АТО, “Азов”, 11,5 місяців полону і повернення на службу. Історія бойової медикині, ужгородки Галини Зайцевої

Ми зустрічаємося з Галиною за кілька днів до її повернення на позиції.

–  При виході з російського полону – нас тоді було 24 жінки – у нас питали: хто хоче говорити, розповісти свою історію? Я навідріз відмовлялася. Певно, це такий спосіб самозбереження психіки, – каже під час нашого знайомства бойова медикиня, ужгородка Галина Зайцева.

Гарна, виструнчена, сповнена внутрішньої шляхетності, спокійна. Але її очі – той особливий погляд людей, що пройшли крізь важкі випробування – одразу багато про що говорять.

Галина Зайцева

Янгол у білому халаті

– День 20 лютого 2014 року, коли росія почала військову гібридну агресію проти України, був для мене зламом. Пам’ятаю, як плакала від розпачу, кривди й болю, читаючи повідомлення про події у Криму і розуміючи, що на мою країну напали, – згадує Галина Зайцева.

Обидва її дідусі були військовими, змалечку Галина зростала серед розмов про армію та у дисципліні. Вдома було багато військової літератури, в гостях часто збиралося товариство, дотичне до армії. А однією з розваг дитинства були уроки стрільби у тирі. 

Утім коли прийшов час обирати професію для себе, сама Галина зупинилася на медицині. Одного разу побачила медсестру в білому халаті, й собі захотіла стати «янголом», що зустрічає хворих у лікарняних палатах, коли ті приходять до тями.  

– В дитинстві я вчилася у музичній школі грі на фортепіано, і моя викладачка пропонувала пов’язати життя саме з музикою. Але мама казала: «Моя Галя за 90 грн вчителькою музики працювати не буде». Я потім у важких ситуаціях – коли в реанімації в 90-х роках взагалі без зарплати працювала, на «Азовсталі», в полоні – часто цю фразу згадувала.

Отримавши спершу медичну освіту, а згодом і педагогічну, жінка 9 років пропрацювала в реанімації, відтак була головною медсестрою психоневрологічного диспансеру. На початку 2009 року – вийшла на пенсію за вислугою. Пенсію мала мізерну – 800 грн, зате був простір і можливості для розвитку. Тож влаштувалася на одне з місцевих підприємств.

– З лютого 2014-го я рік виношувала рішення вступити до війська. Почуття обов’язку, виплекане з дитинства, весь час нагадувало: навіть будучи на пенсії, як медикиня я є військовозобов’язаною. Але загальну мобілізацію не оголошували, а в мене була родина, дитина, – згадує Галина Зайцева. 

Зрештою душевний неспокій взяв гору: у 2015 році жінка підписала контракт, а вже у квітні 2016-го – вирушила у зону АТО у складі 128-ї закарпатської гірсько-штурмової бригади. 

АТО/ООС: “Було великою удачею довезти пораненого живим”

– У 128-й бригаді я служила фельдшеркою у медичній роті. Людей тоді дуже не вистачало: якщо у штаті мало бути 150, то по факту було лише 60. Одна людина працювала за трьох, навантаження величезні. Я забезпечувала три батальйони. 

Задачі бойового медика – це невідкладна допомога, швидка евакуація і супровід до шпиталю з контролем стану пораненого. Серед іншого, виходила на розмінування з саперами-мінерами – забезпечувала медичний супровід на випадок, якщо раптом щось станеться. 

Це вже зараз бойові медики працюють за визначеними протоколами, а тоді лише вчилися роботи у воєнних умовах. Було великою удачею встигнути довезти поранених. Мені дуже знадобився досвід роботи в реанімації та профільна освіта: на щастя, вдавалося доправляти поранених, зберігаючи життя. Тож прийшовши в армію солдатом, я доволі швидко вже була у званні молодшого сержанта, – розповідає Галина Зайцева.

Згадує, як вперше приїхала додому після піврічного перебування у зоні бойових дій і довго не могла отямитися від контрасту. Почувалася, наче потрапила в інший вимір. У війні на сході країни вже другий рік поспіль гинули люди, горіла техніка й двигтіла від вибухів земля. А на мирних територіях у Галини на її посвідчення УБД зневажливо запитували, де й за скільки вона його купила.

– Перша відпустка у грудні 2015 року стала для мене шоком: така гігантська прірва була між фронтом і цивільним життям в Україні. Одного разу я спробувала скористатися посвідченням учасника бойових дій у громадському транспорті, то в мене вимагали, щоб я довела, що я ветеранка. Після того завжди придивлялася до людини, намагаючись зрозуміти, як вона зреагує на посвідчення. І часто вирішувала ним не користуватися – психоемоційний стан був для мене дорожчий.

Обурювало, як багато людей не розуміють, що насправді коїться, і що ми реально забезпечуємо спокій і те життя, яким вони можуть жити. На жаль, українці довго не розуміли пріоритетності й потрібності армії, не усвідомлювали: якщо росіяни прийдуть сюди, всі ми будемо рабами. 

Перша відпустка у грудні 2015 року стала для мене шоком

«Азов»: вирішила спробувати – і мене взяли

У 2021 році Галина Зайцева вирішила переводитися в інший підрозділ. На той час вона вже четвертий рік служила на посаді начальника медичного пункту танкового батальйону 128 бригади. 

– Танковий батальйон – це капоніри (оборонні фортифікаційні споруди – ред.), бліндажі, постійне болото, ями. Вічно в полях, в сирості, в холоді. Ти пересуваєшся між позиціями, і в тебе по 5 кг чорнозему на ногах. 

Де ми за той час тільки не стояли: Піски, Водяне, Карлівка, Мемрик, Часів Яр, Зайцево, Майорськ… Могли бути на позиціях по 8-9 місяців, а далі 2-3 місяці добувати на ППД (пункт постійної дислокації – ред.) в Ужгороді. Я відчувала, як мало цього часу для соціалізації: приїжджала спрагла цивільного життя і почувала себе здичавілою – елементарно доводилося розбиратися з тим, що таке QR-код і як ним користуватися. Мені здавалося, що люди якось не так на мене дивляться, що я якось не так одягаюся, не так звучу. Та й здоров’я почало кульгати.

Могли бути на позиціях по 8-9 місяців, а далі 2-3 місяці добувати на ППД

У той період 128 бригада вже як кілька років стояла неподалік Маріуполя. У вільні години Галина частенько навідувалася у місто і добре його вивчила, тож вирішила переводитися у 555-ий шпиталь. Однак у шпиталі вільного місця не було, зате потребували медиків у військовій частині Нацгвардії – у бригаду «Азов».

– Я спершу вагалася, адже «Азов» – це обов’язкова добра фізична та військова підготовка. А потім подумала: я не курю (вже тоді давно як кинула), не п’ю, стріляю наче вправно, щоранку бігаю по 6 км. Тож вирішила спробувати – і мене взяли. Пройшла стажування і почала працювати фельдшеркою медичного пункту. 

Відтоді щодня переконувалася, що недарма «Азов» визнаний одним із кращих підрозділів у світі за рівнем вишколу і самодисципліною. Хлопці вже з 4 ранку могли йти на тренування у спортзал, а за годину потому – виходили на пробіжку. Медицина в підрозділі – на дуже високому рівні: це постійні навчання, тренінги. «Азов» – перший підрозділ в українській армії, де почали переливати кров за необхідності ще на догоспітальному періоді. Ми, до речі, переливали кров і на «Азовсталі»… 

“Ми, до речі, переливали кров і на Азовсталі”

Повномасштабне вторгнення

Повномасштабне вторгнення Галина Зайцева зустріла у Маріуполі. 24 лютого 2022 року о 3:35 прокинулася від сильного вибуху: на місто впали перші бомби. Перше, що зробила – зістрибнула з ліжка, намагаючись прикрити своїх улюбленців у клітці: двох папужок і шиншилу. 

– Один із папуг знайшов мене ще в 2017 році у зоні АТО: ми тоді служили під Волновахою, і в березні він прилетів звідкись із житлової зони за 2 км через поле на нашу позицію. Хлопці знайшли його знесиленого на землі під бліндажем, відігріли, відгодували і принесли мені. Ще за тиждень виявилося, що птах уміє говорити: так ми з’ясували, що його звуть Річард – Річка-птичка. Відтоді він усюди їздив зі мною по позиціях, а згодом я знайшла йому подругу – Вінчессу. Ще потім у мене з’явилася й шиншила.

Після убезпечення тваринок був дзвінок додому рідним з настановою берегти себе й одне одного і – дорога у шпиталь. Від початку вторгнення у 555-му військовому шпиталі в Маріуполі тривала інтенсивна робота: збір даних про поранених, встановлення їх особистостей та характеру поранень. Перші загиблі – військові та цивільні…

15 березня у медзакладі тривав безперервний прийом поранених, йшли операції. Одна з російських бомб впала поруч зі шпиталем. Від вибуху частина будівлі зруйнувалася, в іншій – вибило вікна і двері. Того ж дня персонал отримав наказ евакуюватися: без води і світла заклад не міг функціонувати і надавати допомогу пораненим. Та й загалом залишатися тут було небезпечно. Так уже 17 березня Галина Зайцева опинилася на «Азовсталі».

