Як Вуйко, Грузин та Директор почали ветеранський бізнес і вижили

Вуйко, Грузин і Директор – співзасновники крафтового виробництва м’ясної продукції ТОВ «Вуйко Еко», ветерани ЗСУ, звільнені за станом здоров’я: Василь Поприк, Віктор Суліма та Владислав Опаленик. Двоє з них з Дубриничів, один з Ужгорода. Двоє між собою пов’язані родинними зв’язками, усі втрьох – дружніми. Усіх не брали зразу до війська, але вони знайшли способи. Кожен втратив здоров’я, але не переконання і бажання рухатися вперед. 

Вже майже рік, як ці чоловіки вирішили самі себе зайняти. Не довго думали і у серпні 2024 року зареєстрували невелике підприємство. 

Їсти, лікуватися і помирати - це вічний бізнес

«Вже і не знаю, чи то була ідея. Моя? Ну, значить моя. Мабуть, таке рішення прийшло, бо їсти, лікуватися і помирати - це вічний бізнес. З лікуванням – таке собі, по вмиранню ми вже своє відпрацювали. Зупинилися на їжі, м’ясному, а саме на закарпатській продукції за традиційними рецептами нашого краю. І відкрили невеличку справу. Тим більше, що після того всього десь на цивільному житті треба було чимось зайнятися, –  Вуйко (Василь Поприк) саме прийшов з кавою та цигаркою, пригадував старт спільної справи. –  Всі троє вдома мали можливість виготовляти, починаючи від сала, закінчуючи ковбасою, шовдарями і всякими м'ясним виробами». 

Грузин (Віктор Суліма) був не проти такої пропозиції. «Кажу, найближчим часом нас і так спишуть, просто тинятися, щось чекати від держави – не варіант. М'ясо? Добре. Поговорили. Вуйко списався в травні. А я ще серпні був на лікуванні. Далі ми зустрілися уже втрьох і поїхали до нотаріуса реєструвати товариство з обмеженою відповідальністю. Це був серпень 2024-го року. Влад був на лікуванні. Після того я ще повернувся на службу до жовтня, а потім ми почали повноцінно працювати. Від ідеї до завершального етапу минув місяць-півтора», –  розповідає Грузин. 

«До мене прийшли от ці двоє. Вуйко - брат моєї жінки. І кажуть: "Будемо організовувати". Ти участвуєш?" "Участвую", – коротко пояснює своє рішення Директор (Владислав Опаленик). –  Я на той момент вийшов з лікарні (мені на життя там 10% давали), був у кріслі колісному. Рік не ходив. І займався всім, чим можна було. Знаєте, як у тому кінові: «на піщаний кар'єр два чоловіка –  я, ще кудись – я». Так от я зголосився і так ми почали потихеньку то розвивати. Я потім почав вже ходити, їздити на машині. Помагав їм: і м'ясо різав, і на м'ясорубці стояв, молов. Мені не можна було носити важке». Тепер Директор трохи відпочиває від справ, мав складну операцію минулого місяця, сподівається, що фінальну. 

Спочатку ветерани виготовляли продукцію фактично в домашніх умовах, клієнтуру шукали серед знайомих та через соцмережі. До цього часу більша частина покупців знаходить «Вуйко Еко» через Facebook. Швидко вийшли за межі області, мають замовлення з усієї України. «Потім було декілька сюжетів на телебаченні, ще більше народу дізналося. Так і продовжуємо. Зараз у нас виробництво у приміщенні, яке нам надали безкоштовно. Це колишній м’ясний магазин, який мав і цех із стаціонарними коптильнями», –  Грузин стає на підвищення та відкриває обмащені сажею двері. Там звабливо висять шматки сала. Ще трохи – і вони поїдуть до замовників. 

Крім того у приміщенні є кімната –  холодильник, дещо з обладнання тут уже було, деяке має давню історію, як радянська двофазна м’ясорубка. Її вже не використовують. Зате хлопці отримали частину сучасного техніки від «Фонду Фреда в Україні», необхідне докуповують самі. 

Порадили загубити військовий квиток, щоб потрапити у військо

Вуйко з початку повномасштабного вторгнення пішов на війну через «Правий сектор». Там, жартує, «безкоштовно» служив два місяці. Потім була створена 67-ма бригада (на базі підрозділів ДУК Правий Сектор), де закарпатець з 1 травня 2022 року по 15 травня 2024 р. перебував у роті розвідки. « Я, він і оцей, - киває ветеран на побратимів, - ми всі прийшли добровільно. Мене ж навіть зразу не брали, коли я прийшов у Перечинський військомат, сказали чекати дзвінка. Та я подзвонив хлопцям у Київ, «Правий сектор» й пішов туди до них». 

