«На війні все може піти не за планом, тому завжди треба бути готовим до найгіршої ситуації…» Історія бійця 128-ї бригади

У перший же день повномасштабного вторгнення 32-річний чоловік добровільно прийшов у військкомат у своєму рідному селищі Міжгір’я на Закарпатті. Оскільки Дмитро мав армійський досвід, його на певний час залишили у військкоматі навчати новобранців. А восени 2022-го відправили в піхотний підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

– Нас було семеро чоловік із Міжгір’я, і з усіх нас створили кулеметний взвод, – розповідає Дмитро. – А далі почалися бойові завдання. Мій батько – колишній військовий, він учив мене: «Сину, усе може піти не за планом, тому завжди будь готовий до найгіршої ситуації». Так воно й сталося. Наш підрозділ виїхав на двох вантажівках займати бойові позиції. Бригада тоді наступала, тому лінія фронту не була стабільною, вона постійно змінювалася. І так сталося, що ми опинилися в межах ураження ворожого ПТУРА (протитанкова керована ракета). Ракета влучила в першу машину, яка їхала попереду метрів за 400. Товариші, що були в ній, загинули або отримали важкі поранення. Я допоміг евакуювати двох поранених, а потім і сам потрапив у лікарню…

Після лікування внаслідок важкої контузії Дмитра перевели на Закарпаття, а через деякий час він звільнився із ЗСУ по догляду за рідними. Однак залишатися довго дома не зміг.

– У нас невелике селище, всі знайомі між собою. Я знав усіх своїх земляків, котрі загинули на війні (їхні фото є на Стелі пам’яті в Міжгір’ї). Найближчий знайомий – Ілля Кугій (Джава), 22-річний хлопець, що загинув у грудні 2022-го біля Соледара… Дома в мене було чим займатися, але після кількох місяців відпочинку я не зміг залишатися, мене тиснуло щось всередині. Тому знову повернувся в бригаду, зараз служу в підрозділі безпілотників. В армії є різні люди, в тому числі слабонервні, котрі не витримують і тікають. Ховаються, живуть у лісі в якійсь халабуді. Я не з таких – тут хоч і не просто, задню не дам…