Звільнений з полону ужгородець Роберт Балог: “У камері я поставив ціль — максимально себе зберегти”

Початок повномасштабної війни
— Після школи пішов в армію, служив у розвідці морської піхоти. Війна застала нас під Кримом, у Скадовську. У те, що вона таки почнеться, ніхто з наших не вірив, — розповідає хлопець. — Я навіть питав у старших за званням, але вони теж у це не вірили. Хоча нас готували до такого сценарію. Десь з початку 2022 року почалося багато навчань, до того їх було значно менше. Все стало остаточно зрозуміло, коли вже почався наступ.


О 4-й ранку нас розбудила тривога, пам’ятаю, небо було таке червоне… Росіяни заходили якраз з Криму, їх було багато, тож ми в перший же день потрапили в оточення. Страшно було? Звісно! Ми боролися до останнього, а потім командир дав наказ відступати, бо вже не було жодних шансів. Ми відійшли й через місяць десь тринадцятеро нас потрапили в полон.
Полон
Спочатку було дуже страшно, потім стало простіше. Найважче було не знати, що відбувається в Україні, поки ти сидиш тут, у камері. Наглядачі намагалися загнобити нас, розказували, як в Україні все погано. Ми їм не вірили, звичайно. Ніхто їм не вірив.
Мене кидали в камери в різних містах — був у Воронежі в СІЗО, у Волгограді, в Ростовській області; в Севастополі мене закинули в табори.
Останнє моє місто перебування – Волгоград, там я просидів рік. Потрапив туди етапом, разом зі мною там було 80 азовців й ще 20 таких, як я, з різних загонів. Найбільша камера – 20 людей, половина з них — азовці. В одному з СІЗО я зустрівся зі товаришем, з яким разом потрапив у полон. Такі емоції були!.. Нас потім разом й поміняли.

Роберт Балог
Чи водили на допити?.. Так, як і всіх. Питали чи вбивали ми цивільних, чи робили злочини проти населення. Ставлення до нас було максимально нелюдське: били по ногах, ребрах, електрошоком… Мене, переважно, ще й на поліграф водили, бо не вірили.
Юристи приходили тільки до засуджених. “Червоний хрест” нас відвідував, але з тих візитів не було ніякої користі: їм багато чого не дозволяли… Якщо ти захворів, то можна було звернутися до лікаря, але зазвичай, коли виходили з камери, то верталися з новими травмами, бо по дорозі тобі непогано так “прилітало” дубинками й електрошокерами. Я жодного разу не був у лікаря. Хлопці з камери, які зверталися по меддопомогу, то отримували мінімальне лікування — зеленка, анальгін, нічого більшого…Коли вже щось справді критичне було, інфаркт чи щось подібне, то лікували в госпіталі. Знаю й випадки, коли наші помирали від того, що захворіли, а їм не допомагали…
Новин з України ми взагалі ніяких не мали, якісь крупинки інформації дізнавались випадково, з розмов наглядачів між собою. Так ми почули, що Херсон повернули. Як же ми цьому раділи!
— Чи думали ви тоді про своє майбутнє?
— Скажу чесно, я себе налаштовував на 5 років. Мені було простіше, тому що мав всього 20 років. І тоді, після звільнення, я мав би 25 і можна було ще все почати спочатку. Я просто поставив ціль максимально себе зберегти. Здається, це вийшло.
Обмін
Одного дня до нас зайшли в камеру, назвали прізвища, вивели, посадили в автозак і повезли. Ми добиралися 3 дні, з зав’язаними очима. Ми зрозуміли, що їдемо на обмін, коли з літака нас пересадили в автобус. Це було в Донецькій області. Тоді ми точно переконалися, що їдемо на обмін. Бо ще в камерах ми говорили між собою, що зазвичай, коли перевозять у в’язниці, то в автобуси не садять. І якщо в автобус садять, то це, скоріше за все, має бути обмін. Вже в автобусі нам сказали, що “не думайте рипатись, потерпіть добу і ви будете вдома”. У вас “послєдній путь”.
Так з Донецька нас привезли на кордон з Білоруссю, зняли з очей пов’язки, дали поїсти, потім прийшли журналісти. Так нас обміняли… Коли нам дали телефони, я подзвонив мамі. Вона вже здогадувалася, що мене обміняють, бо за день до обміну їй подзвонив командир і сказав, що можливо я потраплю в цей обмін. Тому вона вже чекала на дзвінок від мене.
До рідних нас одразу не пустили, тиждень ми мали бути на карантині, нас перевіряли на різні хвороби. Нас потім відразу відвезли в санаторій на реабілітацію, повністю перевірили здоров’я. Я мав шрами, побої, але нічого серйозного, без серйозних травм. Схуд на 20 кілограмів: в армії важив 78, а коли повернувся — 58. До тих із нас, хто був здоровий, допустили рідних. Через тиждень до мене приїхала мама. Такі в мене були емоції, коли побачився з нею!..

Вдома
Після повернення додому Роберт Балог почав готуватися до вступу в Ужгородський університет. Каже, що хоче бути програмістом і вивчати кібербезпеку. З 14 років він самостійно робив сайти, тож досвід має, а зараз потрібна вища освіта.

22 жовтня 2024 року Роберта Балога нагородили відзнакою “За незламність”.
На час нашої розмови Роберт був в Одесі, далі переїхав до Вінниці й лише потім, за кілька днів, – до рідного Ужгорода.
— В лікарні в Одесі лежить мій побратим, з яким ми рік провели разом в камері, нас разом звільнили. Йому прямо перед обміном коліна зламали, тому я до нього приїхав.
Зоряна Попович, Varosh
Фото: Наталі Павлик та з особистого архіву Роберта Балога
До теми
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Робочі будні пліч-о-пліч: як дівчата та хлопці у митній формі спільно працюють на кордоні з Євросоюзом
- Снайпер "Ярий". Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- Чому військові люблять котиків? Олександр Шершун “Мер”
- «Із нашої родини воює шестеро чоловіків…» Історія бійця 128 бригади Руслана
- “Старіння” майстрів та унікальні техніки: як на Закарпатті рятують від забуття традиційні дерев’яні ремесла
- Звільнився з армії – і через місяць повернувся знов: історія військового зі 101 бригади ТрО Закарпаття
- "Я не вважаю це героїчним вчинком": ужгородка Крістіна Петрулич розповіла про нагороду "Герой-рятувальник року"
- Прикордонник «РЕМ». Василь Сідун із Дубрівки посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- Ветеран із Ужгорода Віктор Суліма: від фронту до крафтового виробництва
- "Я зрозумів, що таке бойові виїзди після того, як нас обстріляв російський танк". Історія бійця 128 бригади Андрія
- «Кожна вагітність для нас — диво»: Ганна Палагусинець про програму лікування непліддя
- “Чудова десятка” закарпатської літератури, або що варто прочитати про наш край?
- Закарпатська академія мистецтв – осередок, де формують агентів культурних змін
- "Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше": інтерв'ю з ветераном війни Михайлом Філоненком
- Був художником – став військовим. Олег з Ужгорода навіть у війську продовжує творити
- «Та котра би жона пішла в полонину?» Про що говорять біля домашньої ватри вівчарі Хустщини, які зійшли після літування
- «Моїм рідним було б ганьба, якби я став ухилянтом…» Історія бійця 128 бригади Віталія
- Правова підтримка ветеранів: які питання найбільше турбують захисників після війни
- Змінити символи війни на обереги: ужгородський скульптор створює прикраси з гільз

До цієї новини немає коментарів