Грузин теж не зразу потрапив на війну. Бо в ТЦК десь пропали його документи. «Я стояв на обліку, як учасник бойових дій (2014 року), але мене не було на обліку як військовозобов'язаного. То сказали написати заяву про втрату документів. Я відмовився: штраф платити не збирався, - пояснює ветеран. - Переконали, що штрафу не буде, і справа пішла.  Зарахували у склад роти контрдиверсійної боротьби 101-ї бригади ТРО, але не маючи навіть військово-облікових документів. Потім ми вирушили згідно наказу на Харків, а по факту поїхали на Донецьк. Були бої, були втрати».

Опісля Грузин лікувався і потрапив у 67-му бригаду. «Бо це Правий Сектор. А я звідти, ще з Майданівських часів. Пройшов і Майдан, і 2014-й рік. То врешті надійшов наказ із Генштабу і мене перевели в 67-му бригаду. Спочатку я був у піхоті, а потім потрапив у роту розвідки, куди хотів напочатку. 

Директор на фронт дістався хитрістю. У 2022-му йому постійно відмовляли, мав «білий білет»: в анамнезі цукровий діабет, гіпертонія. «Я ходив кожен тиждень, кожні два тижні у військомат і мене відправляли додому. У 2023-му році порадили мені цей військовий квиток, що мав, загубити. І я його «загубив», поїхав в Ужгород, за півдня пройшов в комісію, вже після обіду був на полігоні. А ще таку роботу мав, що я постійно їздив, то Київ, то Одеса, працював 13 років директором мережі «Чилі Піца» в Ужгороді. І кажу жінці: «Збери мені рюкзак», вона питає: «Куди їдеш: Київ чи Одеса?» А я їй: "Ні, на війну". Вона з мною не говорила два тижні, дочка зібрала рюкзак».

Привід не впасти у депресію

Що зараз кажуть дружина і донька про вашу зайнятість, питаю Директора. «Діяльністю задоволені, бо вони їдять. Я зайнятий чимось. Бо як інвалід першої групи, на роботу не можу йти, – пояснює Владислав Опаленик і розказує перипетії з їхнім бізнесом. – Відкрили ми  «Вуйко Еко», поставили мене директором офіційно. І в перший місяць 25% з моєї пенсії зняли. Це 8000 грн, у мене пенсія висока, як військового інваліда першої групи. І щомісяця 8,000 почали знімати. Тому я звільнився, залишився співзасновником, а от моя дружина стала директором фірми. Поки що ми не заробляли стільки грошей, щоб щомісяця частину пенсії віддавати».

Все таки поки невеликий бізнес для трьох ветеранів швидше хобі, кажуть вони. Це можливість спілкуватися, привід завжди бути «у формі» та не впасти у депресію. «Як моя баба казала: чоловік живе доти, поки щось робить. Зараз я вдома вже другий тиждень (після операції), дурні думки в голову йдуть. Чоловік щось хоче робити, щоб не деградувати», – додає Владислав Опаленик.

«Це як соціальний приклад для інших хлопців. Не важливо, що саме ти робиш, потрібно чимось займатися. Є багато випадків, коли хлопці відкривають фірми, роблять якісь бізнеси, це як приклад для виживання», – підтримує побратима у розмові Вуйко, який працює також у ветеранському просторі у Перечині спеціалістом по роботі з ветеранами, з інвалідами, сім'ями загиблих. Стаж професійного держслужбовця у Вуйка достатній –16 років.  

Простіше ще раз піти в армію

Грузин йде відкривати кімнату -холодильник, туди якраз привіз сировину волонтер, який допомагає чоловікам у роботі. Ще потрібно закинути ящик «підвішеної тушонки» у Рух підтримки закарпатських військових. Таку ініціативу придумав саме він: за донати відправляти на фронт м’ясну продукцію побратимам. Вже передали близько 300 банок. Доставляють також і ковбасу, і шкварки. Щоправда за останні два місяці внески катастрофічно впали, скаржиться Грузин. «Фактично на 60 банок вдалося нашкребти. Але збори падають повсюди. У нас найбільша проблема в тому, що Ужгород не відчуває взагалі війни. Війна в Ужгороді стосується тільки тих, хто воює або їхніх найближчих родичів. Донатять одні і ті ж самі люди. Наприклад, проводилася конференція медиків, де ми представляли нашу продукція в вигляді нарізки. За QR-кодом можна було скинути донати на тушонку. Десь 300 учасників, а благодійних внесків ми зібрали… 98 грн? Це навіть не одна банка тушонки».

Паралельно з виробництвом ветерани шукають можливість вдосконалити бізнес, отримати грантову допомогу, навчитись. Кажуть, що держава не надто допомагає. «У 2024 році я особисто ходив по всіх установах, які заявляли про підтримку ветеранів. Пішов в міськраду, в єдине ветеранське вікно, відіслали на Петефі. Там сказали, що не мають ніякого фінансування. Цього року вже з'явилися якісь гранти і обласні на підтримку ветеранського бізнесу. Можна сказати, що це якраз завдяки таким, як ми. Ми були одними із перших на Закарпатті». Проте часто, за словами Грузина, державні структури тільки декларують підтримку ветеранів, а реальні кошти на підтримку отримують одиниці. І спрямовані гранти (а це насамперед безвідсоткові кредити) переважно на приватних підприємців, а не на підприємства. «Нещодавно зареєструвався на тренінг для ветеранського бізнесу, виявилося, умови для отримання підтримки: підприємство має бути зареєстрованим не менше року. Коли нам треба було фірму заснувати, до війни? Або під час війни, коли ми воювали?– обурюється Грузин. – Ми не просимо якісь привілеї перед іншим бізнесом, але дайте нам хоча б певні умови. Ми не можемо, повернувшись з війни, створювати конкуренцію діючому бізнесу. Нам треба це все починати з нуля. Навіть написання бізнес-планів вимагає певної підготовки. Простіше ще раз піти в армію». 

Грузин ділиться своїм досвідом адаптації у мирних умовах ще після 2014-го, коли після першого повернення з бойових дій зустрічали журналісти, після другого повернення журналістів вже не було, хіба декілька знайомих, а втретє тільки близькі і родичі. «От зараз така ж сама ситуація, багато хлопців починають спиватися, багато хто переходить із легких на більш важкі наркотики, бо їм стає від того легше. Тому треба реальні приклади зайнятості»,-  каже Грузин і пригадує як під час перебування на пункті постійної дислокації сам знаходив  собі заняття: допомагав чистити зброю, перебирати, ремонтувати. Потім знайшов купу іржавих набої, почав робити сувеніри. Зараз продовжу сувенірне виробництво вдома, багато виробів вже і закордоном. Ветеран вже обговорював розвиток цього напрямку ще з одним побратимом-художником, якого списують із ЗСУ, чи не привід спільно реалізовувати мистецько-військовий проект.

Постійне здорожчання продуктів - ще один виклик для невеликого бізнесу, особливо того, який зорієнтований на якісну продукцію. На цьому не раз акцентують ветерани. «От м'ясо коштувало, наприклад, 100 грн, зараз воно коштує 200. Ну. Ще один такий скачок два, і ніхто не буде робити собі в мінус. Нам вже радили, щоб здешевити продукцію, використовувати різні добавки, є ж різні, навіть натуральні. Але то вже буде не закарпатська домашня продукція. Це не наш рівень. Ми краще будемо продавати менше. Тому що це наше ім'я. Люди нас впізнають навіть на вулицях», – пояснює позицію підприємства Грузин. 

Продукцію «Вуйко Еко» беруть деякі ужгородські та свалявські крамниці, а також ресторани. Хорошим клієнтом стали сусіди, розміщений неподалік  ресторан «Тустань», де навіть у меню з’явилась тарілка закусок «Вуйко». Ветерани мріють відкрити повноцінний магазин і на базі приміщення, де зараз працюють. 

Все смачне, запевняють Вуйко, Грузин та Директор. Щоправда, сам Директор з продукції куштував тільки курячу ковбасу. «За станом здоров'я мені не можна взагалі їсти свинину. Ні копчене, ні смажене, нічого. Але є у нас куряча печена, яка дуже мені подобається. Все інше, то лиш з їх слів, що все добре, все смачно. Я їм довіряю, бо що маю робити :)», – сміється Директор і чоловіки йдуть забезпечувати гарний настрій клієнтам, що чекають на смачне, натуральне та закарпатське.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua