«Звичайно, тут важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що треба виконувати свою роботу…» Історія бійця 128-ї бригади Андрія "Челентано"

Початок повномасштабки застав Андрія в Угорщині на заробітках. Через кілька днів він перетнув угорсько-український кордон і пішов у військкомат. Так і потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

– У мене навіть думки не було залишатися за кордоном, – каже Андрій. – Мене так виховали, навчали. Є такі поняття, як совість, обов’язок. Абсолютна більшість моїх товаришів, із котрими ми служили в АТО-ООС, так само пішли в ЗСУ в перші дні повномасштабки. Практично всі.

У перші тижні війни Андрій із кількома побратимами потрапили під потужний ворожий обстріл із використанням «Краснополя» (керований артилерійський боєприпас із лазерним наведенням).

– Ми вважаємо ту дату другим днем народження. Росіяни вирахували нашу позицію, але мене врятувала інтуїція. Почувши ворожий вихід, я стрибнув у бліндаж, і четверо товаришів, побачивши це, теж скотилися за мною. Бліндаж одразу накрила груда глини й пилюки від вибуху. Вичекавши кілька секунд, ми перебігли в інше укриття. А далі в бліндаж було ще вісім прильотів, які повністю зруйнували його. Якби хоч хтось залишився всередині, не вцілів би. Пізніше ми виявили на місці обстрілу залишки крильчатки й мікросхем, так і з’ясували, що це був «Краснополь» – дуже дорогий і високоточний 152-міліметровий артилерійський снаряд.

Зараз Челентано служить у артилерійській розвідці. Його спостережний пункт знаходиться за 2 кілометри від російських позицій. Місцевість постійно обстрілюють із артилерії, мінометів, танків, сюди прилітають ворожі FPV-дрони.

– Це повністю зруйноване бойовими діями село, жодної вцілілої хати. Немає ні електроенергії, ні води, ні газу. Вулицями бродять покинуті ще на початку війни свійські тварини – собаки, коти, іноді навіть корови. Тварини живуть самі по собі вже більше двох років. Апокаліптична картина… Періодично в сіру частину доби нам привозять на спеціальну точку продукти, спорядження, пальне для генератора, які ми переносимо вручну, щоб не демаскувати позицію. Коли нас заміняють на день-два, і ми можемо виїхати в «людські» умови, щоб хоча б нормально помитися, вважаємо це за свято. А найдовше без виїзду пробули на позиції 35 діб. Звичайно, важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що потрібно виконувати свою роботу, а замінити нас поки ніким. Був період, коли розболілися зуби, тому довелося сидіти на знеболюючих і довго чекати нагоди, щоб поїхати в «цивілізацію» до дантиста…

Ще в 2018 році Андрій вступив на заочне відділення інженерно-металургійного вишу й недавно захистив дипломну роботу. Коли була можливість, спілкувався зі своїм науковим керівником прямо з бойових позицій через «Старлінк». Після війни боєць, можливо, повернеться до своєї цивільної спеціальності. Дома, на Дніпропетровщині, його чекають рідні – дружина, донька, мама.

– Я з цих країв, де зараз іде війна, але не поділяю Україну на західну, східну, південну… Росіяни намагаються знищити нас як націю, але ми маємо дуже давню історію і вміємо відстоювати свободу. Особисто я воюю за свою країну, а для кожного українця Україна починається в першу чергу з рідних людей…