«Війна – це не строкова служба, тут усе по-іншому. Небезпечно, звичайно, але в моральному, психологічному плані набагато легше…» Історія бійця 128-ї бригади

До повномасштабної війни Німець працював у себе вдома в Кривому Розі на гірничо-збагачувальному комбінаті. Одразу після російського вторгнення він кілька разів сам приходив у ТЦК, однак через хронічну хворобу не потрапляв під мобілізацію. Утім, рік тому під час поїздки на Закарпаття Олександру таки вручили повістку, і через кілька днів він став бійцем 128 ОГШБр. Через проблеми зі здоров’ям Німець мав законні підстави служити в тилу, навіть у тому ж ТЦК, однак попросився в бойовий підрозділ.

– Я зразу сказав, що якщо вже служити, то не хочу протирати штани в тилу, – каже Олександр. – Проходив колись строкову службу і не хотів ще раз переживати тилові «затяги». Спитав, де зараз знаходиться бригада, і коли почув, що на Запоріжжі, попросив відправити мене туди, ближче до дому. Запропонували посаду в підрозділі безпілотників, і я погодився.

Після ретельних тренувань Німець почав виконувати бойові завдання. Він універсальний солдат – може бути штурманом, пілотом, готувати для дрона бойову частину…

– Звичайні піхотні гранати для безпілотників не завжди ефективні, треба виготовляти специфічні вибухові пристрої, і я цим періодично займаюся. Але паралельно використовуємо й класичні боєприпаси. Раніше мені подобалося скидати ТМ-ки (протитанкові міни) або «касетки» (вибухівка з касетних боєприпасів). Коли скидаєш ТМ-ку на ворожий бліндаж, то в кращому для росіян випадку звідти виходять «300». У нас багато результативних вильотів. У Роботиному ми ганяли своєю «Бабою Ягою» росіян, зупиняли штурми, знищували броньовану техніку. Одного разу вилетіли на одну ціль, але як тільки отримали інформацію, що на наші оборонні позиції рушили дві російські МТЛБ (броньовані тягачі) з піхотою, прямо в польоті поміняли курс і результативно відпрацювали по них… Родичі іноді питають, чи змирився я зі службою на війні. Але мені нормально, це не строкова, тут усе по-іншому. Не можу сказати, що я господар свого життя, бо в будь-який момент може надійти команда на бойовий виїзд – це війна… Тут небезпечно, звичайно, але в моральному, психологічному плані набагато легше.

Дружина й донька Олександра з початку повномасштабної війни виїхали в Німеччину. Вперше боєць зміг побачити своїх рідних тільки через два з половиною роки, коли отримав відпустку.

– Дружина з донькою приїхали на Дніпропетровщину, а після моєї відпустки знову повернулися в Німеччину. Доньці немає ще й 5-ти, ми не бачилися з нею два з половиною роки (тільки періодично спілкувалися по відеозв’язку). Але у відпустці в нас було таке відчуття, наче ми й не розставалися зовсім, не промайнуло й думки, що біля мене нерідна людина чи я щось не знаю про неї… Дружина з донькою нормально влаштувалися за кордоном, але після війни повернуться додому, ми говорили про це багато разів. Я так само не бачу себе ніде крім України, навіть не розглядаю інші варіанти…