«На бойових позиціях головне – не панікувати. Чим холоднокровніше поводишся, тим більше шансів уціліти…»

Вдома, на Хмельниччині, Артема чекають рідні та близькі, в тому числі 4-річний син.

– У 2012 році я проходив строкову службу, але це, звичайно, не можна порівняти з війною, – розповідає Артем. – Найкраще навчання я пройшов не на полігоні, а вже в бойовій бригаді, безпосередньо на вогневих позиціях. Пам’ятаю, під час першого виходу, коли нас обстрілювали з різної зброї, я не знав, як поводитися. Але швидко зрозумів, що головне – не панікувати, на дати страху взяти гору. Чим спокійніше, холоднокровніше поводишся, тим більше шансів уціліти… У грудні 2022 року, коли ми тримали оборону біля Соледара, росіяни штурмували наші позиції хвиля за хвилею, декому вдавалося підібратися впритул. Я б не сказав, що вони діяли професійно, але давили кількістю. Тоді доводилося знищувати їх зі стрілкової зброї. Тут усе просто – хочеш вижити, мусиш вбити ворога. При виході з позицій, коли нас міняв інший підрозділ, я отримав контузію. Але загалом усе закінчилося добре, я живий-здоровий.

Восени минулого року, під час оборони позицій на Запорізькому напрямку, Артем потрапив під мінометний та артилерійський обстріл і отримав ще одну контузію. Проте швидко повернувся в стрій і продовжує воювати.

– Я на війні вже півтора року, – подовжує Артем. – Тут непросто, але допомагають триматися товариші. У нас дуже хороший, згуртований колектив – хлопці, на яких можна покластися. Звичайно, хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Коли я пішов у ЗСУ, сину було 2,5 роки, і він не дуже розумів, чому мене немає. Зараз син трохи доросліший, ми постійно на зв’язку, часто спілкуємося по відео. Я ніколи не говорю з ним про війну, не думаю, що це потрібно. Тому син думає, що я на роботі й чекає, коли вже повернуся додому. Я воюю в першу чергу за нього…

  Надіслати другу