За два роки всиновили трьох дітей. Історія відомого закарпатського журналіста

Зараз у них п’ятеро дітей. Двоє рідних: Єва, 12 років і Васька, 10 років. І троє прийомних: Матяш, 9 років,  Мілан 6 років  та  півторарічна Емілія, як згодом виявилося, їхня рідна сестричка. Саме рішення суду щодо всиновлення Емілії, яка перебувала у Свалявському будинку-інтернаті, батьки отримали за кілька днів до нового 2026-го року. І це теж добра різдвяна історія. А відбувалося все так.

Про сестру не знали ні брати, ні прийомні батьки

Процедура усиновлення двох хлопців — Матяша і Мілана тривала приблизно рік. Попри всі сприяння, всі можливі дозволи, суди. «Це справді довгий процес. Ми побачили хлопців на спеціальному сайті (Міністерства соціальної політики). Там розміщена інформація про дітей, які мають статус для усиновлення або можуть бути взяті під опіку тощо, ? розповідає Василь Кіш, відомий закарпатський журналіст, головний редактор видання «Голос Карпат». ? Коли ми дивилися анкету, Матяшу було сім років, Мілану — чотири. А коли вже відбувалося усиновлення, їм було вісім і п’ять. На фінальному етапі районна військова адміністрація в Хусті дала відповідний висновок. І там одним коротким реченням було зазначено, що згідно з документами певної сільської ради в хлопців є малолітня сестричка, тоді їй було лише кілька місяців, і про неї ніхто не знав. Ні ми, ні самі хлопці».

Родина не була зобов’язана брати дівчинку, цей факт теж не впливав на всю процедуру з прийомними синами. Але не на душевний спокій Кішів, а дружина, як пригадує Василь Кіш, завжди хотіла маленьку дівчинку, тож у результаті удочерили й Емілію. 

Рідні брати дівчинки не знали про неї раніше. Тепер радіють один одному. І прийомних дітей Кішів, є біологічні батьки, але їх позбавили батьківських прав через дуже складні життєві обставини. «Їхня мама сама вихованка інтернату. І це ще раз показує, чому весь світ відмовляється від інтернатів на користь сімейних форм виховання. Навіть якщо інтернат добре виховає дитину, вона не має моделі сім’ї. А без цієї моделі потім дуже складно створити власну», ? додає Василь.

До всиновлення підштовхнула війна та інтерв’ю 

До збільшення родини, розповідає Василь, підштовхнула війна. Та…інтерв’ю на одному з телеканалів Світлани Якімеліної, директорки Служби у справах дітей Закарпатської обласної державної адміністрації. «Десь під Новий рік ми його побачили, завершувався 2023-ий. Вона говорила про те, що через війну зростає кількість дітей, які потребують сімейного влаштування. Ми тоді в першу чергу подумали про дітей з регіонів активних бойових дій. Думали: «Боже, діти, вчора в них було нормальне життя, а сьогодні вони залишилися без батьків». І ми відразу почали вирішувати, що можемо зробити. Домовилися: будемо рухатися, будемо брати дітей. Спочатку не планували більше однієї дитини. Але думали: хата є, двоє дітей є, ще хтось може вирости поруч, це не проблема», ? каже Василь Кіш. 

 "Якби нам тоді сказали, що в результаті ми усиновимо трьох дітей, ми б не повірили. Але вийшло саме так. Ми з Інною якось говорили за столом: нас тоді було четверо, а два стільці завжди стояли порожні. І от ті два стільці згодом заповнилися. Було відчуття, що якщо не тепер, то коли?»

Родина хотіла взяти дітей зі сходу України, але це виявилося неможливим. Складні, хоч і логічні процедури передбачали, що для отримання дитиною статусу, який дозволяє усиновлення, має пройти мінімум два роки. Щоб з’ясувати напевне, чи справді батьки загинули, чи, можливо, вони безвісти зникли. Процедури довгі, складні. «Зараз уже немає ситуації, як колись: прийшов у заклад, побачив дитину, дитина на тебе подивилися, і все. Тепер мінімум рік потрібно проходити всі служби, дозволи, навчання, психологічні оцінки. Потрібно мати будинок, власне майно, довідки про здоров’я, несудимість, пройти перевірку на сумісність. У принципі, всі ці вимоги логічні, ? пояснює Василь. ? Ми пройшли навчання. Інна навіть була в паломництві: їздила до Діви Марії, в Меджугор’є, у Боснії і Герцеговині. І після цього все якось рушило».

Вся сім’я мала голосувала 

 «Ми побачили хлопців на сайті, вирішили просто познайомитися. Не знали, як це відбувається, що нас чекає. Поїхали. Потім ще раз. Загалом приїжджали до них разів шість. Возили з собою і наших рідних дітей, до речі, ? пригадує Василь. ? Нас часто питають, як рідні діти до цього поставилися. Мовляв, ви собі придумали челендж — чи їм це взагалі треба? Але насправді Васька дуже хотів братика. І тепер має одразу двох. Звісно, була притирка. Хлопці були менш виховані, більш «дикі», бо росли не в сім’ї. А наші діти  з більш «тепличних» умов. Але з часом усе вирівнялося. Ми навіть зібрали сімейну раду. Усі голосували. У кожного було право вето. Вся сім’я мала погодитися. І всі проголосували «за». Так само окремо ми голосували й за Емілію».

Колись у подружжя п’ять років не було дітей. Вони серйозно розглядали усиновлення ще тоді. І саме в той момент, коли рішення було прийняте, дружина через два тижні дізналася про вагітність. Але думка про усиновлення з родини вже не зникла. 

«Під час війни було відчуття, що кожен має робити максимум: хтось воює, хтось волонтерить. Моє рішення було таким: я принаймні захищу кількох дітей, дам їм нормальне життя. Це і є моя основна мотивація. Коли важко, коли в сім’ї забагато хаосу і стрес, ми про це згадуємо»

Перші дні були незвичними для всіх, розказують у родині. Ніхто не знав, як «правильно». У хлопців уже був досвід, коли до них приходили знайомитися інші сім’ї, але потім не забирали. Це їх травмувало, діти боялися, що їх можуть повернути назад. А батьки хвилювалися, як діти заснуть, чи будуть спати.

Допомогли молитва та… штучний інтелект. «Я не є релігійною, але духовною людиною. У церкву ходимо раз на рік. Проте маємо вечірній ритуал — молитву. Це допомагає заспокоїтися. А ще я використовую штучний інтелект: щовечора читаю дітям притчі. Про дружбу, про ділення іграшками. Це працює неймовірно добре. На ніч інформація засвоюється краще, а у формі притчі діти її легко сприймають. Багато досвіду з’явилося додаткового, якого ми раніше не мали», ? ділиться набутим досвідом Василь Кіш.

Власні батьки, розповідає Василь, загалом підтримали, хоча, звісно, хвилювалися. Його мама колись працювала в будинку інтернаті у Виноградові й розповідала, бувало, плакала ночами, коли діти просили забрати їх додому. 

«Тоді не було можливостей А ми, можна сказати, це надолужили. Малу дуже люблять, бавляться, хлопці старші вже.  Наша сім’я вже не така, як три роки тому, і ніколи такою не буде. Але вона стала іншою — і це добре», - посміхається Василь Кіш і додає, що розповідає про досвід своєї сім’ї, щоб більше людей наважилися зробити перший крок. «Якщо це їхнє — у процесі все складеться, ? каже він ? Із приблизно 30 сімей, з якими ми проходили навчання, лише п’ять-шість дійшли до реального усиновлення. Багато хто не знаходить дітей або має завищені очікування. У нас же мотивація була іншою: не отримати, а дати.

Ірина Бреза, Заголовок 

фото з архіву Василя Кіша