Пресофіцер 128-ї бригади Ярослав Галас: "Намагаюся писати про тих, хто бачить ворога на власні очі"

Ярослав Галас – один з тих журналістів, хто пише так, що його матеріали пам’ятають роками, навіть десятиліттями. Це профі, який ґрунтовно підходить до теми, об’єктивно до проблеми та з емпатією до співрозмовників. З початку повномасштабного вторгнення Ярослав у війську. Зараз він є речником 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

 

Крім усієї іншої пресофіцерської роботи, він пише матеріали про хлопців на фронті, читаючи які чітко уявляєш цих людей, їхні звички, мрії, досвід, минуле і теперішнє життя.

Ми зустрілися з Ярославом за кавою, коли він приїхав у коротку відпустку додому на Закарпаття і побалакали про життя. І смерть.

 

- Пригадую твій матеріал про пекарню у газеті «Фест», здається. Щоб його написати і дізнатися все зсередини, ти влаштувався туди на роботу. У військо пішов теж з цієї причини  подивитися «зсередини»?

- Я здивований, бо його пам'ятають багато людей, хоча це було вже десь 20 років тому. Звичайно, то була класна задумка, для мене нове журналістське розслідування.

Але тут зовсім інші причини. Я дуже добре знав, маючи великий журналістський і чиновницький досвід  (я раніше курував ТЦК, військових, атошників в адміністрації), що таке армія. Я знав, що з усіх силових структур, з якими дуже тісно працював як журналіст, потім чиновник, армія – це найгірше, що може бути. Знав, наскільки там буде погано, незвично цивільній людині, якою я є.

Пішов не тому, щоб подивитися зсередини. Це був час такий, що я вирішив, як і багато людей тоді: треба йти. Я не міг би лишитися. Так само у 2014-2015-х я сам напросився до Геннадія Москаля на Луганщину у військово-цивільну адміністрацію, це було мені як щеплення для армії. А от ті цивільні люди, які не мали строкової служби, а прийшли у військо, їм було дуже важко на початку.  

-  Багато на фронті таких цивільних, що не мали строкової служби, не були підготовлені?

-  Якщо станом на зараз, це абсолютна більшість у нашій бригаді. Я впевнений, що так само в інших військових частинах. На початок повномасштабного вторгнення  було дуже багато вільних вакансій. І ці всі вакансії були одномоментно заповнені буквально за тиждень добровольцями. Значна частина з яких взагалі не мала строкової служби. З часом, бо це війна, і були втрати, і в тому числі контрактників, їх місце теж займали мобілізовані, – друга, третя хвиля. Зараз абсолютно більшість бійців – мобілізовані, значна частина з яких раніше не мала ні армійського, ні тим більше бойового досвіду. Але з часом вони його отримали і дуже гарно справляються на своїх місцях, посадах.

- Ти казав, що армія для тебе не була новиною. Можливо, щось тебе таки вразило?

- Совок. Це дуже така болісна тема для всіх.  Я прийшов в армію, не  маючи строкової служби, але мені пощастило. Тому що я закінчив військову кафедру, був офіцером і навіть доріс до майора, проходив тренування і мені присвоїли це звання. Це високе звання – старший офіцер, і на мене дуже дивно дивилися спочатку.  Питали, напевно я його собі купив :)

Тому я пережив цей совок у легкій формі, бо я офіцер. Але ті інтелігентні люди з вищою освітою: айтішники, інженери, люди мистецтва, які прийшли добровільно і які опинилися на посадах солдатів, то їм було надзвичайно складно. Вони не звикли жити в приміщеннях, де ночують 30-40 чоловіків. Хтось хропить, хтось говорить по телефону, хтось слухає, хтось грає онлайн гру.  Де немає можливості нормально помитися. У людей починалися навіть проблеми зі шкірою на фоні стресу. Але з часом всі призвичаїлися. У людини найвища здатність до адаптації з усіх з живих організмів.  

- Ти очолював пресслужби Закарпатської і Луганської ОДА. Де було цікавіше, більше роботи і взагалі чи відчувалася різниця у роботі в медійному середовищі тут і там?

- Відчувалася, звичайно. Я двічі очолював закарпатську пресслужбу 2001-2002 роках, а далі вже з 2015-го до 2019 року це був департамент, але я фактично курував пресслужбу. І один раз на Луганщині. Ці всі три рази були за каденції Геннадія Москаля. З ним, щоб був відпочинок – це нереально. Об'єм роботи – однаковий, але мені цікавіше було на Луганщині. Бо то війна почалася, але ще не повномасштабна, і для мене там все було незвично. Журналістам завжди цікавіше те, що нове, незвичне.  Ми їздили постійно у фронтові села, заїжджали у такі населені пункти, де вийшли бойовики, а не зайшли ще ЗСУ. Лінія тоді дуже була нестійка. У перші місяці навіть прапор встановлювали, один раз навіть заїжджали на окуповану територію біля Первомайська. Постійні контакти із ЗСУ, в тому числі з нашою бригадою. Дебальцево, Чернухіно, там я зустрічав, до речі, Віталіка Постолакі, він потім загинув у лютому 2015-го.

Там взагалі було простіше в тому сенсі, що з Луганська в Сєверодонецьк приїхали тільки ті ЗМІ, які чітко вважали себе проукраїнськими. Тому там не було тих якихось нюансів, як тут, у мирному регіоні. Пригадую навіть курйоз: мені надзвонювала одна дівчина, вона цікавилася нашими публікаціями про пошкодження, обстріли, уточнювала дещо. Російською, але там всі російськомовні. Я завжди по-українськи говорив. Потім з'ясував, що вона працює в Луганську на окупованій території, якийсь сайт «Весткор», здається. Це були перші місяці, коли нічого ще не було зрозуміло, люди ще ходили по лініях розмежування, яка в Луганській області була понад 80% по Сіверському Донцю. А в деяких місцях він 20 м шириною, влітку його можна було перейти просто так. Війська були відведені, це вже потім все стало більш чітким. А той період був дуже цікавий, але обсяг роботи завжди був дуже інтенсивним. Специфіка Москаля така.  

- Ти казав, що розмовляв українською, всі решта – російською. Як вони це сприймали і чи розуміли?

- Розуміли і це нормально сприймалося. В адміністрації всі російськомовні були, це 2014 рік, але вони старались. Що мені дивно було: всі російськомовні, але письмово документи робили українською. І зі мною вони завжди намагалися розмовляти українською, чисто з поваги, бо я до них не ставився  як «я начальник – ти дурень». Працівники намагалися переходити на українську, а місцеві мешканці – ні, виключно російською. Іноді Москаль навіть мені зауваження робив: «Славик, здесь это не воспринимают, тебя бандеровцем будут называть, иногда хотя бы переходи на русский».

Я у «Фактах» працював 18 років, це чисто російськомовна газета. І був єдиним із власкорів, який говорив завжди українською. Вони російською, а я – українською. Зі Львова там російськомовний був Сергій Карнаухов. І я навіть писав свої матеріали спочатку українською, вони перекладали. Потім сказали: Ярослав, ну треба російською писати, бо ми російськомовне видання, нам тут важко перекладати.

Зараз, тим більше після повномасштабки, я спілкуюся виключно українською.

Ярослав Галас

- Якщо події складуться на нашу користь, скільки часу потрібно для «лагідної українізації»?

- Небагато часу, кілька років. Ці люди вже переходять. На Донеччині, коли ми були в районі Бахмута, то я бачив: вони стараються. Хтось вдавав, а хтось щиро розумів, що станеться, якщо росіяни прийдуть. Вони ж мають зв'язки на тому окупованому боці. Підтримка не така звичайно, як на Херсонщині чи Запоріжжі, але різниця у порівнянні з 2014 роком відчувалася. І якщо так залишиться все або просунеться далі, то ті люди, які там у напіврозруйнованих населених пунктах, перейдуть на українську мову. Не такий тривалий час потрібен для того.

- Що ще там було цікавого на Луганщині?

- Якось приїжджав Луценко, він тоді був народним депутатом, до Москаля. Вони давні друзі. І Москаль каже:  хочеш адреналіну трохи? І ми поїхали, проїжджаємо «Родіна-5», останній наш блокпост. Хлопці кажуть: вам туди не можна. Але бачать Луценка і Москаля, які запевняють, що «ми туди і назад». То ми і заїхали в село в магазин (на окуповану територію). Я, Луценко, Москаль і ще дві машини з охороною. Російський блокпост був на околиці, буквально за 1,5 км.

Зайшли Москаль з Луценком в магазин. Хлопці з автоматами – по території позаймали стійки «рембо». А Геннадій Москаль ходить і питає: «Ну, как у вас здесь? Боевики дают воду, электричество?». А ці дивляться :) Було прикольно, але дуже небезпечно. Зрозуміло, що потім посміятися можна, але коли думаєш, чим воно могло закінчитися, – не до сміху. І було ще купа таких випадків.

Для мене як для журналіста, чиновника і для людини це був незабутній досвід. І коли я повернувся у липні 2015 року на Закарпаття, те, що я був дуже завантажений, допомогло мені пережити культурний шок після повернення.  

І зараз є величезна різниця.

Це сирена?

- Так, вона тебе не дивує?

- Там ніхто не звертає уваги на сирени. Часто, коли їжджу то там взагалі артилерія чи КАБи. Сирена про них не попереджає взагалі.

