«На бойовій позиції під постійними обстрілами ми думали про одне – як виконати завдання і вціліти…»

Андрій – колишній міліціонер із Харкова, він прослужив у системі МВС 15 років, був оперуповноваженим карного розшуку та слідчим. Але під час реорганізації відомства вирішив звільнитися й спробувати себе в іншій сфері – перейшов у ІТ-технології й переселився до Києва. Як тільки почалася повномасштабна війна, Андрій відвіз своїх рідних на Західну Україну й одразу пішов у військкомат. Так і потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Останні пів року боєць воює в гірсько-штурмовому підрозділі, працює з американським автоматичним гранатометом МК-19. Бойові товариші дали йому позивний Синоптик.

– На позиціях я часто говорив хлопцям, яка буде погода, – пояснює Андрій історію походження позивного. – Якось нас накрили з реактивної системи залпового вогню «Град», і хтось із товаришів пожартував: «Ти не попереджав про град!» Після цього мене з іронією стали називати Синоптиком.

Нещодавно підрозділ Андрія вивели із невеликого населеного пункту, де він стримував постійні штурми росіян.

– Ми з товаришем стояли скраю посадки на околиці села, – розповідає Синоптик. – Мали власний сектор обстрілу й контролювали його. Росіяни постійно намагалися зайти в село на броньованій техніці або пішки. Якось їм вдалося навіть захопити школу, але їх звідти швидко вибили. Наша позиція – це накрита колодами яма розмірами 2 на 1,5 метра. Там можна було знаходитися тільки навприсядки, в тому числі спати. Ми з напарником узяли з собою боєкомплект, воду, продукти й пробули на позиції тиждень. Воду довелося економити, її ледве вистачило. Іноді серед ночі виходили й шукали кинуті пляшки з водою по сусідству (де теж раніше були позиції). Але там багато не походиш через постійну загрозу дронів. Зате їжі вистачило з надлишком, тому що їсти взагалі не хотілося. Зв'язок ми підтримували тільки по рації, телефони вимкнули, щоб не «фонили», і нас важче було виявити.

Посадку, де закріпилися бійці, постійно обстрілювали. Мінометні міни падали за кілька метрів від позиції, а найближчі КАБи (керовані авіабомби) – за кілька десятків метрів.

– Той тиждень ми найчастіше думали про одне – як виконати завдання (контролювати свій сектор) і залишитися живими й неушкодженими, – продовжує Андрій. – Це була постійна напруга і зосередженість, навіть спати ми могли тільки невеличкими уривками часу. Нарешті, через тиждень, надійшла команда виходити – нас заміняли інші товариші. Під час виходу до нас приєднався боєць із сусідньої позиції, і коли ми вирушили з посадки, почався ворожий обстріл із САУ (самохідна артилерійська установка). Один зі снарядів вибухнув за 5 чи 7 метрів, третій боєць отримав осколкові поранення ноги. Ми з товаришем пішки евакуювали його звідти…

Під час служби в МВС Андрій дослужився до капітана, однак міліцейські звання автоматично не переносяться в систему Збройних Сил України. Тому боєць планує пройти спеціальні курси й стати офіцером ЗСУ.

– Я пішов у ЗСУ, бо вважаю, що ми зобов’язані дати відпір ворогу, – каже Андрій. – Крім того, я не хотів, щоб росіяни зайшли в Харків, де залишилися мої батьки. Хочеться вірити, що війна не буде тривати довго й врешті-решт закінчиться. А тоді кожен із українців дасть один одному оцінку, що він робив у цей час…