«Зараз у нас є шанс зберегти країну й вибороти право на вільне життя. Бо якщо програємо, більше шансів не буде…» Історії з фронту від 128-ї бригади

Проте у військкоматі відмовився від ВЛК й попросився не в ТРО, а в бойову бригаду. Так і потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, зараз служить у підрозділі безпілотних літальних апаратів, працює з FPV-дронами. Товариші дали йому позивний Джокер.
– Я проходив спеціальне навчання на оператора БПЛА в Києві, проте справжній досвід здобув на бойових виїздах, – розповідає Джокер. – Використання дронів у війні дуже стрімко йде вперед. Минулого літа ми тільки підтримували піхоту й придушували передові вогневі точки ворога, а з його технікою, яку бачили на відстані 2-3 кілометри, нічого не могли вдіяти. А зараз вражаємо і піхотні, й артилерійські, і мобільні броньовані цілі на відстані 10 – 12 кілометрів. Відстань ураження й потужність боєприпасів для FPV-дронів із часом тільки зростатиме, проте й зараз це дуже потужна сила. Ми частково перекриваємо дефіцит боєприпасів у артилерії, точність у нас вища. Правда, для цього необхідна одна важлива умова – здатність обійти ворожий РЕБ (радіоелектронна боротьба). Тому доводиться часто міняти частоту, шукати різні методи, щоб обійти перешкоди. Ворог робить так само, йдуть постійні перегони…
Оператори БПЛА часто самі стають пріоритетною мішенню для ворожих безпілотників. Джокер знає це зі свого досвіду.
– Того дня ми знищили ворожу «Буханку» й двох піхотинців, ще двох поранили. І мали повертатися з бойової позиції, за нами на пікапі приїхав товариш. По дорозі його наздогнав ворожий дрон, але не влучив – вибухнув за кілька метрів від машини. І ми подумали – якщо росіяни мають у небі «очі», треба чимшвидше виїжджати. Як виявилося, вони моніторили ту дорогу, запускали почергово FPV-дрони, щоб постійно бути в повітрі. Невдовзі після виїзду дрон наздогнав нас і влучив у передні праві двері. Це була машина з правим кермом – водій, котрий приїхав за нами, загинув. Я сидів попереду ліворуч і отримав контузію, лопнули обидві барабанні перетинки. Ще двоє товаришів позаду отримали легші контузії. Ми потім детально проаналізували цей випадок і зробили висновки. На жаль, усе передбачити неможливо… Та машина була з сусіднього підрозділу, бо наша (з лівим кермом) не завелася. Якби завелася, попереду праворуч сидів би я. Я не вірю, що доля людини написана наперед, так сталося – це трагічна випадковість, яких на війні дуже багато…
Після лікування, яке включало дві операції, Джокер повернувся в підрозділ і продовжив воювати. Згодом на бойовому виїзді він отримав ще одну контузію, але швидко відновився.
– Ми бачимо, як працюють ворожі БПЛА й можемо оцінити їхній професіоналізм. У росіян є різні підрозділи: слабкі, які роблять багато помилок, і досвідчені, в яких самим можна повчитися. Загалом за рівнем навичок ми десь на одному рівні, проте у ворога краще забезпечення, більше дронів. Ми літаємо під конкретні цілі, а вони можуть летіти навмання й шукати ціль самі. А якщо не знайдуть і впадуть, для них це не проблема. Тому ми мусимо «виїжджати» за рахунок більшої ефективності.
Після поранення Михайло лікувався в тилу і бачив багато чоловіків призовного віку, котрі не хочуть іти воювати. Ця картина його неприємно вразила.
– У нас не вистачає людей, а там здорові чоловіки гуляють із дівчатами, ходять у фітнес-клуби, сидять у ресторанах. Мені гидко на це дивитися. Якщо допустити найгірший варіант розвитку подій – прийдуть росіяни – то цих «маминих синочків» ніхто не питатиме, їх просто заберуть у російську армію. А ми ЗСУ вже не відновимо. Тому зараз є шанс зберегти країну й вибороти право на вільне життя. Бо якщо програємо, більше шансів не буде. Так, війна – це страшно, тут присутня смерть. І мені буває страшно на позиції під час обстрілу. Але страх треба вчитися долати. Зате тут такий досвід, який не переживеш ніде інде – емоції, дружба, відчуття плеча, адреналін, радість від знищення цілей. У мене бажання знищити ворогів якомога більше – так швидше закінчиться війна, і я зможу повернутися додому…
До теми
- Закарпатець на позивний «Трамп»: «Віддати Донбас? А як дивитися в очі дітям тих, хто там загинув?»
- Педагоги, якими пишається Закарпаття: шлях сертифікації та нові можливості
- Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту
- Розумом у Берліні, а серцем в Україні. Як вчителька з Ужгорода опанувала німецьку та вчить дітей у Берліні
- Інновації ужгородських науковців: як мікробіом допомагає діагностувати та попереджати посттравматичні розлади
- Поліцейський, що малює ікони: під час АТО долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив виставку в закарпатському замку Сент-Міклош
- “Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті
- У Коритнянах створили осередок Пласту
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Робочі будні пліч-о-пліч: як дівчата та хлопці у митній формі спільно працюють на кордоні з Євросоюзом
- Снайпер "Ярий". Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє

До цієї новини немає коментарів