"Я не була на могилах рідних жодного разу". Історія бойової медикині 128-ї бригади, у якої Росія вбила всю сім'ю

Вона мала в Італії хорошу високооплачувану роботу і могла спробувати почати життя заново. Але все кинула, повернулася в Україну й пішла в ЗСУ.

Зараз Олеся служить бойовим медиком у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.

"Я дуже не хотіла відпускати дітей, наче було передчуття, що більше не побачу їх"

– Один період я дуже хотіла загинути, – розповідає Олеся. – Сміливості накласти на себе руки не вистачило, то рвалася на піхотні позиції. На артилерійські прильоти, міни, дрони не звертала уваги. Про мене казали – божевільна, на голову відбита, а мені було байдуже. І хоч би один осколок зачепив – нічого. Мабуть, неправильно себе тоді поводила, але так було. І лише згодом заспокоїлася, стала по-іншому дивитися на життя. Навіть мрії з’явилися…

Олеся вирішила змінити лікарський халат на форму ЗСУ

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

За іронією долі Олеся народилася на території Росії, хоча її батьки (обоє військовослужбовці) були українцями – мама з Києва, а батько з Чернігівщини.

На початку 80-х вони в складі "обмеженого контингенту" радянської армії служили в Афганістані? й коли жінка була на 7 місяці вагітності, отримали відпустку. Долетіли літаком до Ростова, а далі на автомобілі вирушили в Луганськ, де на той час жили. По дорозі почалися передчасні пологи, так Олеся й з’явилася на світ у російському місті Новошахтинськ.

– Моє дитинство і юність пройшли в Луганську, – каже Олеся. – Після закінчення школи хотіла вчитися далі, але в кінці голодних 90-х на все не вистачало грошей. Тому в 1999-му, як тільки виповнилося 18, поїхала на заробітки в Італію. Працювала на різних некваліфікованих роботах – і підлоги мила, і овочі в полі збирала, й офіціанткою була.

Паралельно дівчина відвідувала курси італійської, і колеги порадили їй здобути якусь спеціальність. Вона пішла в медичний коледж і за 5 років (паралельно працюючи офіціанткою) здобула спеціальність медсестри. А далі влаштувалася в лікарню операційною медсестрою.

– Під час однієї операції з видалення апендициту лікарю стало погано (він був уже в літах), і я закінчила за нього – нічого складного, залишалося накласти шви, – згадує Олеся. – Після цього лікар порадив здобути вищу медичну освіту – написав рекомендацію, за якою мені дали стипендію в Римському університеті Ла Сап’єнца. Через шість років я отримала диплом. Як виявилося, якщо добре вчитися, вища освіта в Італії обходиться зовсім не дорого.

Після навчання Олеся працювала в лікарні Сант Андреа в Римі, а потім перевелася в госпіталь НАТО в м.Анціо.

– У мене досить вузька спеціалізація – військово-польова хірургія, уламки й кульові поранення. У Анціо стоїть натівська база, там багато військових із США, але при необхідності ми приймали й цивільних. Наприклад, після землетрусу влітку 2016-го.

Квадроцикл, пристосований для евакуації поранених

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

Ще під час навчання в університеті Олеся вийшла заміж. Її чоловік Олександр – українець із Києва, теж лікар. Вони познайомилися в Києві й через якийсь час він переїхав в Італію.

– Чоловік за фахом був нейрохірургом, він зумів підтвердити свій диплом, і ми працювали разом у Анціо, – продовжує Олеся. – У нас народилося двоє дітей – син Габріель і донька Софія.

Молода сім’я жила дуже гарно – подружжя отримувало хороші зарплати й могло дозволити собі пристойне житло і відпочинок із подорожами. Так тривало до 2014-го, коли в Україні почалася війна. Якийсь час бойові дії Олександра й Олесю безпосередньо не зачіпали, але згодом усе змінилося.

– В АТО загинули брат і близький друг Олександра. І він вирішив піти в ЗСУ. Я не могла йому заборонити, це було його принципове рішення, – розповідає Олеся.