17 березня 2022 року Галина Зайцева опинилася на «Азовсталі»

Азовсталь: здавалося, падало небо

З перших днів війни «Азовсталь» облаштовувалася як бункер, щоб стати фортецею на випадок кільцевого оточення: «Хоч ми до останнього сподівалися, що буде прорив і нас розблокують, чутки про це ходили. Але кільце щодня лише звужувалося».

На «Азовсталі» Галина наступні 2 місяці перебувала у бункері «Железяка». Весь цей час «Азовсталь» була під постійними щільними обстрілами – росіяни гатили з усього можливого озброєння, використовуючи включно й військову авіацію.

– Нас обстрілювали градами, з танків, саушками (самохідна артилерійська установка – ред.). Але найстрашніше – це попередження про масований авіа удар: деякі бомби пробивали бункер. І ти ходиш в очікуванні і думаєш: впаде на тебе чи пролетить повз? 

За 1 день могло бути до 30 обстрілів. На нашому бункері було 6 дірок. Обстріли – це падає небо. Завалює людей поранених поруч з тобою, і вони лежать під завалами. І ти теж лежиш, притиснувшись до підлоги, і дихаєш важким гарячим клубом – впала бомба, насичена тротилом. Повітря як такого немає – лише щось густе й розпечене, що забиває подих. І в якийсь момент ти просто втрачаєш свідомість від гіпоксії. Кілька разів отак я вже прощалася з життям. 

…А потім приходиш до тями, обмацуєш себе – ціла?  – й одразу до клітки схоплюєшся. А звідти чуєш: «Річка-птичка», бачиш, як шиншилка бігає. І все – повертаєшся до роботи, біжиш до хлопців. Тваринки «тримали» мене, а я – їх…

У перші дні одна з бомб, що впала на наш бункер, знищила склад продуктів. Тож майже весь час на «Азовсталі» ми фактично голодали. Щодня з іншого бункера «Юпітер» молоді нацгвардійці носили нам по 100 г каші. Ми на ній і вижили, чекали хлопців, наче богів – вони несли цю їжу під постійними обстрілами, ризикуючи власними життями. 

Оборона Маріуполя й «Азовсталі» тривала 86 днів – до 16 травня 2022 року. 19 травня Галина Зайцева з однією з останніх груп з 13 людей вийшла з «Азовсталі» в російський полон. Несучи в руках клітку з папугами і шиншилою.

– Падав дощ, ми виходили пішки. Після огляду росіянами я намагалася передати моїх тваринок представниці Червоного Хреста, щоб та вже переслала їх моїй сестрі. Але вона сказала, що не має таких повноважень. Подзвонити рідним теж не дали – лише брали номери телефонів, і потім вже самі сповіщали їх про наш вихід з полону. 

Полонених одразу повези на Оленівку. В автобусі серед військових чоловіків їхали двоє жінок – Галина Зайцева та Катерина Поліщук, відома як «Пташка». З нею ж в Оленівці Галина проведе у тюремній камері перші дні.

В Оленівку через Маріуполь їхали вночі – у темряві росіяни намагалися приховати сліди своїх злочинів в місті. 

– Кров, біль, сморід, нещастя, місто трупів і відірваних кінцівок. Місто зруйнованих і обгорілих будинків – ось на що росіяни перетворили колись квітучий Маріуполь. Я дуже полюбила це місто, поки тут жила. У мене тут були друзі, своє коло спілкування. Я досі не можу знайти в собі сили поцікавитися, пошукати: чи живі ці люди, яких я колись знала? Де вони, яка їх доля? Я боюсь дізнатися, що їх уже немає, і не знаю, як це перенесу. А в цій невідомості живу надією, що з ними все гаразд… 

В Оленівку через Маріуполь їхали вночі

Оленівка – Таганрог. 11,5 місяців полону

В Оленівці Галину Зайцеву утримували 4,5 місяці. Одразу по приїзду клітку з тваринками забрали. Відтоді жінка їх і не бачила: тюремники спершу знущалися, розповідаючи, що вбили улюбленців, а потім сказали, що віддали папужок і шиншилу у дитячий садочок. 

