Чому військові люблять котиків? Володя Попович «Котик»

Цей мурал було створено у серпні 2020 року. Тоді це був перший міський мурал. Ініціатори — молодіжні активісти, студенти Ужгородського національного університету (УжНУ). А двигун всього процесу — енергійний студент Володя Попович. 

Володя родом з Львівщини, у 2018 році став студентом УжНУ спеціальності «Публічне управління та адміністрування», очолював профком факультету суспільних наук. А ще він — волонтер, член спільноти БУР Закарпаття та «Соколу», активний учасник громадського життя на Закарпатті. З 2021 року працював у головному офісі БУР у Львові, де допомагав розвивати суспільство через волонтерство. 

Зараз хлопець у війську, служить з березня 2024 року на Запорізькому напрямку. Спочатку як бійцем роти вогневої підтримки 1-го гірського штурмового батальйону, 128 ОГШБр, потім — як діловод підрозділу. 

Розпитали його про військові будні, зв’язок з тилом ну і звісно про котиків на передовій. 

Від волонтера до військового

— Як ти потрапив у військо?

— Після закінчення університету я звернувся до територіального центру комплектування, щоб змінити прописку. Мені тоді було 23 роки, я ще зі школи мав статус «обмежено придатний». Але мені сказали, що оскільки я у резерві, то у воєнний час маю служити. Я не став опиратися, і вже за кілька днів проходив БЗВП на рівненському полігоні. 

— Чи достатньо навчають? 

— Особисто для мене — так, тому що ще до мобілізації я вже мав певні знання та навички… Тож на полігоні я просто повторив те, чому вчився раніше. Я ходив на навчання та вишколи для молоді від різних націоналістичних організацій, зокрема від організації «Сокіл». Те, чому я у них навчився, стало мені у пригоді. БЗВП на полігоні не дуже відрізнялося — тактика ведення бою, мінно-вибухова справа, інженерія, тактична медицина тощо.

Чи достатньо для інших? Скажу так, хто хоче навчитися, той навчиться. Хто вважає, що йому того не треба, то не навчиться. 

— Базова військова підготовка важлива для всіх?

— Так, ба більше — її треба поглиблювати. Можливо, це має бути примусово. Тому що не всі люди розуміють, наскільки сильно їм ці навички будуть потрібні. Я не можу сказати, що людей не навчають, якщо ти чогось не знаєш на полі бою, то ти сам не використав можливість, щоб навчитися. А від цього залежить і твоє життя, і життя побратимів. 

Це добре, що існують Центри підготовки населення до національного спротиву. Якщо правильно налаштувати роботу таких центрів, можна створити резерв людей, які вміють користуватися зброєю, мають базові навички тактики ведення бою, та можуть бути залучені до оборони в найкоротші терміни.

Стосовно того, як саме вони мають працювати, мені важко відповісти. Але я б наголошував на тому, що окрім загальновійськової підготовки, потрібно якісно навчати людей комунікувати та взаємодіяти у кризових ситуаціях. Ці навички знадобляться й у цивільному, і у військовому житті. 

— Чому саме 128-ма?

— У відборі бригади є момент лотереї. Тебе можуть відібрати до бригади відразу після навчання. Я вирішив, що хочу саме у 128-му, бо там і знайомі були, і відгуки про бригаду хороші. Тож я потрапив до них через відношення, тобто коли сама бригада присилає листа у твій центр, де каже що військовослужбовець хоче у них служити, й вони не заперечують. Так я потрапив на Запорізький напрямок й досі там залишаюся. 

— Чи було складно адаптуватися? Чи не було від побратимів докорів, що ти приєднався пізніше? 

— До мене не було тиску на кшталт «мобік свіжий прийшов», а «де ти був раніше». Можливо, це ще й через те, що коли я прийшов у армію мені було 23 роки, тобто ще непризовний вік. Тому мене часто кличуть «малим». (усміхається). У нашому підрозділі не було випадків, щоб когось засуджували, що він пізно приєднався до армії. 

У більшості випадків так складається, що досвідченіші люди, до яких ти приходиш, мають бажання тебе чогось навчити. Вони завжди порадять, коли можна йти копати окоп, чи забирати припаси, коли — ні. 

Будні та «окопні справи» військових 

— Як виглядають твої військові будні?

— Коли я працював у роті вогневої підтримки, то це було чергування двічі на добу (нічне та денне), сон та «окопні справи», коли треба копати, робити вогневу позицію, щось  накрити, замаскувати тощо. Ввечері, якщо моя черга йти на «точку скиду», то йшов забирати речі. 

Я працював з озброєнням, яке призначене для вогневої підтримки або мого підрозділу, або суміжників. Відповідно, протягом дня могли надходити команди для відпрацювання — для придушування ворога, або для підтримки нашої роботи.

Зараз я працюю діловодом, тому маю багато справ з паперами та бюрократією. 

— Ти згадував про «окопні справи». Чим ти займаєшся у вільний час?

— Ми намагаємося не дуже ходити на відкритому просторі вдень через ворожі дрони, тому залишаємося в окопах. Я дуже люблю почитати в такі моменти детективні романи. Ще багато військовослужбовців люблять грати ігри на телефоні — стрілялки, стратегії, головоломки, багато-хто дивиться фільми.

Була ситуація, коли я грав у якусь стрілялку на телефоні, а побратим питає: «Що ти робиш? У тебе стрілялка і тут є, а ти ще й у телефоні граєш». Але для мене це такий спосіб відволіктися. 

— Чого тобі бракує в окопах?

— Свободи дії, найбільше, напевно. Хочеться частіше бачити дружину, рідних. Смаколики, слава Богу, мені передавали. 

Але якщо дуже практично, то насправді бракує техніки для боротьби з дронами — засобів радіоелектронної боротьби (сміється). 

Реально, в окопах бракує певних технічних засобів для боротьби проти дронів. В певний момент це стало ключовою проблемою перебування на позиціях. Така велика кількість дронів зі сторони противника максимально сковує твої дії. Не можна спокійно в туалет вийти. Це ніби й небагато часу требу, ну хвилина-дві, але й цей час був небезпечним. Якщо дрон тебе побачив, то все — чекай прильоту. 

 «Дракони на полі бою»

— Які найгарніші пейзажі тобі доводилося бачити за цей час? 

— Ну, на одній позиції я пробув 5 з половиною місяців, від травня до початку листопада. За ці 150-170 днів я побачив, як змінюється локація — як зеленіє трава у травні, як буяють поля влітку, і як жовтіють дерева. Насправді, переді мною відкривався дуже гарний краєвид глибиною й шириною по 7 кілометрів. 

По суті, протягом тих п’яти з половиною місяців, пейзаж, як такий, локаційно не мінявся, але мінялася густина посадок. Коли наші дракони літали, вони випалювали посадки. 

— Дракони? Як у Дайнеріс з «Гри Престолів»?

— Так, це така тактика була. Хлопці прикріпляли на FPV-дрони речовину, яка при запалюванні розкидали по посадках розжарений метал.  Це дуже ефективна тактика випалювання бліндажів та місць укриття ворога. Це страшно насправді, але здалеку виглядає красиво, ніби летить дракон, який спалює ворожі позиції. 

 Але про гарні пейзажі у мене інша історія. У липні у ворога на нашому напрямку з’явився система залпового вогню «Солнцепьок». Він працював буквально кожної ночі, і якраз у період мого чергування, тож ми передавали інформацію про його роботу. Однієї ночі наші дронщики його запалили прямим попаданням FPV. 

Я якраз тоді був на посту і бачив цей вибух. Це було схоже на невеличкий ядерний гриб, бо його запалили з повним боєкомплектом. 

Це було красиво. 

Чому вчить війна?

— Як би ти міг описати найважливіші навички, які ти засвоїв за час перебування в війську?

— Не те, щоб я її засвоїв у війську, скоріше доукомплектував (усміхається). Це — здоровий пофігізм. 

На полі бою трапляються різні речі, буває і страшно, і сумно. Я собі взяв за принцип — поки я у війську, фільтрую емоції, стараюся не занурюватися у переживання надто глибоко, відтягую момент рефлексії. Звісно, якась реакція є, але на цьому все, глибше в собі я не копаю. 

Я дивлюся на війну без фаталізму, без проживання дня, як останнього. Те, що відбувається, це — процес. І я в цьому процесі. Коли він закінчиться, тоді я проаналізую його. 

Друге. Це не навичка, а порада — навчитися не прив’язуватися до людей. Бо у війську постійна зміна людей, і не завжди трагічна. Тому що люди біля тебе весь час змінюються — у ТЦК одні, на полігоні інші, у роті — треті. На позиції інші люди і так далі. 

— Чи може у таких умовах існувати побратимство? 

— Звісно, я довіряю хлопцям у своєму підрозділі, ми розподіляємо завдання, очікуємо на допомогу одне одного. Але якщо говорити про дружбу, то це так, як і у цивільному житті, треба зійтися у поглядах, цінностях, прожити разом багато всього. Для мене побратимство — це про глибший зв’язок між людьми. Умовно, коли я їду у відпустку, і знаю, що мій побратим теж у відпустці, то я напишу, як далеко він би не був. В мене на позиціях було таких два-три хлопці, з якими я дійсно дуже тісно дружив. 

