«Якби я не хотів жити в цій країні, не пішов би воювати за неї…». Історії з фронту від захисників зі 128-ї бригади

До повномасштабної війни він не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду, проте в перші дні російського вторгнення сам пішов у військкомат і попросився в бойову частину.

– Я сам із Херсона і в цивільному житті 10 років ходив у плавання на суховантажах, автомобілевозах чи рефрижераторах, – розповідає Михайло. – Обійшов під різними прапорами майже всю земну кулю, побував у Африці, Канаді, США, Мексиці… Нормальна робота, хороші гроші платять. Коли Росія вторглася в Україну, я був дома у відпустці. Теоретично міг продовжити плавати, адже моряків, котрі мали діючий контракт, відпускали за кордон. Але це питання навіть не стояло. Я відвіз дружину й сина до кордону, а сам пішов у військкомат. У 128 ОГШБр служив мій друг, котрий порадив іти сюди. На жаль, він загинув під час визволення Херсонщини… Дружина дізналася про те, що я в ЗСУ, тільки постфактум. Вона була би проти, але зараз розуміє, що я не міг зробити по-іншому, і дуже підтримує мене.

У підрозділі Михайло швидко освоїв «Стугну» і почав ефективно працювати з нею.

– «Стугна» проста у використанні, навчитися працювати з нею зовсім не складно. Найскладніше – це занести ПТРК на позицію, бо він досить важкий. Особливо, коли треба нести пішки 5 кілометрів по болоту під постійною загрозою ворожих обстрілів і FPV-дронів. Нас четверо, то по дорозі міняємося. Позицію обираємо самі, орієнтуємося, звідки найчастіше виходить ворожа техніка, розпитуємо піхоту. Буває, що стоїмо за 800 метрів до російських укріплень.

Розрахунок Михайла неодноразово мав результативні пуски й знищив російську техніку, в тому числі два танки Т-72.

– Загалом ми знищили зі своєї «Стугни» два танки, одну БМП і один «Урал». Ці ураження офіційно зафіксовані. Був ще один випадок, коли ворожий танк відкочувався назад, ми зробили пуск і бачили вибух, але танк на той момент встиг заїхати за пагорб. Пізніше аеророзвідники побачили з дрона, що танк згорів, але офіційно його знищення не зафіксували. Буває й таке…

Минулого року Михайло мав відпустку й реабілітацію після перенесеної операції, тому зміг трохи побути з сім’єю в Києві.

– Ми пішли на день народження до знайомого і мене дуже прикро вразило, коли один із гостей, молодий чоловік призовного віку, почав говорити, що хоче відпочити на «Буковелі» й думає, як правильно обрати маршрут, щоб обминути пости й не отримати повістку. Я втримався від конкретних дій, але пояснив йому кількома словами, що при військових такі речі говорити небажано (це, якщо делікатно висловлюватися). Так, воювати хочуть не всі, але робити це доводиться, навіть якщо раніше не було армійського досвіду. Усім хочеться, щоб війна нарешті закінчилася, і військовим – у першу чергу. Але з іншого боку я усвідомлюю, що якщо теперішня Росія залишиться Росією, жодні домовленості з нею нічого не варті. І якщо, умовно кажучи, поставити війну на паузу й перетворити на АТО-2, через 5 років почнеться нова війна. За такого варіанту у мене виникає думка забрати родину й виїхати за кордон. Але я розумію, що цього не станеться – повернуся, заспокоюся й залишуся. Якби я не хотів жити в цій країні, не пішов би воювати за неї…