Медикиня згадує, як увесь час у камері бракувало повітря: в маленьку тюремну камеру ув’язнили 11 жінок. Їсти приносили двічі на добу, деколи – вночі. Впродовж місяця щодня давали полоненим трохи хліба зранку, а на обід – миску гарячої води «на перше» й подрібнений капустяний лист – «на друге». 

Після Оленівки Галину разом із іншими полоненими етапували у в’язницю в російський Таганрог.

Загалом про полон вона говорить неохоче: боїться наражати полонених побратимів на небезпеку. Адже понад 800 азовців росіяни досі утримують в неволі.

Побіжно каже, що були і погрози шокером, і побої, і принизливі шикування з заведеними за спину руками й нахилянням головою в підлогу. Згадує свій шок, коли отримала стусанів від офіцера: зростаючи у родині військових, не могла збагнути – як офіцер може підняти руку на військово полонену жінку.

Тиснули й психологічно: позаяк полонені були ізольовані від інформації, постійно розповідали їм, що «Україна впала» і її розділили. Залякували розстрілами. Не дозволяли сидіти чи лежати – весь час треба було або стояти чи ходити по камері. 

А ще не дозволяли дивитись у вікно: за це могли поголити налисо. Цю заборону Галина з іншими бранками порушили на свій страх і ризик, зустрічаючи у в’язниці 2023 рік: вилізли на «шконку» й дивилися у вікно на салюти…

У травні 2023 року на Великдень після 11,5 місяців у російському полоні Галина Зайцева повернулася додому в рамках чергового обміну.

У травні 2023-го після 11,5 місяців у російському полоні повернулася додому

Великодній обмін, реабілітація та повернення на службу

– Я дуже вірю в Бога, в силу молитви і хресного знамення. Чомусь була впевнена, що нас до Великодня обміняють, і так і сталося. У березні нас почали краще годувати – давали по 2 паляниці хліба на день. Вже потім стало зрозуміло, що це нас хотіли «відгодувати» перед обміном. Сам обмін пройшов 10 квітня. Кордон, потім Сумська область, а далі – Київ: лікарні, реабілітація. 

– Якими були перші відчуття й думки після обміну?

– Боже, я була наче ненормальна! Всіх людей, яких бачила, обіймала. На кордоні на Сумщині підбігаю до прикордонника, питаю: «Як вас звати?». Він каже – Володимир. І я така щаслива: «Мене зустрічає володар миру, це дуже добре!». Він каже: у мене вночі онучка народилася. А я йому: «Це хороший знак! Дівчинка – це до перемоги жіночого роду!». Моя бабуся все казала: як хлопчики народжуються – до війни, а як дівчатка – це до миру…   

Перше, що з’їла на волі – солодке: це моя пристрасть і любов. Потім у крамницях солодощі скуповувала, розносила по палатах в лікарні.

Вже по поверненні додому з лікарні зловила розрив адреналінового кола – сильні болі в суглобах, було важко ходити, почалися мігрені. Не обійшлося й без антидепресантів: пройшла відповідний курс.  

На відновленні Галина Зайцева пробула 5 місяців. А вже восени повернулася на службу: 20 вересня виїхала на Лимано-Куп’янський напрямок і прийняла посаду.

Питаю в неї, чи не розглядала можливість повернення до цивільного життя. Адже військовослужбовці, що були звільнені з полону, мають право на звільнення з військової служби.  

Відповідає: допоки йде війна, як медик має бути там, де потрібна.

– Війна триває. Я не можу зараз бути осторонь. Не знаю, що це: сумління, місія, відчуття обов’язку? Поки є воєнний стан і ти можеш бути корисною своїй країні, ти не маєш права пасувати. Загроза нікуди не поділася, вона й зараз дуже велика. Коли мені скажуть: все, війна закінчилася, перемога й мир, ти нам більше не потрібна – я піду. 

Кожен має робити свою справу. Ми як військові зараз робимо свою. Будь-яка цивілізована держава, якщо хоче існувати і зберігати державність, повинна мати свою систему захисту. Військо – це одна з її невід’ємних її частин. І кожна людина, яка вболіває за долю країни, за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей, має поважати військових.

Військові – це запорука нашого спільного майбутнього. Хочеш бути рабом? Ну, то нехтуй військовими, і будеш рабом. Якщо, звісно, виживеш.

Хочеш бути рабом? Ну, то нехтуй військовими, і будеш рабом. Якщо, звісно, виживеш

Текст: Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото: Наталка Павлик

 

23 червня 2025р.