Дружина передала Володі м’які іграшки на позиції

Життя військове та цивільне

— Твої поради для цивільних зараз.

— Ті, хто зобов’язані служити за законом, я б радив їм готуватися, шукати підрозділ й обирати, чим хотів би займатися у війську. Краще зробити це добровільно і бути серед тих, кому довіряєш, щоб потім не скаржитися на командирів і підрозділ в який потрапиш після навчань.

— Підтримуєш думку, що воювати буде кожен?

— Я вважаю, що це зачепить кожного. Є певна категорія людей, які не зобов’язані йти у військо, але можуть це зробити. 

Моя порада — відкидайте журбу, особливо у молодому віці. Намагайтеся робити все, що у ваших силах, щоб наближати перемогу. Звучить це якось популістично (усміхається). Популізм я не схвалюю, але ці слова це найкраще, що я можу порадити. 

— А ти зараз от приїхав в цивільне життя. Як тобі? Чи є якісь дискомфортні моменти?

— Ми з дружиною жартуємо, коли їдемо містом: «О, цього можна мобілізувати», «О, і цього». 

Тут своє слово додає дружина Володі, Емілія: «Переважна більшість моїх подруг, які є  дружинами, партнерками військовослужбовців, жартують, що немає кращого працівника ТЦК, ніж дружина військового» (обоє усміхаються). 

Загалом, мені приємно бачити на вулицях наших міст інших військових. Тому що я розумію, що значить у нас не так все погано в армії, що все-таки люди йдуть в відпустки й мають можливість побути з сім’єю. 

Володя з дружиною Емілією

— Що для тебе означає підтримка у той момент, коли ти на службі? Від друзів/суспільства?

— Для мене підтримка — це репост збору, не обов’язково мого, а будь-якого військового. За кожним збором ховається маленький клаптик надії й віри, що про тебе пам’ятають і бодай маленьким донатом чи репостом висловлюють свою вдячність тобі, як військовому. 

Про закінчення війни і Перемогу

— Які зміни у суспільстві ти бачиш за останній час: позитивні та негативні?

— З позитивних змін — збільшення кількості людей, які вміють надати домедичну допомогу. В суспільстві зберігається на достатньому рівні культура волонтерства та допомоги армії, хоча, звичайно, кількість донатів на підтримку ЗСУ в порівнянні з 2022 роком, зменшилася. 

З негативних моментів — в суспільстві відчувається втома, апатія, певна частина людей в очікуванні, що от-от настане бодай якийсь мир чи перемир’я, і можна буде не звертати увагу на війну. 

Моральний стан військовослужбовців теж поганий через брак людей. Адже мотивація й моральний дух падає, коли ти місяцями сидиш на позиціях, розуміючи, що тебе немає ким замінити. Чим більше людей у підрозділі, тим більше зростають шанси піти у відпустку й побачитися з рідними людьми, які теж додають мотивації та підтримки. 

— Чи віриш ти у швидке закінчення війни?

— Якщо так глянути історію, то протистояння Росії та України — вічне. Коли не було прямого зіткнення, були гібридні війни тощо. 

Чи може конкретно ця війна закінчитись швидко? Не знаю. Тому що наразі я не бачу підґрунтя для швидкого завершення війни. Але чи закінчиться протистояння двох народів? Напевно, ні.

— Які плани на після перемоги?

— Піду у сабатікал (усміхається). Хочу пожити для себе, для сім’ї. Є думка повернутися у громадський сектор, але не знаю, наскільки мені буде там комфортно. Але швидше за все ми з дружиною будемо думати про власну справу. Наприклад, вирощувати гранати. Ну, не гранати на заводі, а звичайні фрукти (усміхається). Далі будемо робити вино і настоянку. О, ще було б добре поїхати кудись на кемпері…

Бліцпитання для військового: 

1. Остання прочитана книжка?

«Вільне падіння» Джесіки Беррі.

2. Найсмішніший позивний у війську, який тобі траплявся.

«Безліміт». Бо хлопець просто говорить безперестанку))

3. Який університетський предмет тобі найбільше знадобився у житті? 

Управління ресурсами. Бо всі ресурси обмежені, і важливо все використовувати  із максимальною ефективністю.

4. Улюблена шоколадка.

«Мілка». Таке ж ім’я, як і в моєї дружини. 

5. Чому військові люблять котиків?

Бо вони попереджають про небезпеку. Починають бігти як навіжені, шукаючи якнайглибшу нірку аби сховатися. 

Галина Гичка, Varosh

 

29 липня 2025р.