 

кава і нотбук

- За ці останні 10 років ти втратив страх?

- Я давно втратив страх, мені не страшно зовсім, дійсно. Іноді, коли під обстріли потрапляєш і сидиш у бліндажі, щось вибухнуло поруч, чути вихід і хлопці починають рахувати: 10, 9, 8, потім кажуть: ні, це не сюди, то якось страшно. Це й інші хлопці говорять, піхотинці, які реально воюють. Що не так страшно в бою, як під обстрілом, коли чекаєш, зіщулився. Коли ти йдеш у бій або на штурм, просто немає часу для цього, ти мусиш працювати.

- Вважається, якщо ти чиновник, то вже не журналіст. Як вдавалося поєднувати ці дві сфери? Ти і тепер пишеш, перебуваючи на фронті.

- Я офіцер пресслужби, хоча це недавно тільки. Якщо взяти чиновницьку роботу в адміністрації, то я сам іноді дивувався, як це мені вдавалося. Але в принципі, якщо ця робота не перетинається прямо, то можна. Коли я пішов вперше у пресслужбу (2001 рік), тоді вже працював у «Фактах». У мене була умова така з Москалем: я продовжую працювати у «Фактах». Він казав, що це не проблема, оскільки держслужбовцям дозволяється займатися творчістю, це законом передбачено. «Факти» – газета для масового читача, там дуже цікаві складні історії людські. А от коли я вже писав для «Дзеркала тижня», де політична аналітика, міжнародні відносини. Там я почав працювати після звільнення адміністрації з 2003 року. Знову став чиновником аж у 2014-му році вже на Луганщині. «Факти» на той час вже відпали, бо значна частина російськомовних читачів – це Крим і частина Донбасу.  

По-друге, я ще міг писати у «Дзеркало тижня», тому що з того регіону не було журналістів, хтось залишився в Луганську, хтось втік в Росії, хтось за кордон. І я мав можливість готувати серйозні матеріали про те, що відбувається, будучи чиновником. Але коли вже повернувся сюди (на Закарпаття) я вже не писав про політику, будучи в адміністрації.  

Я творча людина, тому навіть у найважчі дні намагався щось писати. Не забувати оцей досвід, і навіть після звільнення в 2019-му році повернувся у журналістику, почав працювати з «Українською правдою». Мій останній матеріал перед повномасштабкою вийшов десь 15 лютого 2022 року за 1,5 тижня до вторгнення і він був присвячений 128-й бригаді, сьомій річниці боїв за Дебальцево. Тому я дуже добре знав цю бригаду ще до того, як пішов туди. Потім, звичайно, продовжив вже там на місці, намагаюся щомісяця писати великий матеріал про наших хлопців.

Ярослав Галас

-     Якби не Москаль, ти би був у держструктурах?

- Можливо, ні. Це взагалі так сталося, мені довелося вирішувати за 1 хвилину. Москаля призначили в червні 2001-го, керівницею пресслужби була тоді Аня Романенчук, але вона звільнилася і треба було терміново когось знайти. Москаль звернувся до Сан Санича Маківчука, начальник ЦГЗ МВС, дуже класна людина ми знали один одного. Тоді я писав на тему криміналу. То він мене і порекомендував. Москаль підтвердив, що так, чув про такого. Адже він же ж був в 1994-95 рр. начальником обласної міліції, потім пішов Крим, Дніпро, але він слідкував за Закарпаттям. А я часто писав на кримінальні теми про Закарпаття у «Факти», це тоді була найчитабельніша газета. Тож Маківчук почав мене шукати, мобільного ще не було. Я якраз був в Києві в редакції «Фактів», раз на місяць ми їздили за зарплатою. Він знайшов мене через свої канали, подзвонив туди і каже, що губернатора призначили, він шукає керівника пресслужби, і запропонував мене. Я поцікавився, чи зможу працювати і для газети, отримав відповідь, що без проблем. Рішення приймалося менше, ніж за хвилину. У мене ще захист дисертації був призначений через кілька тижнів. Я попросив буквально один чи два дні, щоб вже остаточно підготуватися. Якби не ця випадковість, можливо я б не був на державній службі. Але не шкодую, вона теж по-своєму цікава, дуже специфічна. Це теж досвід, не такий специфічний як армійський, тим більше коли ти за 50 ідеш в армію :)

Дуже багато чого це мені дало, особливо робота із Москалем. Він людина, яка виділяється на фоні губернаторів, і не тільки як медійна особа, а за своїми масштабами. Я багато навчився у нього.

Я от згадав один курйозний момент. Коли я вступив в університет, тоді студентів ще брали на строкову службу після 1 курсу. Вони потім поверталися і доучувалися. Я був налаштований, що піду. Дуже хотів, бо вважав (а це було ще за Радянського Союзу), що кожен молодий хлопець має відслужити в армії, щоб змужніти і стати справжнім чоловіком. І коли це відмінили (кінець 80-х – початок 90-х), я був дуже засмучений. Потім зрозумів, що я тільки виграв, що та служба – жахлива втрата часу. Потім ще один був такий момент: поїхав я по програмі обміну в Америку, 1998 рік, ми жили в американських сім’ях, і в тій сім’ї був дуже популярний на той час Jeep Grand Cherokee. У Петербурзі бандити навіть йому пам'ятник встановили, середина 90-х, всі бандити їздили на такому авто, дуже була модна машина. Я ще думав, коли мене возили американці, чи зможу я колись отримати таку машину. І от через стільки років я потрапив в армію, про яку мріяв, і мені мій кум привозить Jeep Grand Cherokee 2000-го року. Тепер думаю: бійтеся здійснення своїх юних мрій в такому віці. Тепер я їжджу на Grand Cherokee, я в армії і мені 53 :)

Ярослав Галас

-  Чому ти зайнявся журналістикою взагалі і як туди потрапив? Вчителем української не планував стати після філологічного?

- Вчителем бути ніколи не планував, я хотів бути викладачем і займатися наукою. Дисертацію захистив, вчився в аспірантурі. Навіть був викладачем, у тому числі на журналістиці. Викладав і в Оксани Штефаньо, вона тоді на 1 курсі філфаку вчилася. Був керівником курсових у Вікторії Попович, Алли Хаятової, толкові були дівчата. Викладав у В’ячеслава Стрібнєва. Але коли закінчилася аспірантура, а я вже був одружений, син народився старший, Владик, ми жили ще в п'ятому гуртожитку, то на факультеті мені місця не знайшлося. У школу я категорично іти не хотів. Мені треба було годувати сім'ю і подумав, що можливо мій досвід згодиться десь редакції в коректором, і я почав ходити по редакціях: «Срібна земля», «Відомості міліції», там сказали, що не потрібен. Ще були «Новини Закарпаття», тоді на 5-му поверсі будівлі ОДА. Тоді там діяв прохідний режим, який зараз відновили знову, і не можна було потрапити просто так всередину. Я купив газету, подивився контакти і подзвонив. Говорив з Іваном Юрійовичем Чоповдею, заступником головного редактора, розказав про те, хто я такий і чи не потрібне коректор. Коректор був не потрібен. Але вони шукали журналіста. Так мене взяли у «Новини Закарпаття». Так чисто випадково я став журналістом.  Потім уже через кілька років, коли вже працював у «Фактах», «Дзеркалі тижня» мені ще Володимир Сливка, покійний ректор, пропонував викладацьку посаду, але мені це вже було нецікаво. Я працював на найкращі видання, робота була захопливіша і набагато більше оплачуваніша, ніж викладацька.  

-  Про що тобі цікаво писати? Не здається іноді, що всі теми переписані?

- Є теми вічні, так би мовити, і про них писати можна дуже по-різному. Наприклад, тема війни, зараз вона особливо актуальна. Людям завжди цікаво дізнаватися новини про те, що в їхньому селі, регіоні, країні, світі. Коли стається якась подія, про неї багато пишуть чи знімають, але воно по-різному виходить. І самому аж цікаво, як пишуть інші, щоб порівняти свій хист, рівень. Журналістика завжди буде потрібна. Хоча зараз її нішу частково займають соцмережі, але ті люди, які розбираються, завжди захочуть почитати щось чи подивитися якісне. Соцмережі – це дуже однобоке і суб’єктивне.

-  Чи є якийсь твій журналістський  матеріал, який ти досі не можеш забути?

- Практично всі свої великі матеріали пам'ятаю, навіть написані багато років тому, 10-15 років.  Статті про складні випадки. Ти мусиш пропускати їх через себе і вони слід залишають. Думаю, що і читачам цікавіше, коли журналіст пропускає через себе, більше запам'ятовують.

Ярослав Галас

-   Чи пригадуєш 24 лютого 2022 року? Яким цей день був для тебе?

- Я був приголомшений, як і всі ми. Потім почав розуміти, що треба вирішити якісь побутові проблеми, продукти купити. Поїхав на П'яний базар картоплю взяти, там черги були. Заправив повний бак машини і вже наступного дня пішов у військкомат.

-   Якою має бути наша перемога і чому вона не може бути «за 2-3 тижні»?

-  Це складне питання дійсно і багато хто собі його ставить, у тому числі серед військових. Я думаю, що на нього різні люди по-різному відповідають. Наприклад, для рідних, чиї близькі воюють, перемога була би в тому, щоб їхні рідні повернулися цілими і неушкодженими. А те, чи буде конфлікт, чи «заморожена» війна, чи перемога, це для них другорядне значення. Військові це бачать по-іншому, військові розуміють що перемога в тому, що треба Росії дати так по зубах, щоб вона вже не насмілилася більше здійснювати спроби знову завойовувати, бо тоді доведеться воювати дітям і внуками. А цього дуже не хочеться. Політики і ті, хто при владі, як в нас, так і «за поребріком», розуміють, що їм потрібна перемога переконлива, інакше вони не втримаються на своїх посадах. Для мене перемога – як для військового. Може це не популярне, але я переконався, що на війні найбільша втрата – це не зброя, не території, а втрата людей. Території можна відвоювати. От приклад, Азербайджан відвоював міжнародно визнані території від Вірменії більш ніж через 30 років. А людей вже не можна повернути, напевно не всі так думають, але це моє переконання.

- Чи є на твою думку у суспільства шанс на реальне порозуміння між військовими і цивільними? Скільки часу на це може піти?

- Це має бути порозуміння з обох сторін, бо військові прийдуть зовсім не такими, якими йшли туди. Я цікавився цією темою на прикладі США, читав літературу. Америка за останні десятиліття безперервно воює в різних конфліктах, хоча не так масштабно, як зараз Україна. Але в них величезна кількість ветеранів і вони мають реабілітаційні, психологічні, фінансові програми, на які витрачають величезні суми. І маючи величезний досвід в цьому, вони все одно не можуть інтегрувати частину ветеранів у цивільне суспільство після повернення з війни. І там найбільший відсоток серед таких людей самогубств, розлучень, наркоманії, алкоголізму. Це прямі наслідки війни. Україна не буде мати таких можливостей, як у США. А дехто з ветеранів із суб'єктивних причин не зможе отримати навіть десяту частину тих можливостей реінтегруватися, які є в Америці. По-друге, знаю багато хлопців, що приїжджають у відпустку чи на лікування після поранення, і для них це дуже великий тригер бачити, що тут немає війни і особливо бачити здорових чоловіків, які не хочуть іти воювати. Але тут є і суб'єктивний фактор, не всі вони розуміють, що справа не тільки в суспільстві, бо мирне життя є мирне життя, і це треба теж прийняти. Необхідно якось пристосовуватись до цього. Це буде дуже складно і ці наслідки будуть ще дуже довго відчуватися в цивільному суспільстві в Україні. І мені здається, що зараз влада не робить таких превентивних заходів, процеси почалися, хоча масової демобілізації ще не було.

-  За яким принципом ти обираєш військових для своїх публікацій?

- Мій критерій – завжди намагаюсь робити матеріали із простими солдатами або сержантами. Дуже рідко пишу про офіцерів, здебільшого пишу про них після загибелі. На жаль. Вважаю, треба, щоб про них знали, там є дуже класні командири.

А так я їжджу у підрозділ, домовляюся. Знаю практично всіх командирів гірсько-штурмових підрозділів. Найбільше люблю піхоту, хоча артилерію теж дуже люблю. У мене є знайомі хлопці, з якими підтримую контакти.  Також мені підказують, з ким би можна поспілкуватися.  Намагаюся писати про тих, хто бачить ворога на власні очі – а це піхота. На них основний тягар війни і треба, щоб суспільство знало, що вони в першу чергу найбільше страждають. У них найбільш небезпечна робота і від них в першу чергу залежить перемога, від того, як вони там себе на нулі покажуть, як поведуть.

Ярослав Галас

- Чи підтримуєш зв'язки з рідними військових, про яких писав, але які вже загинули?

- Часто. І тепер, коли я їхав у відпустку, домовився заздалегідь з мамою Роми Гапака (Цитруса). Ми зустрілися, вона хотіла знати деталі, як він загинув. Я часто прошу командирів контакти рідних тих хлопців, які загинули. Зв’язуюся, питаю, чи треба запис наших розмов, фотографії їм відправляю. Це вже кілька сотень, напевно, було хлопців, з якими я спілкувався.  

- Як ти налаштовуєшся на такі зустрічі?

- Це може гірко, що доводиться за таких обставин спілкуватися, але я розумію, що їм дуже важливо знати все з перших уст. Це треба зробити, якщо вони хочуть. Не завжди є можливість розповісти щось про хлопців. Іноді мене самі батьки знаходять, так мама Цитруса знайшла мене у Фейсбуці і написала мені.

- Які звички у тебе з’явилися на війні?

