«Мав бронь, але пішов на фронт: історія 51-річного військового 128-ї бригади, який став піхотинцем»

Віталію 51 рік його позивний «Вітьок».

У мирному житті він працював у газових мережах України та ремонтував автомобілі у власному гаражі. Жив звичайним життям, працював, допомагав людям і не думав, що колись доведеться взяти до рук зброю.

З початком повномасштабної війни він не залишився осторонь допомагав фронту тим, що вмів найкраще.

«Спочатку я ремонтував автівки для знайомих, а з 2022 року почав їздити на фронт як волонтер. Ми з друзями готували машини, які купували за донати українців, і приганяли їх хлопцям у 128 окрему гірсько - штурмову Закарпатську бригаду».

Разом із друзями вони відновлювали техніку, вкладали в неї час, сили й душу. Кожна машина проходила через руки майстрів, ставала надійнішою і витривалішою перед тим, як вирушити на передову. Це була важлива допомога тим, хто тримає фронт. За цей період вдалося передати на фронт понад півтора десятка автомобілів.

«У мене вдома гараж. Я робив ходову частину, інші хлопці фарбували, допомагали хто чим міг. Це була спільна справа для наших, бо це Закарпатська бригада, там служать земляки».

Кожна поїздка на фронт змінювала його. Те, що раніше здавалося далеким, ставало реальністю. І з часом прийшло розуміння: допомагати вже недостатньо — потрібно бути поруч.

У 2025 році, попри можливість залишитися в тилу, він приймає інше рішення.

«Я мав бронь, але вирішив іти служити. Пішов саме в 128-му бригаду, бо добре її знаю і маю там друзів».

Він пройшов базову військову підготовку і став стрільцем. Змінив цивільний одяг на військову форму, інструменти на зброю, але головне залишилось незмінним, це відповідальність за своїх.

Після підготовки бойовий вихід і перше поранення. Реальність війни виявилась значно важчою, ніж можна уявити.

«Найважче це дрони. Бувало, що по декілька днів не виходили з бліндажа, бо нас постійно “вели”».

Дні зливалися в один, постійна напруга, обмежений простір, очікування і небезпека, яка не зникає ні на хвилину. У таких умовах особливо цінується підтримка побратимів і прості речі сон, тиша, можливість просто перевести подих.

Сьогодні «Вітьок» проходить реабілітацію після поранення. Попереду відновлення і нові рішення.

«Після одужання буду думати, що робити далі. Але, напевно, повернуся до ремонту автомобілів».

Бо навіть під час війни важливо мати справу, яка тримає, до якої хочеться повернутися.

«У мене є дві донечки. Це головне, заради чого я живу і рухаюсь далі»

 

06 квітня 2026р.