Після закінчення медичного вишу Олександр мав офіцерське звання, тому влаштувався в бойовій частині лікарем, які переважно працюють на певній вілстані від лінії зіткнення. Але час від часу виконував і роботу бойових медиків – виїжджав на евакуації поранених. Під час такого виїзду ворожа арта обстріляла медичну машину і Олександр отримав важкі поранення, зокрема два уламки в хребет. Він переніс кілька складних операцій у Києві.

– А далі лікарі сказали, що вони свої можливості вичерпали, і що Олександр не буде ні ходити, ні воювати, – каже Олеся. – Але чоловік не здався. Ми перевезли його на лікування в Італію й Німеччину, він переніс ще кілька операцій. І став на ноги. Потім була довга реабілітація.

Олександр хотів повернутися до медичної роботи в Італії, однак для цього необхідно було заново підтверджувати свою кваліфікацію. Це складний, тривалий процес і Олександр уже був почав його.

– На початку лютого 2022 року Саша був з нами в Італії. Тоді ще діяли жорсткі антиковідні обмеження, і чоловік запропонував відвезти сина й доньку до своїх батьків у Київ, щоб вони хоч трохи пожили в нормальних, вільніших умовах. Я дуже не хотіла відпускати дітей, але чоловік наполіг. Так вони й поїхали, – пригадує Олеся.

"Я не була на могилах рідних жодного разу – не можу знайти в собі сили"

24 лютого Олеся з самого ранку була в операційній. І тільки об 11 годині, коли вийшла звідти, почула від колег про вторгнення Росії.

– Я не могла в це повірити, а потім кинулася дзвонити дітям і Саші, – згадує Олеся. – Але зв’язку з Києвом не було цілих два дні – ні звичайного, ні по інтернету. Я змогла додзвонитися в Маріуполь і поговорити зі своїми батьками. Це була наша остання розмова…

Батьки жінки, вийшовши на пенсію, тривалий час так і жили в Луганську. У 2014 році їм пропонували перейти на бік окупаційної влади лнр. А після відмови знайомий попередив, що їх збираються арештувати за шпигунство на користь України й порадив негайно тікати.

Подружжя виїхало з окупації на одній машині, залишивши і житло, і все майно. І оселилося в Маріуполі. На початку російського вторгнення, коли йшли бої за місто, батьки Олесі допомагали через зелені коридори евакуювати вихованців дитячих будинків.

– Як тільки місто окупували, хтось із місцевих любителів "русского міра" розповів про це новій владі, – каже Олеся. – Батьків звинуватили у викраденні дітей, а далі розстріляли просто на вулиці. Їхні тіла пролежали місяць, тоді на вулицях було багато розстріляних чи вбитих. Потім загиблих згребли бульдозером у великий котлован, який залили бетоном і почали зводити багатоповерхівку. Мені про все це розповів сусід, котрий зумів виїхати.

В таких умовах іноді доводиться добиратися до позицій

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

Про долю батьків Олеся дізналася набагато пізніше після їхньої смерті. До того вона отримала ще одну жахливу звістку – про загибель дітей.

У перші дні повномасштабної війни родичі чоловіка разом із дітьми виїхали на дачу поблизу Борисполя. А коли ракетні удари Києва посилилися, запанікували й вирішили будь-що прориватися на захід країни, щоб вивезти дітей за кордон.

– Це було в середині березня. Вони сіли в якийсь евакуаційний автобус – невістка (сестра Саші), її батьки, двоє їхніх і двоє наших дітей. І в цей автобус влучила російська ракета. Усі загинули… Габріелю було 14, Софії 7. Сина під час вибуху викинуло з автобуса, і він ще кілька днів прожив. Але через опіки тіла понад 90% не мав шансів. Мені розповіли це київські лікарі. Я вдягла дітям браслети з номерами телефонів, тому зі мною змогли зв’язатися. Я так не хотіла відпускати їх тоді з Італії, наче передчувала, що більше не побачу…

Після загибелі дітей Олександр замкнувся в собі. У перші дні повномасштабного вторгнення він пішов у військкомат і, не кажучи про колишнє поранення, мобілізувався в тероборону. Чоловік винуватив у смерті дітей себе – вважав, що мав спочатку вивезти сина й доньку в безпечне місце, а потім іти на війну.

