94 дні, чотири пари взуття і майже 400 тисяч гривень: історія благодійного походу Артема Єрохіна

Старт із Дніпра – фініш в Ужгороді
«21 червня я стартував о 7 ранку і завершив свою подорож о 15.00 в Ужгороді 22 вересня, - розповідає Артем. – Пішохідна частина проекту «Дніпро-Ужгород» присвячена допомозі збору Патронатній службі «Янголи», а саме «Рятівному збору», який триває з грудня (зібрано близько 30 млн). І я запросив всіх допомогти зібрати якусь частину коштів. З собою я ніс прапори: державний, розписаний всіма військовими, які зустрічались на моєму шляху. А також прапор надії, присвячений всім полоненим у росії, де чорний символізує жорстокість, страждання та смерть в полоні, білий свободу та надію і найшвидше визволення всіх полонених».
Під час подорожі люди зупинялись, донатили, свій внесок можна було відправити і онлайн на спеціальний рахунок. Хлопець також проводив розіграші та опитування, заохочуючи підтримати збір.
Артем зізнається: спеціальної підготовки до походу не мав. «Я не майстер спорту і не маю жодних розрядів. Бігаю для себе на довгі дистанції, трохи займався у залі. А вже після походу зареєструвався на марафон – 42 кілометри», – говорить він.
Найважче випробування – комарі
Ідея народилася спонтанно. «У мене відбулося скорочення на роботі. Треба було шукати нову справу, і я не знав, ким хочу бути. Тож зробив прогулянку по набережній у Дніпрі. Йшов і думав. І тоді з’явилася думка про похід із благодійною метою. Спершу відклав, але згодом вирішив реалізувати», – розповідає мандрівник.
За освітою Артем – менеджер готельно-ресторанних підприємств. Планував навчатися за кордоном, та плани зруйнувала війна. Працював у техпідтримці британського банку з українськими власниками, пізніше – у великій гуманітарній організації. Саме там і сталося скорочення, яке стало поштовхом до великої подорожі.
У день старту хлопець не виспався, адже довго складав рюкзак і щоразу щось із нього викидав. «День почався так собі. Але приїхала сім’я, ми вирушили на точку старту. Там вже чекали люди, яким найбільше відгукнувся проєкт. Я стартував о 7-й ранку, щоб встигнути до спеки. Спочатку нас ішло багато, потім людей ставало дедалі менше. Останньою, хто пройшов зі мною кілька кілометрів, була мама», – пригадує Артем.
Першого дня він пройшов понад 30 км із важким наплічником – більше третини власної ваги. Далі в середньому долав по 15 км, але зрозумів, що треба пришвидшуватися, і збільшив дистанцію до 25 км щодня. Спати доводилося в гамаку, який розкладав у лісі чи лісосмузі. Кілька ночей провів на автобусних зупинках, біля озера чи навіть у пральні центру для ВПО. Харчувався сублімованими продуктами, купував їжу в магазинах, часто допомагали небайдужі люди.
«Одним із найважчих випробувань були комарі. Складно було й заходити у великі міста, бо я привертав забагато уваги. Але найбільше вразила щирість людей. Дуже багато тих, хто віддає все своє життя волонтерству. Це надихає», – каже Артем.
За подорож юнак стоптав чотири пари взуття. Рюкзак поступово ставав дедалі легшим. Загалом, радить мандрівник, для таких походів потрібні гамак чи палатка, спальний мішок, аптечка, мінімальний запас їжі та води, гігієна й одяг, який легко випрати.
«Тепер вага мого слова набагато більша»
За словами Артема, кінцеву точку походу він обрав зразу: «Є декілька причин, чому саме Ужгород. Тому що це найбільше, найзахідніше місто, воно близько до кордону. В Ужгороді я ніколи не був і це дуже гарне місто».
«Я відчуваю, що тепер вага мого слова і моєї обіцянки важить набагато більше, ніж колись. Тобто, якщо я сказав, то воно дійсно так буде. Ось таке для мене відкриття,- каже Артем. - Але щоб зрозуміти всі події, які я прожив за цей час і всі знайомства і, можливо, якийсь досвід, мені потрібно буде сісти і проаналізувати. Психологічно я став більш витривалим, зустрів дуже багато щирих людей, дуже добрих і людей, які владають так багато у волонтерство, що воно забирає у них все їхнє життя».
Підготувала Ірина Бреза, Заголовок
До теми
- "Усе накопичується – втома, загиблі товариші... Але про СЗЧ навіть не думаю". Історія бійця, який відвойовував Херсонщину
- 10 фактів про Закарпатський народний хор, які ви могли не знати
- «Наші рідні вірять, що ми повернемося з війни, тому моя головна місія – максимально зберегти людей…» Історія бійця 128 бригади Андрія
- Вечір в Ужгороді зі шпигунами та секретами
- Доторкнутися до грона і полюбити своє. На Закарпатті для майбутніх виноробів та туристів влаштували відкритий збір винограду
- Снайпер «Ярий». Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- «Не люблю хвалитися, як знищую ворога, мені важливіше рятувати товаришів…» Історія бійця 128 бригади Василя
- Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у вересні 1925-го
- Мукачівський прихисток: як митець відроджує творчість у будинку Ерделі
- "Дуже радий, що туди потрапив": військовий Луганського прикордонного загону Елмар Цап розповів про службу
- Закарпатський поліцейський із позивним «Сіті»: від страху до майстерності – історія молодого оператора дронів на фронті
- Відомий кондитер Валентин Штефаньо започаткував дипломатичні гастроекскурсії
- Історія одного пам’ятника в Ужгороді: Олександр Духнович
- Від солдата до командира зенітної батареї. Історія медика із Мукачева
- Перспективна євроколія: детально про нову вузькоколійку, особливості та куди її потягнуть з Ужгорода
- «У перші дні війни ворог мав величезну перевагу, в багато десятків разів…» Історія бійця 128 бригади Кирила
- “Я без своїх дівчат життя не уявляю”: як сім’ї на Закарпатті стають усиновлювачами під час війни
- Грант у 500 000 грн для дружини ветерана: історія успіху підприємиці з Ужгорода
- «Мені 53 роки, я колишній начальник карного розшуку, капітан міліції. У обох моїх очах штучні кришталики, але я пішов у бойову бригаду…» Історія бійця 128-ї бригади
- Рентген для меча: що показали дослідження старовинного експонату в ужгородському замку?
До цієї новини немає коментарів