- Я дізнався, що можу так само їсти лимон (як герой історії військовий Цитрус). Я ніколи раніше навіть не міг дивитися, як дольки можна посипати цукром і з'їсти. Напевно, це реакція на стрес. Можу з’їсти, не кривлячись, очищений лимон як яблуко. Всяке буває в армії, от така звичка з'явилася.

- Які книжки читаєш на війні, якщо читаєш і чому?

 - Намагаюся читати, тому, що армія – це така структура, де є всі можливості деградувати, і така структура, де є всі можливості відзначитися і стати героєм. Я намагаюся підтримувати свій рівень навіть спортом, хоча там немає можливостей. І розумовою діяльністю займаюся. Маю електронну книжку. Часу, звичайно, немає як в цивільному житті, коли міг книжку прочитати за 2-3 вечори, то тут піде місяць на це. Але я все одно намагаюся читати. Мене цікавить найбільше воєнна тематика, особливо німецькі автори, як от Генріх Бьоль, один із моїх улюблених авторів, який був солдатом Вермахту і став першим Нобелівським лауреатом в Німеччині після війни, він писав антивоєнні твори. Мені подобається Ернст Юнгер, це теж колишній солдат, який воював ще в Першу світову на боці Німеччини. Він дуже натуралістично описує все. Читаю американську документалістику про війни, в яких брала участь Америка, Тіма О’Браяна, це журналіст, писав дуже цікаві речі.  

-  Що найбільше обурює зараз у медійному полі?

- Я намагаюся слідкувати за всеукраїнськими новинами, і, зазвичай, закарпатськими та ужгородськими. І мені не подобається і трішки дивує ця самоцензура в журналістиці. Ясно, що коли йде війна, то є певні обмеження, їх можна назвати цензурою, вони цілком виправдані і потрібні, це світова практика. Але, крім того, є ще самоцензура, де журналісти чомусь не хочуть писати на гострі теми. От, наприклад, робота ТЦК. Вважається, якщо ти критикуєш ТЦК, то працюєш на ворога, підтримуєш ІПСО і так далі. Але це не так. Оці методи, я не говорю про всіх, тому що там дійсно є хлопці, які пройшли бойові дії, які поранені. Але оця «бусифікація» примусова, її не люблять військові, ті хто воює. Це завдає величезної шкоди як мобілізації, так і бойовим бригадам, відштовхує людей. Мені здається, що тут медіа могли реагувати якось більше, тому що це в основному поширюється по соцмережах. А медіа тільки поширюють самі або мовчать. Я багато на цю тему говорив із хлопцями, які воюють. Це обурює, не можна так поводитися із людьми навіть, якщо вони не хочуть воювати, це абсолютно хибно методика. Пригадую оцей дуже кричущий випадок, коли ТЦК прийшли у «Косино» (курорт). Потім Іванчо (власник курорту) виставив відео. Здоровий  військовий підходить до дівчини на ресепшені у броніку, в шоломі, з автоматом вимагає, щоб йому дали від якогось приміщення ключі, бо він думає, що там хтось ховається. Вона від страху затинається, просить почекати. Той кричить, що це перешкоджання ЗСУ! 1200 км від лінії фронту в броніку, в шоломі з автоматом на дівчину. Як це може сприймати той, хто на передку? Дуже негативні відчуття. А потім результати подивімося. Я ж слідкував за цією темою. Двох людей затримали мобілізаційного віку, які зразу написали заяву, що вони відмовляються йти в ЗСУ. Проти них, по ідеї, мали відкрити кримінальне провадження, можна поцікавитися, дати запит, бо я впевнений, що нічого з цього не вийшло. Користь від цього рейду для ЗСУ нульова. Ні, не нульова, а різко негативна. Вони підкреслюють, що є частиною ЗСУ, але для тих, хто дійсно у ЗСУ воює, це тригер.

Я сам їздив за поповненням на Рівненський полігон і хлопці зараз їздять, вони бачать якість роботи ТЦК і цієї «бусифікації». У бригади приходять люди за 50, яких спіймали, з них толку мало. Ці методи треба міняти однозначно, тому що чим далі, тим більше буде опір і цивільних, і військовозобов'язаних. Країна, яка воює, мусить застосовувати силові методи і мобілізація, коли немає мотивованих добровольців, а їх уже давно немає, мусить проводитися примусово, але не так. Хапати людину, відбирати телефон, бити, знущатися, не дати попрощатися з рідними, не дати зібрати речі. І це не поодинокі, а системні випадки, і це дуже сильно б'є і по бойових бригадах. Бо ніхто не хоче йти туди, вони думають, що в армії так само. Але це зовсім не так, там абсолютно інші стосунки.