– Саша не відповідав на повідомлення, не піднімав слухавку, – продовжує Олеся. – Так тривало аж до кінця літа. Потім спілкування поступово відновилося, ми періодично зідзвонювалися й розмовляли. Аж до його загибелі восени 2022-го.

У вересні в машину чоловіка, котрий евакуював поранених біля Бахмута, влучили з ПТУРа (протитанкова керована ракета). Тіла загиблих довго не могли забрати, а потім тривав процес ідентифікації.

– Поховали Сашу аж у березні 2023-го поруч із могилами дітей у Києві, – мовить Олеся. – Я не була там поки жодного разу – не можу знайти в собі сили. Навіть фото їхні не можу дивитися…

Бійцівські "апартаменти" піхотного підрозділу Олесі

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

"Якось, поки я спала, в моєму волоссі звила гніздо миша"

Олеся мала ще двох рідних братів, молодших на 5 і 10 років. Обидва пішли слідами батька, були кадровими військовими.

Старший Павло служив у мінометній батареї, він загинув у травні 2022-го. А молодший Дмитро був снайпером і брав участь у визволенні Херсонщини. У вересні 2022-го його розрахунок потрапив під обстріл російського танка.

Тіла Дмитра так і не знайшли, але офіційно він також визнаний загиблим. Восени 2022-го, станом на сьомий місяць війни, росіяни вбили всіх рідних Олесі – дітей, чоловіка, батьків, братів. У неї залишилися тільки далекі родичі. Тоді жінка й вирішила піти в ЗСУ.

– Мій закордонний паспорт був прострочений, – каже Олеся. – Довелося відновлювати його в Посольстві України, це зайняло кілька місяців. Я казала керівництву в лікарні, що хочу звільнитися, але мене не хотіли відпускати, бо розуміли, куди йду. Тому як тільки отримала паспорт, оформила відпустку за власний рахунок і виїхала автобусом в Україну. Звільнили мене вже постфактум.

У січні 2023-го жінка приїхала до Львова й зразу пішла у військкомат. Олесі запропонували підписати 3-річний контракт і вона не заперечувала. У той час офіцер зі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади приїхав за новобранцями. Він прямо спитав Олесю, чому вона вирішила йти в ЗСУ. І, почувши її історію, погодився взяти в бригаду.

– Спочатку я потрапила в навчальний центр, довелося проходити КМБ (курс молодого бійця). Бігати у важкому броніку було дуже важко, але я навіть у цьому знаходила переваги, – пригадує жінка. – Тогорічна зима була лютою, від бігу форма закочувалася, а бронежилет грів. А якщо говорити загалом, я дуже швидко призвичаїлася, набагато швидше, ніж цивільні чоловіки. Виросла сім’ї військових, тому змалку добре знала армійські порядки.

Згодом Олесю в складі піхотного підрозділу відправили в зону бойових дій на Запорізький напрямок. З огляду на освіту й досвід роботи, вона могла б стати лікарем і служити в стабілізаційному пункті чи шпиталі у відносно безпечному місці. Утім, для підтвердження італійського диплому в Україні потрібен час, до того ж професійним військовим лікарям необхідне офіцерське звання. Однак найголовніше те, що Олеся сама просилася на передові позиції, тому й стала бойовим медиком у піхоті.

Зараз підрозділ Олесі тримає оборону в селі, розділеному річкою. На одному березі – ЗСУ, на іншому – росіяни. Хати в селі зруйновані вщент, тому медики здебільшого облаштовуються в погребах, які важче знищити обстрілами. Однак тут постійно працює ворожа арта й мінометка, літають FPV-дрони. До постійної бойової небезпеки бонусом є різноманітні побутові "принади".

– Якось, поки я спала, в моєму волоссі звила гніздо миша, – каже Олеся. – Прокинулася, намацала її руками і як закричу – заберіть її від мене! "Як?" – питають хлопці й сміються. – "Хоч ножицями виріжте!" Відтоді я заплітаю дреди…

Спальне місце Олесі в погребі зруйнованого села

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

"Хочеться купити після війни будиночок на колесах, завести собаку і подорожувати"

Бойові побратими дали Олесі співзвучний з її іменем позивний Лисиця. Її поважають і люблять, що й не дивно – жінка не боїться їздити за пораненими й надає професійну лікарську допомогу як при бойових пораненнях, так і при "цивільних" хворобах.

– До мене дуже добре ставляться, я ні з ким не сварюся, – каже Олеся. – Хіба іноді покричу, коли хлопці хворі ходять і кашляють. Бояться уколів, як діти, а я бігаю за ними: "Ану, давай на укол! А ти приходь на крапельницю! І таблетки не забудь!"

Хлопцям на передовій дуже потрібен професійний медичний догляд. Був випадок, коли перед штурмом у бійця від стресу виник передінсультний стан, а бойовий медик не розпізнав. І чоловік, котрому було за 50, помер. А професійний лікар міг би допомогти.

Як тільки по рації надходить інформація, що на бойових позиціях хтось отримав поранення, Олеся без вагань сідає в машину і їде на евакуацію.

– Їздимо на нуль у посадку за селом, забираємо поранених, а там як Бог дасть, – каже жінка. – Буває й страшно вивозити людей, коли бруд і болото, а старі машини застрягають і ламаються під мінометним вогнем. Поранений тримає тебе за руку й питає: "Лисичко, все буде добре? Доїдемо?" Ти думаєш собі – біс його знає, а сама відповідаєш: "Не переживай, усе добре, доїдемо". І він починає розповідати, хто його чекає вдома. Це важко… Важко, коли хлопці кажуть: "Я боюся". Я теж боюсь, але треба йти. Якщо не ми, то хто піде? Треба не дати страху взяти гору.

Олеся намагається забути минуле, але воно ніяк не відпускає. Рідні досі сняться їй.

– Особливо перед днями народження чи святами, які ми відзначали в колі сім’ї. Засинаєш, а вони стоять перед очима. Підводишся, сідаєш і думаєш, що треба поспати, бо через кілька годин на позицію до хлопців. І боїшся заснути, бо заплющуєш очі, а вони й далі стоять. То сміються, то плачуть, іноді ввижаються якісь уривки з життя – по щоках Олесі починають котитися сльози. – Я в снах часто просила, щоб мене зі мною забрали. Тоді й рвалася на піхотні позиції…

Олеся: "Дуже хочеться дочекатися закінчення війни й пожити в мирному житті…"

ВСІ ФОТО НАДАНІ ОЛЕСЕЮ

– Чи змогла б я допомогти пораненому росіянину? – повторює моє питання жінка. І відповідає через секунду: – Я відмовлюся надати йому допомогу – це найкраще, що можу зробити. У мене немає жалю до них…

Олеся багато думала про те, що з нею сталося. І має свою відповідь на головне питання – чому?

– Чому так сталося зі мною? Я вірю, що в кожного свій шлях, що наша книга кимось написана. Не знаю, чи дійсно є Бог, не ходжу в церкву. Але ці випробування – не просто так. Я жодного разу не пожаліла, що пішла в ЗСУ. Завжди любила допомагати людям, а тут це особливо відчувається. Знали б ви, як багато хлопців після контузій відмовляються від евакуації й залишаються на бойових. Це мотивує. Тут я знайшла для себе нову родину – велику.

У Олесі навіть з’явилися мрії:

– На початку я ризикувала, а зараз ні. Вже не хочу померти, з’явилися мрії, надії. Дуже хочеться побачити закінчення війни. Я розумію, що це не скоро, але хочеться. А далі пожити в мирному житті. Можливо, відкрити невелику приватну клініку, купити будиночок на колесах, завести собаку. І подорожувати…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя

  Надіслати другу