтішна – поки триває війна, українці продовжують залишати Батьківщину, а з тих, хто планував повертатися додому, все більше змінюють свої наміри у бік неповернення.

Дослідники еміграції аналізують демографічні та економічні втрати для України, а освітяни ведуть свою статистику: за підрахунками Міносвіти, станом на квітень 2025 року, понад 2 млн українських школярів перебували закордоном.

Діти швидко адаптуються до нового середовища. На даний час майже усі учні опанували іноземну мову, знайшли друзів та мають успіхи в нових навчальних закладах. Та все ж, понад 358 тисяч із них продовжують дистанційно здобувати освіту в Україні.

Як здійснюється така освіта? Чи підтримує вітчизняна школа зв’язок зі своїми учнями? Що робить для того, аби діти не віддалялися від українських колективів? Як школярі та їхні батьки відгукуються про навчання закордоном та що думають про перспективу повернення додому? Ці питання ми поставили освітянам, представникам влади та кільком родинам із Закарпаття, які на початку повномасштабної війни виїхали за кордон та тепер проживають у різних куточках світу.

Чеська Республіка

Ужгородка Марія Бабунич – мама двох хлопчиків: 11-річного Тараса і 6-річного Максима. До повномасштабного вторгнення її чоловік 5 років вже працював у Чеській Республіці, тож 25 лютого 2022 року він наполіг, аби сім’я переїхала до нього.

Дітей відразу влаштували до школи і садочка у м. Фрідек-Містек Мораво-Сілезького краю. Жодних труднощів з оформленням не було, — пригадує жінка. Тарас потрапив до 3 класу і навчався там зі ще чотирма вимушено переселеними українцями. Молодший Максим почав відвідувати садок.

Марія Бабунич з Максимом та Тарасом приїхали до Чехії в кінці лютого 2022

У Чеській Республіці однією з вимог підтримки українських біженців є навчання дітей відповідного віку у місцевих школах. Тарас відразу занурився у колектив та нову для себе освітню програму. Вивчати чеську мову допомагав тато і спеціальний педагог після уроків. Паралельно мама зареєструвала сина на сімейну форму навчання в українській школі. Марія — українська філологиня, тож взяла на себе відповідальність за опанування сином освітньої програми.

— На початку це було дуже непросто. Часу, щоб займатися з Тарасом, майже не було. Після основних уроків українські діти відвідували предмет під назвою «Доучування», де з ними додатково займався педагог чеської мови. А після цього вечорами доводилося нам всім разом ще сидіти над завданнями української програми і це дуже втомлювало, — розповідає Марія.

Жінка запевняє, що чеська система освіти набагато легша і лояльніша до учнів. Там діти навчаються виключно на заняттях, а після школи активно відвідують спортивні чи творчі гуртки. Тарас заледве встигав на баскетбол, тому що решту вільного часу забирали українські уроки. Проте хлопчик на «відмінно» склав онлайн-іспити в ужгородській школі і офлайн – у місцевій.

У 2024-25-му навчальному році в Україні мама перевела сина до 5 класу за екстернатною формою, яка не передбачає щоденних занять, а тільки періодичні консультації зі шкільними педагогами та складання іспитів у кінці навчального року. Що буде далі, не знає. Родина схиляється до думки залишатися в Чехії на постійне проживання, тож меншого сина Максима до української школи вже не віддаватимуть.

На запитання, чи відчуває Марія, що українська школа бореться за її дітей і намагається не поривати зв’язок із Тарасом, вона відповідає:

— На жаль, я такого не відчуваю. Вважаю, що українська школа повинна більш поблажливо ставитися до дітей, які паралельно навчаються закордоном. Не розумію, чому оцінки з точних предметів, фізики, біології не перевести в український табель? Я не кажу про українську мову, літературу, «Історію України» – тут дійсно повинна бути вітчизняна програма. А так діти отримують велике навантаження і втрачають мотивацію продовжувати здобувати українську освіту. Тарас завжди був здібний до навчання, відмінник, але вже теж не хоче вчитися в українській школі.

В Україні формують платформу до створення дистанційної школи

За словами керівниці Департаменту освіти Закарпатської обласної військової адміністрації Мар’яни Марусинець, Міністерство освіти України намагається відрегулювати механізм навчання на відстані і дистанційна освіта показала непогані результати. Та все ж у МОН свідомі того, що дітям непросто здобувати дві освіти закордоном. 

— Ми очікуємо додаткові методичні рекомендації щодо розв’язання цього питання. Якщо учні знаходяться на постійному проживанні закордоном, то вимогою іноземних партнерів є обов’язкове відвідування їхньої школи. Але за дитиною залишається український компонент – українська мова і література, «Захист вітчизни», «Історія України» тощо, тобто 6-7 обов’язкових предметів, які дитина дистанційно може відвідувати. Ці предмети уніфікуються у нас в Україні за відповідною шкалою і дитина отримує свідоцтво про навчання. З подальшим реформуванням системи освіти процес уніфікації до європейської системи триватиме.

Для того, щоб батьки не відмовлялися від вітчизняної освіти, в Україні формують платформу до створення дистанційної школи для дітей, які перебувають закордоном. Вона діятиме, пояснюють в ОВА, на зразок найбільшої дистанційної школи «Оптіма», яка 10 років тому була започаткована як експериментальний освітній стартап. 

Мар’яна Марусинець

Впровадити таку дистанційну школу на загальному державному рівні поки що складно. Цьому заважає багато чинників: тривалість воєнних дій в Україні, відсутність матеріально-технічної бази, брак персоналу, педагогічного штату, наповнюваність класів (повинно бути 20 — 30 дітей у кожному). Якщо заняття проводитимуться для всіх дітей одночасно, незрозуміло, що робити з розбіжностями у різних часових смугах. Тож окрема державна дистанційна школа — серйозний виклик для всієї освітньої системи. Відтак поки що батьки закордоном обирають між двома альтернативними шляхами здобуття української базової середньої та повної загальної середньої освіти — сімейним і дистанційним. 

“Говоріть з нами ще!.. Просто говоріть”

Наталія Лєлє — вчителька української мови і літератури, класна керівниця 7-В класу Ужгородського ліцею ім. В. Ґренджі-Донського та педагогиня з екстернату. Торік у закладі навчалося 65 екстернів, які проживали закордоном. У п’ятьох класах Наталія Святославівна проводить уроки дистанційно. Це означає, що учні самостійно опановують навчальний матеріал, а вона надає їм консультації та контролює прогрес. Тричі на рік такі вчителі-предметники проводять онлайн-консультації відповідно до створених тем. 

Наталія Лєлє

— Все календарно-тематичне планування розбите на три теми, які ми викладаємо дітям, пояснюємо, що треба зробити, прочитати. Екстернат з української мови і літератури я веду з 5 по 9 клас. Це 32 дітей, які тричі на рік приєднуються до онлайн-консультацій. Працюємо по підручнику, я створюю презентації, готую унаочнення, бо діти візуали і так легше зрозуміти тему. Перша консультація відбувається у жовтні, потім ще в грудні і лютому, далі – іспит. Розумію, що цього мало, але й діти дуже завантажені. Адже крім мене у них такі консультації з кожного іншого предмету, і це, не враховуючи навчання в іноземній школі, яку вони відвідують очно щодня.  

Учні-екстерни пані Наталії читають великі твори з української літератури, вивчають напам’ять поезію, залюбки приєднуються до відеофлешмобів, де всім класом читають частини вірша і потім викладають змонтоване спільне відео до чату класу або на сайт школи. Однокласники підтримують своїх друзів закордоном, щоразу шлють їм вітання. Екстерни продовжують перебувати в чаті класу, вболівають за своїх перед спортивними змаганнями або підтримують під час складних гірських походів. 

— Щемкий для мене момент, коли я з ними починаю спілкуватися онлайн, —  зізнається Наталія Лєлє. – От консультація закінчилася, а вони просять: говоріть з нами іще. Тяжко прощаються. Розумієте, вони там не чують української мови і для них ці уроки – наче побувати вдома. Або я працюю з дитиною, закінчую заняття, а за цей час до квартири з роботи повернулися родичі. І вони десь збоку сидять, слухають, а потім підходять і просять ще побути з ними. Кажуть: розкажіть нам іще. Будь-що. Просто говоріть…

Наталія Святославівна запевняє, що більшість батьків, з якими вона спілкується, чекають закінчення війни і планують повернутися додому. Іноді на цьому наполягають діти вже зараз. Вчителька наводить у приклад історію про семикласницю Соломію Божук, яка жила в США, затужила і торік повернулася до свого класу — не змогла пристосуватися до чужої країни. Мама Лізи Кобиляш так само – виїхала з донькою до Німеччини, але дитині в новій школі не подобалося і вона повернулася. 

Ужгородські вчителі відзначають, що українські діти дуже здібні. Закордоном після подолання мовного бар’єра їм легше дається навчання в іноземних школах. Щойно учень починає розуміти викладача, умови завдань, здатен комунікувати з ровесниками, захищати і висловлювати свою думку, — рівень показників різко підвищується.

— Наші діти закордоном – зірки, бо звикли до української програми, а вона краща, змістовніша, насиченіша. Учні з ужгородських шкіл більше знають у порівнянні зі своїми ровесниками. Вважаю, що безпідставно нарікати на якість української освіти, оскільки наші школи випускають дітей із дуже пристойним рівнем знань, — запевняє Наталія Лєлє. 

США

Катерина Варцаба також захищає українську освіту. Дівчина 10 місяці провела у США. Побувала там не через війну, а завдяки програмі ESL. Їздила до Нью-Джерсі підвищувати рівень володіння англійською мовою. Мешкала у сім’ї маминих друзів, відвідувала американську школу і паралельно дистанційно продовжувала навчання в ужгородській. Тепер Катя має змогу порівняти систему освіти обох країн. На її думку, американська освіта легка, навіть без знання мови. Хоча всі українські школярі, яких вона знає, потрапляють до США вже із високим рівнем володіння англійської. 

Катерина Варцаба планує повернутися до Ужгорода

— В Україні однозначно краща освіта. Там я мала достатньо знань, щоб учитися на «відмінно», — ділиться ужгородка. — Викладачі та однолітки навіть питали, звідки ми все це знаємо на свої роки. Наведу приклад: у нас були збори, де розповідали про коледж. Раптом усіх присутніх попросили назвати країни, чиї прапори показували. Українці з легкістю це зробили, а всі присутні дивувалися. Або, скажімо, лабораторні заняття з біології: мене призначили капітаном групи, бо я завжди могла щось розказати, доповнити процес малюнком, тому до мене всі тягнулися. Ніхто цього не знав, а ми давно цей матеріал проходили в школі. Нами там всі захоплювалися. 

Під час перебування у Сполучених Штатах, Катя весь час підтримувала зв’язок з рідною школою і вчителями. Коли повернулася, легко склала тести та була переведена до наступного класу. По закінченні ліцею дівчина планує залишатися в Ужгороді і вступати на стоматологічний факультет. Каже, що реалізувати свої мрії можна вдома і для цього не обов’язково їхати на чужину.

Греція

Інша думка щодо майбутнього свого сина-підлітка у Дарії Максютової-Грешкулич. Вже два роки минуло з того часу, як вони вдвох переїхали до Афін. В Ужгороді Йован очно відвідував ліцей №4, де у початкових чотирьох класах ведеться навчання словацькою мовою.  Переїхавши до Греції, хлопчик продовжив навчання в українській школі екстерном. Та поступово мама із сином ухвалили рішення зосередитися на місцевій освіті. 

— Ми не плануємо повертатися до Ужгорода, вже облаштували життя і побут тут. Для мене немає значення в якій точці світу перебувати, оскільки вже довгий час працюю в ІТ-компанії онлайн. З Йованом розглядаємо у майбутньому навчання у політехнічних вишах. Це буде щось пов’язане з військово-морською справою, можливо авіацією чи поліцією. Тож попереду гімназія, більш профільні предмети і робитимемо акцент на цьому.  

Йован Грешкулич

Цього літа Йован Грешкулич востаннє склав іспити в українській школі і вже не подаватиме документи на наступний рік. До Ужгорода хлопець навідується все рідше, емоційний зв’язок з однокласниками зникає, але чат з найближчими чотирма друзями продовжує існувати. 

Із грецькими земляками ужгородці підтримують зв’язок. В Афінах діє недільна українська школа «Трембіта», яка допомагає дітям адаптуватися до місцевої системи освіти, а також проводить окремі предмети рідною мовою. Також Дарія стала членкинею ГО «Союз українок в Греції», куди входить ще 40 жінок і яка займається різноманітними гуманітарними проєктами. 

Порівнюючи систему освіти двох країн, ужгородці зауважують трепетне ставлення греків до власної історії. На уроках з раннього віку посилено вивчається новогрецька і старогрецька мови, культура, релігія. З іноземних мов Йован ще вивчає англійську і німецьку. Після цього, — каже, — зможе вільно почуватися в будь-якій точці на мапі світу.

З початком війни хлопці виїжджають за кордон

Війна суттєво вплинула на процес здобуття освіти на Закарпатті навіть попри те, що тут відносно спокійно і немає прильотів російських ракет. З початку повномасштабного вторгнення 10500 місцевих школярів виїхали за кордон, натомість прибули українці з інших регіонів. Станом на кінець навчального 2024-2025 року в області навчалося 5500 вимушено переселених учнів і працевлаштувалося до закладів загальної середньої освіти 82 вчителів з посвідченням ВПО. 

Керівниця обласного департаменту освіти Мар’яна Марусинець каже, що одним із методів зберегти освіту в умовах постійних міграційних процесів, є те, щоб зробити її якісною. Для цього проводяться олімпіади, учнівські наукові та спортивні змагання, інші активності. «Якщо дитина бачить, що тут нічого не відбувається, хіба в неї буде інтерес повертатися? Приїжджають туди, де є успіх, розвиток, де людина бачить себе потрібною», — розмірковує чиновниця. 

Проте, які б успіхи не обіцяла школа учням, екзистенційне питання завжди виявиться пріоритетним. Як і по всій Україні, на Закарпатті спостерігається тенденція зменшення кількості учнів чоловічої статі у старших класах. Пов’язують це із сучасними нормами мобілізації і неможливістю хлопців з настанням 18-річчя виїжджати за кордон.  

— Ми не робили вибірку по статі, але за останні два роки, якщо у 9 класі навчається в середньому 15,5 тисяч учнів, то уже в 10-11-му ця кількість різко зменшується — 5 тисяч. Раніше такого розриву не було, тому бачимо тенденцію. Особливо це простежується на олімпіадах з точних наук, у яких серед учасників завжди переважали хлопці. Тепер: 9-10-ті класи є хлопці, 11-ті — їх уже майже немає. Так само їх немає на випускних лінійках, коли лунає останній дзвінок. Переважно батьки з наближенням повноліття відправляють синів навчатися закордоном, — пояснює Мар’яна Марусинець.     

Німеччина

Ще одна ужгородська родина відразу після початку повномасштабної війни виїхала за кордон. Змінивши кілька країн, у 2022-му Наталія Макарова разом із 9-річною донькою Катею та 3-річним сином Андрієм врешті опинилися у містечку Філлінген-Швеннінген на Південному Заході Німеччини. Спочатку виїзд розглядався як екстрене тимчасове рішення, бо не було зрозуміло, як розгортатимуться події в Україні. 

Щойно отримавши дозвіл на проживання в Німеччині та прихисток для біженців, Наталія оформила Катю до місцевої школи, а паралельно – заочно на екстернат до Ужгородського ліцею ім. Т.Г. Шевченка. Андрію довго не знаходилося місця в садочку, але з часом і це питання владналося. 

Нещодавно 3-річний Андрій пішов до дитсадка в Німеччині

— Це був дуже складний період для всіх нас. Найбільші труднощі для Каті викликав мовний бар’єр. Ми не потрапили до інтеграційного класу, як більшість українських біженців на початку року, а відразу вступили до основного німецького і програму довелося освоювати, паралельно вивчаючи чужу іноземну мову. При цьому в українській школі Катя навчалася у 5 класі за освітньо-педагогічним проєктом «Інтелект України». Не знаю, як кому, але для нас ця програма виявилася надзвичайно складною — багато завдань дитина не могла зрозуміти. Я зідзвонювалася з українськими знайомими, щоб спочатку виконати самій задачу чи вправу, а вже потім пояснити доньці. Крім того, великою проблемою були підручники, які потрібно було оновлювати щомісяця і якимось чином передавати з України за півтори тисячі кілометрів у наше містечко, — пригадує Наталія. 

За рік в ужгородському ліцеї повідомили, що не проводитимуть дистанційного навчання, і якщо мама бажає продовжити українську освіту для своєї доньки, доведеться шукати інший заклад. Таким чином Катю перевели до Ужгородського ліцею ім. Гренджі-Донського на екстернатну форму. Навчання тут ведеться за програмою НУШ і це значно спростило життя родині. 

Катя Макарова навчається паралельно ще і в ужгородському ліцеї ім Гренджі-Донського

Минуло більше трьох років, відколи Макарови проживають у Німеччині. Катя освоїла мову, стала однією з кращих учениць у класі, займається танцями і навіть захищає честь школи на різноманітних змаганнях. Паралельно родина активно підтримує зв’язок з місцевою українською громадою, де всі разом влаштовують збори для ЗСУ, беруть участь у мітингах на підтримку батьківщини. 

Каті 12 і вона все частіше озвучує бажання стати адвокаткою. Вже навіть приглядається до німецьких вищих навчальних закладів юридичного спрямування. Наталія каже, що заради майбутнього дітей швидше за все залишиться тут і надалі. Для цього сама проходить навчання, аби здобути рівень німецької В2 та влаштуватися на пристойну роботу. 

Нобелівський лауреат і сільська школа: як народилася “Табула Раса” на Берегівщині

Однак, Україна не відпускає ужгородців. Під кінець нашої зустрічі Наталія промовила:

— Де б ми не були і як би не склалося життя, ми завжди залишатимемось українцями. Якби не війна, ми навряд чи наважилися б виїхати за кордон. І хоча мої діти вже освоїлися і хочуть залишитися тут, ми ніколи не пориватимемо зв’язок із батьківщиною.

Як нам стало відомо, нещодавно Наталія їздила додому в Ужгород, щоб продовжити екстернат для Каті. А також записала до першого класу на дистанційне навчання Андрія. «Звісно, знову треба буде все починати спочатку і буде непросто поєднувати уроки, але ми українці і я хочу, щоб у мого сина буда українська освіта», — прокоментувала у телефонній розмові жінка. Тож цього року Андрій стане першокласником відразу у двох школах — офлайн у німецькій і на відстані — в ужгородській. 

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Каріна Асад

 

15 серпня 2025р.