Молодший сержант Юлій «Історик» захищав Україну у 2014-2015 роках, без вагань став на захист і в лютому 2022-го

Згадуючи лютий 2022 року Юлій каже: «Ми знаємо, яким був загальний інформаційний фон. Всі писали, говорили про те, що щось очікується, планується. І коли росія стягнула до наших кордонів сили, стало очевидно, що саме. Ще в 2014-2015 роках я служив в АТО, і  зрозуміло, що коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг не піти до Збройних Сил, тому так склалося, що я - в пікселі.  Щодо мотивації, то це важко пояснити. Відчуваєш , що потрібно там бути. Всі хлопці, з яким служив раніше, теж без вагань встали в стрій. Я не міг вдома сидіти».

Далі був навчальний центр, де вчився на командира комплексу «Стріла-10». За розподілом потрапив в ДШВ в 25-ту окрему  повітрянодесантну бригаду. Став командиром відділення ПЗРК.  «Ми працювали з «Іглою». Добре працювали. Потрапив в бригаду, коли вона була в Ізюмі. Розпочався той самий відомий харківський контрнаступ.  Потім була операція з оточення Лиману. Звільнили Лиман і далі на схід  в напрямку вже Кремінної». 

Юлій каже: «Там надзвичайно сильно відчувається оте справжнє військове братерство. Коли тобі потрібно допомога, ніколи не почуєш, як це інколи буває в цивільному житті «та ні, давай пізніше, у мене зараз робота, нема часу» - завжди вчасно буде протягнута рука допомоги. В невеликому бліндажі чи окопі ти буквально відчуваєш плече побратима. І відчуваєш відповідальність один до одного».

«Як я потрапив на службу в Ужгород? Це була важка операція. Ми йшли на штурм. Два з половиною дні ми штурмували, далі штурмували нас. Ми закріпилися. Проти нас був чеченський спецназ «Ахмат», це я вже дізнався в шпиталі після поранення. Вони специфічно працюють порівняно з мобілізованими й бурятами, з якими ми теж стикалися.  Вони часто атакують вночі. Це був АГС. Прилетіло близько півметра від окопу… Зараз по здоров’ю в бойову бригаду вже не беруть».

«Чи важко було повернутися до життя в Ужгороді? Дуже. Там ти звикаєш до постійного руху, ти в постійному тонусі. І тут тобі чогось вже не вистачає. В перший час дивним було ловити на собі погляди  цивільних людей. Здавалося, що в них навіть якийсь острах присутній був. Досі не звикну до того, що коли зустрічаєш знайомого, а він ніяковіє, коли бачить тебе в формі, не знає що казати».

«Якщо порівнювати службу в ДШВ і тут, то зрозуміло, що фізично там набагато важче (елементарно хоча б врахувати автомат, біля 30 кілограмів додаткової ваги щодня на тобі). Але будь-яка військова спеціальність в будь-якому роді військ є складною. Якщо ти чимось серйозно у війську займаєшся, приносиш користь – це важка по суті робота. Навіть якщо ти працюєш з паперами, звісно фізично воно не так важко, як з автоматом, але емоційно… і відчуваєш велику відповідальність».

«Дуже боляче дивитися на дорослих чоловіків, які шукають варіанти уникнути призову за мобілізацією. Коли бачиш 45-50 річного здорового чоловіка, який раптом відчув жагу до знань і  став студентом, згадуєш своїх побратимів, які неймовірними силами борються за нашу свободу і існування України. І так соромно стає за таких «чоловіків».

«Щодо «Золотого хреста», то для мене це стало великим сюрпризом. Звісно мені приємно було отримати відзнаку, але я бачив поряд з собою Людей, які, мабуть, більше на це заслуговують»,- скромно каже Юлій. 

Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП