Втрачений Ужгород: будівля ощадної каси

Втрачений Ужгород: будівля ощадної каси
Вузенька ужгородська вулиця Корзо не надто сприяє тому, аби, піднявши голову, роздивлятися верхні поверхи її будівель. Саме через це багато хто з містян не звертав ніколи належної уваги на красивий фасад «Ощадбанку» з його цікавими балконами та водостоками-гаргуйлями. А, між тим, цю будівлю колись називали найкрасивішою у місті – ще тоді, коли корзо було не назвою вулиці, а щоденною прогулянковою традицією, сама вулиця звалася Великомостовою, а старенькі будинки на ній не перевищували двох поверхів.

 

Уявіть собі ту Великомостову вулицю початку ХХ століття – жваву від постійного руху, торгову і з низькою забудовою. На куті нинішніх вулиць Корзо і Волошина, на так званому «хресті», височить новозбудований ошатний прибутковий дім «Білий корабель». А просто біля його бокової стіни притулився старенький непримітний двоповерховий будинок, зведений хтозна коли. Здавна він належав дуже поважній особі – дворянину Жиґмонду Бернату, головному ішпану (наджупану) комітату Унґ. Саме тут сім’я Бернатів проживала у той час, коли бувала у місті – загалом же родина мала дуже багато маєтків і палаців у кількох навколишніх комітатах. На жаль, невідомо за яких обставин будинок Жиґмонда Берната став осередком Ощадної каси комітату Унґ, але саме в ньому (щоправда, трохи перебудованому) ця установа працювала до 1910 року.

Перші спроби організувати Ощадну касу комітату Унґ були зроблені ще у 1862 році. Однак через певні формальності офіційною датою створення комітатської Ощадної каси вважається 1865 рік, коли був затверджений її статут. У ті роки ощадні каси були явищем новим і дуже популярним в Угорщині. Газети писали, що до їх появи заможні люди вкладали гроші у зведення будинків, але це часто не приносило їм бажаного прибутку, бо за них потрібно було платити великі податки. Ощадна ж каса давала можливість багатіям безпечно зберігати свої заощадження, отримуючи прибутки від депозитів, а біднішому населенню (наприклад, ремісникам) пропонувала отримати кредит під заставу свого майна, що загалом сприяло розвиткові регіонів.

Коли саме Ощадна каса переїхала до будинку Берната – невідомо, однак із повідомлення у газеті «Ung» за 1878 рік знаємо, що вже тоді установа працювала у власній будівлі на Великомостовій вулиці, де також здавала в оренду торгові приміщення і дві житлові квартири по 5 кімнат у кожній.

Мабуть, діяльність каси була успішною, причому настільки, що члени її правління вирішили звести для неї більшу будівлю. 10 березня 1910 року Ощадна каса комітату Унґ оголосила у газетах про тендер на зведення двоповерхової будівлі на власній ділянці Великомостової вулиці в Унґварі (нагадаємо, що партер, який ми нині вважаємо першим поверхом, тоді у нас поверхом не рахувався). Взяти участь у тендері міг будь-який громадянин Угорщини, що мав право проводити будівельні роботи. Ознайомитися з кресленнями та планами можна було у старій будівлі ощадної каси або у архітектора Фрідєша Ковача в Будапешті, на вулиці Великої Корони, 20. Тендер цей виграв будівельник Ерно Ковош, котрий оселився в місті незадовго до цього і вже встиг зарекомендувати себе під час зведення будівлі залізничного вокзалу («Втрачений Ужгород» вже розповідав історію життя цього знакового для нашого міста архітектора та будівельника).

Будапештський архітектор Фрідєш Ковач, як писали тогочасні газети, створив проєкт будівлі у модернізованому ренесансному стилі. Я не знаю, як це вдалося тогочасним будівельникам, але вони втілили в життя задум архітектора у блискавично короткий термін. У березні 1910-го оголосили тендер, улітку того ж року будівництво раптом припинилося на деякий час через нестачу матеріалів (газети не оминули цей факт увагою, адже роботи велися при жвавій проїжджій дорозі, яка вела до єдиного транспортного мосту через річку, тож конструкції будмайданчика дуже заважали людям і транспорту), а вже у вересні того ж року на будівництві відзначали свято бокрейти. Ви, звісно, чули про цю давню традицію, яка дійшла і до наших днів, коли на вершечку готових крокв чіпляють молоде деревце на знак того, що будівництво дійшло до найвищої позначки і конструкція даху завершена. На святі бокрейти було прийнято дякувати робітникам, задіяним на будівництві. У випадку з будівлею Ощадної каси комітату Унґ свято було масовим, а керівництво віддячувало і вітало не лише робітників,  а також проєктанта Тілла та головного підрядника Ерно Ковоша. 

Вже у квітні 1911 року були готові всі внутрішні роботи. У партері облаштували торгові приміщення, які здавали в оренду (наприклад, там працював модний салон Адольфне Грюнвальд, де продавали наймодніший жіночий та чоловічий одяг). Гарно умебльована ощадна каса переїхала на перший (тобто сучасний другий) поверх. «Ошатне приміщення з красивою та відповідною обстановкою відповідає потребам комфорту та є справжньою окрасою», – написала про це приміщення місцева газета «Határszéli újság». А ще вище облаштували житлові квартири. 

Нова будівля Ощадної каси комітату Унґ одразу змінила вигляд головної вулиці міста. Вона була навіть вищою за сусідній прибутковий дім «Білий корабель» і вважалася однією з найкрасивіших у тогочасному Унґварі. Варто зазначити, що того року у місті майже одночасно почали зводити і ремонтувати чимало великих будівель (наприклад, палац Фріда чи згорілу «Корону»), тож Унґвар стрімко змінював свій провінційний вигляд.

30 травня 1911 року в новій будівлі Ощадної каси вперше провели загальні збори, на яких, серед іншого, мали обрати по два нових члени до Ради директорів та Наглядової ради. Тоді ж директором став Еміл Кордош, людина, котра керувала установою багато років. Про цього чоловіка варто написати окремо – надто вже важливою персоною тогочасного міста він був. Активний член місцевої єврейської громади, відомий благодійник, впливовий депутат – він залишив також по собі один слід, який ви точно бачили. Йдеться про його родинний будинок на нинішній вулиці Духновича, 12, який у народі називають «будинком із сердечками». Зараз лише розкажемо, що Еміл Кордош жив в Унґварі від народження. Його батько Йожеф був одним із засновників Ощадної каси комітату, тож не дивно, що Еміл після навчання у Відні теж почав працював у касі, пройшовши шлях від бухгалтера до директора. Саме йому у місцевих газетах часто завдячували успішністю ощадної каси, котра навіть у роки Першої світової війни могла похвалитися непоганими прибутками і завжди займалася благодійністю.

Фрагмент будівлі банку із неіснуючим нині вікном-ілюмінатором на фото журналу «LIFE» 1939 року

Та історія цієї фінансової установи була недовгою. Після Першої світової війни, коли Ужгород став частиною Чехословаччини, у її будівлі почала працювати філія створеного у 1921 році у Братиславі «Словацького кредитного банку». Банк там працює і нині – через 111 років після того, як ця чудова будівля прикрасила головну вулицю міста.

Фото – Сергій Шляхов

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

11 травня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів