Сила мрії в дії: історія успіху спортсменки й активістки Надії Дьолог

Надія Дьолог – срібна призерка Паралімпійських ігор-2024 з фехтування на візках. Представляє Закарпаття на міжнародній арені. Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Нещодавно в липні на міжнародному чемпіонаті Польщі з фехтування на візках виборола два «срібла» у категорії B – у шаблі та рапірі.

Надія – корінна закарпатка, народилася в Тарасівці Нересницької громади. До Ужгорода переїхала в 2012 у свої 24. Познайомилася з «Інваспортом», коли почала навчатися в УжНУ. Спершу майже три роки професійно займалася паверліфтингом, брала участь у чемпіонатах та кубках України, неодноразово перемагала на кубках Угорщини, стала абсолютною чемпіонкою з паверліфтингу в Англії.

«Коли подорослішала, зрозуміла, що маю сама потурбуватися про своє майбутнє. Мала мотивацію навчатися в університеті, а склалося так, що захопилася спортом. Це стало моїм професійним покликанням», – наголошує Надія.

У 2015 р. спортсменка почала займатися фехтуванням, а вже в 2016-ому виграла Чемпіонат України. Відтоді поставила собі за мету – увійти до національної збірної, представляти Україну й рідне Закарпаття на міжнародних змаганнях. 

У ті роки в Ужгороді в команді фехтувальників на візках було до семи людей. Наразі залишилася лише Надія. У 2017 р. у складі збірної України здобула перемогу на Чемпіонаті світу, а в 2019-ому привезла на Закарпаття «бронзу» із Чемпіонату світу, що відбувався в Південній Кореї.

Прагнення виступити на Паралімпійських іграх з’явилося в спортсменки під час проводів колег на Ігри в Ріо. Тоді серед переліку представлених областей не почула згадки про Закарпаття. Пообіцяла собі, що наступного разу сама виправить ситуацію. Ці Ігри мали відбутися в Токіо у 2020 році, однак через пандемію були перенесені на рік. Це дало змогу ще підготуватися й посісти п’яте місце.

Фехтування поділяється на категорії А, B та C. Надія виступає в категорії B, оскільки має травму спини, яку отримала в 10 років. Узагалі в кожній із категорій можуть змагатися лише 16 людей з усього світу.

За словами спортсменки, після змагань у Токіо вагалася, чи варто продовжувати, але вирішила спробувати ще один цикл. Проте завадила війна. Це докорінно змінило життя спортсменів. Частині збірної України, зокрема й Надії, запропонували тимчасово переїхати до Німеччини для тренувань. Там мали безкоштовне житло, зал для тренувань. Однак їй не подобався підхід до спорту. Потрібен був тренер, розвиток та результат.

За порадою тренера, паралімпійського чемпіона Андрія Демчука, спорстменка поїхала до Польщі на збір, де провела два тижні. Зрозуміла, що там менталітет і ставлення до спорту значно ближчі до очікувань. Надія вирішила продовжити тренуватися попри фінансові затрати й складну логістику (потрібно було кожен раз транспортувати особисті речі, фехтувальну сумку зі зброєю, окреме крісло колісне для фехтування). Згодом, у 2023 році, закарпатка прийняла рішення переїхати до Польщі. Тренер допоміг знайти житло й створив умови для тренувань.

Спортивний дух допомагав щоразу адаптуватися: після року в Німеччині вивчила німецьку, у Польщі – польську мови. 

У Польщі тренувалася на Паралімпіаду-2024 у Франції.

«Мені здавалося, що участь – нереальна, бо я була лише на 23 місці в рейтингу. Проте піврічна інтенсивна підготовка з тренером дала результат. Виграла спершу Чемпіонат Європи, отримала рейтингові бали – і мене відібрали на Паралімпіаду. У складі збірної України ми здобули срібну медаль командного турніру шпажисток на Паралімпійських іграх-2024 у Парижі», – розповідає спортсменка.

Це перша така нагорода для Закарпаття. Надія радіє, що змогла пройти весь шлях спортсмена – від чемпіонатів України до висої нагороди паралімпійського спорту:

«Було багато поразок, зневіри, сумнівів. Але завжди знаходилися сили й люди, які підтримували. І я не зійшла зі шляху до своєї мрії», – зазначає спортсменка.

Фехтувальниця сьогодні більшість часу проводить на тренуваннях у Польщі, підлаштовує графік під збори польської команди. Однак місто для проживання змінювати не планує:

«Я бачила багато країн, але люблю Ужгород. Він змінюється, стає доступнішим. Пригадую 2012 рік, як тоді складно було дістатися до університету. Не було жодного доступного транспорту, доводилося замовляти таксі. Коли поверталася в гуртожиток, де проживала, почала в перший період фіксувати на фото маршрути з бар’єрами й публікувати їх у соцмереж без критики, іноді з гумором, аби донести проблему. Мене тоді почули», – наголошує Надія.

За словами спортсменки, вона подала петицію щодо облаштування переїзду під мостом поблизу готелю «Ужгород». Міська рада підтримала це, а згодом оновила й усю набережну. Вона стала зручною для людей з інвалідністю, матерів із візочками, велосипедистів, пішоходів.

Відтоді Надія активно займається громадською діяльністю. Разом із командою заснувала ГО «Мрія в дії», яка допомагає людям з інвалідністю. Їздить у школи області, ділиться досвідом, мотивує інших до змін.

«Коли приїхала з маленькою села, було складно адаптуватися. Удома мене оточувала родина, чотири брати, мама. У місті потрібно було адаптуватися до всього самій. У гуртожитку навчилася підніматися сходами. У місті – долати щодня до 20 км на кріслі колісному в різну погоду», – зазначає спортсменка.

У 2023 році навчилася керувати авто. Через відсутність адаптованих автошкіл в Ужгороді довелося їхати до Львова. Звернулася до голови ОВА, оскільки на всю область тоді не було жодної автошколи, яка була б адаптована для навчання людей з інвалідністю. Першу таку відкрили аж у 2024 році на базі УжНУ.

Згодом Надія змогла подорожувати. Регулярно їздить з Ужгорода до Варшави. Авто довелося переобладнати – ручне керування встановлюють лише у Львові чи Луцьку. Загалом в Україні немає сертифікованих установ для таких робіт, тому доводиться домовлятися з працівниками СТО, які вміють самотужки переобладнувати автомобілі.

Надія наголошує: питання доступності – це про повагу до гідності кожної людини – старших, мам із візочками, військових, які повертаються з травмами.

«Коли людина розуміє, що більше не може вийти з дому через сходи, відсутність ліфта, пандуса, доступної вбиральні, це є не лише фізичним бар’єром. Це – про гідність, про права, які мають бути в кожного, незалежно від стану здоров’я», – підсумовує Надія.

Карпатський Телеграф