«Ми влаштовували засідки на одній лінії з ворожими позиціями, навіть чули голоси росіян…» Історія 40-річного Івана, бійця 128-ї бригади

Молодший сержант Іван – за посадою головний сержант зенітно-ракетного підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Йому 40 років, він із Прикарпаття, має вищу освіту й до російського вторгнення працював у сфері нафти й газу: їздив по всій Україні й займався бурінням свердловин. 1 березня 2022-го чоловік сам пішов у військкомат, хоча не мав навіть строкової служби. І потрапив у 128 ОГШбр. Через кілька тижнів підрозділ бригади був у зоні бойових дій.

– Я швидко освоїв ПЗРК (переносні зенітно-ракетні комплекси) й почав виходити на бойові чергування, – розповідає боєць. – Працював із різними комплексами – радянськими «Іглою» та «Іглою-1», польськими «Перунами», американськими «Стінгерами». На мою думку, найкращий по технологічності «Перун», але в принципі всі ПЗРК хороші, головне, щоб під час пуску зійшла ракета. На Херсонщині було так, що прямо біля нас зависли дві російські вертушки, ми зробили по них пуски, але ракети, на жаль, не зійшли. Мабуть, були пошкоджені.

Найнахабніше росіяни поводилися на початку війни, їхня авіація літала дуже близько, прямо над головами піхоти. У кінці березня 22-го до наших позицій наблизилися дві російські вертушки Ка-52. Ми випустили ракету з «Ігли-1», яка чітко летіла в ціль, але за кілька десятків метрів різко звернула вбік і вибухнула – напевно, у вертольота спрацював активний протиракетний захист. Я вже почав наводити ще одну ракету на другий вертоліт, однак він швидко пірнув за посадку. Тоді ми хоч і не влучили, зате налякали росіян, якийсь час вони боялися підлітати близько. Звичайно, знищити літак чи вертоліт – це пріоритет, однак якщо ми відлякуємо ворожих пілотів, це вже великий плюс, бо піхота залишається у відносному спокої.

Для того, щоб уразити російські повітряні цілі, Іван із товаришами неодноразово влаштовували засідки за нулем, на одній лінії з ворожими позиціями.

– Ворожі пілоти приблизно знали, де стоять наші пости ПЗРК, то не залітали туди. Тому ми вирішили скоротити відстань. Розвідники разом із саперами пробили маршрут і разом із нами (двоє операторів ПЗРК і двоє розвідників) виходили на чергування. Такі вилазки влаштовувалися регулярно – ми виходили вдосвіта й поверталися, як тільки темніло. Бувало так, що ставали в одну лінію з ворожими позиціями, метрів за 300 збоку, навіть чули голоси росіян. Якби в межах ураження з’явився літак чи вертушка, ми мали відпрацювати по них і швидко відійти заздалегідь встановленим маршрутом. На жаль, жодна ціль так і не залітала до нас. Зате одного разу, коли ми вже поверталися з чергування, нас побачив ворожий дрон-бомбер і почав скидати міни. Одна з мін вибухнула метрів за 30 від мене, над головою засвистіли осколки, і ми зрозуміли, що треба не ховатися по кущах, а швидко відходити. Тікали так, аж п’ятки миготіли. Усе закінчилося добре…

Дома на Прикарпатті Івана чекає сім’я – дружина й двоє дітей. Саме заради них він пішов у ЗСУ.

– Влітку я їздив додому у відпустку, бачив багатьох цивільних чоловіків, котрі не хочуть іти воювати. У них є два варіанти – або тікати, або йти в ЗСУ. Тому що війна триває, люди закінчуються, нам постійно потрібне поповнення. Та й тих, хто воює з самого початку, варто замінити, вони вже дуже стомлені. Тому цивільним чоловікам у тилу краще самим піти в армію, ніж чекати, поки їх заберуть, – я так думаю.

У цивільному житті Іван у вільний час захоплювався музикою – писав на електрогітарі власні інструментальні композиції, має свій YouTube-канал.

– Тут немає нормальної можливості займатися музикою. Але коли після війни повернуся додому, обов’язково відновлю своє хобі.