Ще одна тема, на яку, мені здається, медіа могли б звернути увагу, – дозволи на пересування в прикордонній зоні. Не розумію, для чого це зроблено. Зараз, наприклад, сезон грибів і ягід – це основний заробіток для жителів бідних гірських населених пунктів (Березнянський, Перечинський райони),  які живуть у прикордонній зоні. Той, хто хоче перетнути кордон і втекти, ніколи не піде оформляти цей дозвіл. А тим, хто там живе, він необхідний. Бабця чи 60-річний чоловік (бо інші втекли чи ховаються) мають їхати в прикордонний загін, бо з комп’ютерами «не дружать», і отримувати цей дозвіл. Інакше прикордонники, якщо їх побачать, то оштрафують. Тому що їм треба для галочки, в них такі вимоги. Для кого це робиться? ЗМІ мали б на цьому загострювати увагу. І це не буде робота на ворога, це не буде вороже ІПСО. Ця боязнь підіймати такі теми, ця самоцензура, мені здається що ЗМІ трішки пасуть задніх за соцмережами.  

Ярослав Галас

-  Назви три якості, які мають бути у якісного журналіста?

- Журналістика дуже багатожанрова, є аналітика політична, економічна там інші якості. Але якщо в середньому думаю, що має бути емпатія - схильність до людей, має бути обов'язково спостережливість  і вразливість, вміння дивуватися. Я стільки всякого пережив, що іноді здається що мене неможливо здивувати, але в армії є такі речі, які мене дивують :)

- І які речі тебе дивують в армії?

- Оцей совок. Я навіть думав, як визначення зробити совка. Думаю, що це людина, яка багато років має вислуги, яка вчилася (на військового) ще до повномасштабки, до 2014-го. Тому що тоді зовсім для іншого йшли в армії, вони не знали, що треба буде воювати. Йшли робити кар'єру, погони. можливо, отримати житло, пільги якісь. І ці люди, яких зараз багато на командних посадах, вони дуже пристосувалися до цієї системи. Совок – це значить вислужуватися перед начальством, по-хамськи ставитися до підлеглих, якщо потрібно, швидко спихнути якусь проблему на іншого, щоб вийти сухим із води, а заслуги приписати собі, займатися махінаціями з волонтеркою. Це я не говорю про свою бригаду, це про ЗСУ взагалі, такі люди досі є. Але і поряд із тим хочу сказати, що у нас дуже хороші командири, які очолюють бойові підрозділи. На жаль, вони гинуть, але є і досі, які при виконанні бойових завдань, дуже детально роблять план, дуже ретельно вивчають розвіддані. Все це чітко планується, вони ніколи не відправлять людей своїх в таке місце, де не будуть чітко знати, які там варіанти. Вони можуть сперечатися з вищим командуванням, бо розуміють, що бойове завдання треба виконати, але його можна виконати по-різному. І таких командирів хлопці просто обожнюють. Вони розуміють, що вони на війні можуть загинути, але є усвідомлення, що їх не кинуть як м'ясо і командир усе зробить.

-  Якби ти зустрів Бога, про що його спитав би? І чи здивувався б? Кажуть, на війні всі стають віруючими.

- Ні, це не так. Це одна з таких популярних фраз, які в соцмережах збирають багато лайків. Є частина людей, віра яких посилюється, але вони і були віруючими. Бо коли потрапляє людина у дуже важку ситуацію, то хочеться сподіватися на якесь диво, а диво пов'язують з Богом.

Але є і такі люди в армії, я сам людина не релігійна, які спостерігають всі ці жахливі речі на війні, у середовищі як військових, так і цивільних, загибель дітей. І виникає думка, якби був Бог, то він би, напевно, це не допустив. Якби у мене теоретично була б зустріч з Богом, то спитав би: «Навіщо все це? Це таке безглуздя, така концентрована жорстокість. Цього не мало б бути».  

- Які три речі тобі потрібні для щастя?

- У цій ситуації, де я зараз є, в армії, то я людина невибаглива. Якби я мав можливість періодично нормально відпочити, бачити близьких і рідних людей, займатися тим, що мені подобається, цього було достатньо. А так – якщо більш глобально, то це у всіх однакові речі – щоб закінчилася війна швидше.

- Які риси тобі подобаються в людях і які не терпиш?

- Люблю відкритість, щирість, готовність прийти на допомогу, надійність. Не люблю лицемірства, категорично не сприймаю підлості.

- Де в Україні тобі подобається найбільше? Чи є улюблені місця за закордоном?

- Я багато їздив за кордоном, був на океанах, на морях різних. Одна тільки місцина, де я відпочиваю, це дерев'яна хатинка на межі колишньої Міжгірщини і Хустщини, високогірне село. Ліс зразу починається за хатою, полонини, ягоди, гриби. Я ніде не можу так відпочити, як там, перевірено за багато років. Я корінний закарпатець, дуже люблю Закарпаття. Ужгород – більш урбанізована частина області, а для відпочинку найкраще саме там, в горах.

Ярослав Галас

-  Коли ти повертаєшся в Ужгород, чи помічаєш, що місто міняється? Що кидається в очі? Що захоплює, що дратує?

- У мене тепер був журналіст із Швейцарії Neue Zürcher Zeitung. Він кілька разів приїжджав в зону бойових дій, писав про нашу бригаду, ми потоваришували. Він був на західній Україні у Львові три дні, музей Бандери відвідав на Франківщині, і погостював у мене 2 дні. Я йому показував Ужгород, ми ходили у скансен, по набережній, у Горянську ротонду, парк Боздоський, то я трохи оглянув центр. Я ужгородець, дуже люблю місто і коли я маю можливість повернутися, це вже мене захоплює, це вже величезний позитив.

Що не подобається? Я не міг сьогодні ніде припаркуватися, це центральна частина. Мусів кілька кіл зробити.  Не подобається оця забудова бездумна. У бізнесу головна установка – заробити гроші, я це розумію, але треба знаходити баланс. Ту частину, яка має свій шарм особливий, бажано не чіпати.

-  З ким з історичних особистостей ти б хотів поспілкуватися за кавою?

- Я людина творча, мені цікаві були б Шевченко і Хемінгуей. Ці двоє.

-  Чи не плануєш написати книжку? Стільки досвіду назбиралося.

-  Зараз це абсолютно нереально для мене, я все-таки служу в бойовій бригаді. Є різні військові, дехто має можливість їздити з лекціями навіть. У мене і близько такої можливості немає. У мене два роки і четвертий місяць – і це третя коротенька відпустка. А так – я весь час завантажений. Найбільші мої плани – це повернутися з війни живим і здоровим, а вже потім буде видно, чим займатися.

Ярослав Галас

-  Чи ти кавоман? Якщо так, якою є твоя ранкова кава?

- Кавоманом я став на війні, але ще в 2014-му році. Доти кава на мене діяла так, що я був як стиснута пружина. Не міг зосередитися, мене розпирало від енергії настільки, що треба було годину-півтори, поки організм не прийде до себе. А тоді (у 2014 році) я навчився, і це теж була, очевидно, відповідь на стрес, пити каву по-донбаськи. На Луганщині військові робили в таких маленьких чашках розчинну каву, додавали багато згущонки і розколочували. Я там і навчився так пити, дуже люблю солодке. На війні теж дуже багато людей люблять солодке. Тож кава на мене перестала діяти і це мене самого дивувало.

Вже під час повномасштабки теж пив дуже багато різної кави. Навіть ролик колись був зняв, як в польових умовах використовувати гейзерну кавоварку. Було таке, що я їздив до хлопців на позиції і мені робили запарену каву: ложку меленої кави у металевій, алюмінієвій чи сталевій чашці, залити кип'ятком, цукру кинути, почекати, щоб вона трошки осіла. П’єш і потім вона скрипить на зубах, але це такий шарм! Я вдячний за таку каву теж.

Іноді, коли ми десь їдемо у невеликий населення пункт, бачимо кав'ярню, заїжджаємо і мені хочеться відчути себе у цивілізації, я прошу зробити мені каву і подати у порцеляновій чашці, не в картонній. Вони не розуміють, що таке порцелянова, кажу – керамічна :)

Один випадок теж був біля Новомиколаївки на Запоріжжі. Ми їхали, побачили невеликий павільйончик, захотіли каву випити. Ми всі українською і там зразу: «Ви із західної України?» - «А чому питаєте?» - «Бо, за цей час, відколи почалася повномасштабна війна, ми продали кави більше, ніж за попередні 10 років!». Тому що там немає такої традиції кави пити як на західній Україні. Це одна з тих традицій, які, сподіваюся, залишаться в них після нас. Війна колись закінчиться, а кава в них залишиться.

Я ще хотів дуже замовити і посадити сакури, але я не знаю, скільки ми ще там будемо. Навесні я проґавив момент висаджування. Але я від цієї ідеї ще не відмовився.

- І завершальне, так би мовити, запитання. Що зробиш у перший день закінчення війни?

- Я дуже помірно ставлюся до алкоголю.  Але в мене є улюблений напій – біле сухе французьке вино Шаблі. Я дуже давно не пив це вино, але дуже його люблю. І у перший день закінчення війни, коли це буде відомо, я відкрию його і вип'ю за хлопців, які могли би теж так в мирному регіоні сидіти і каву пити. Але вже ніколи не зможуть.  Дуже багато таких хлопців.

Ірина Бреза для Zaholovok.com.ua

 Фото: Аня Семенюк

 

19 червня 2024р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів