"Маленькі діти ставали навколішки й благословляли нас. Це пробирало до глибини душі", — воїн 128 бригади Михайло

Михайло, на позивний "Буйвол", — солдат штурмового підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади та батько двох дітей. До початку повномасштабного вторгнення був у матері у Вінниці. Але як тільки почув про війну, одразу повернувся додому, в Мукачево, і пішов у військкомат. Його історію розповіли на Facebook-сторінці 128-ї бригади.
Чоловік розповів, як саме потрапив до лав ЗСУ. "Проскочив у чергу до строковиків і записався в 128 бригаду, а не ТРО. Потім мене спитали: "Чому ви сюди прийшли? Ви ж навіть не служили!" "Та в нас пів України не служило, — відповідаю. — Але ж треба комусь і воювати. Через тиждень нас відвезли в зону бойових дій. Яке перше найбільше враження? Коли ми висуваємося колоною на бойове завдання, їдемо через село, а маленькі діти стають навколішки й благословляють нас. Це пробирало до глибини душ", — розповів чоловік.
Коли йдеш на штурм, не страшно. Але потім, коли згадуєш усе й думаєш, що могло статися.
Михайло каже, що спершу вони тримали оборону, а потім штурмували ворожі позиції й звільняли територію. "Штурми — це найважче, що може бути, багато наших хлопців тоді полягло. Росіяни були добре укріплені, мали хороше озброєння, поставили на передок навіть зенітні установки, що стріляли по наземних цілях. Вони не такі тупі, як про них іноді пишуть. Під час першого штурму ми рвонули на ворога на "бехах", наблизилися впритул, почали закидати росіян гранатами. А вони ті гранати викидають назад. Нарешті під’їхав наш танк, наблизився до окопів метрів на сім і кілька разів вгатив по них із гармати. А командир екіпажу висунувся через люк і почав косити росіян зі свого автомата. Безстрашний такий, відчайдушний. Тоді ломанулися й ми і нарешті захопили окопи. Росіяни покидали купу своєї зброї — боєкомплекти, рюкзаки, автомати, кулемети, снайперські гвинтівки. Але з деяких встигли витягти бойки чи інші деталі. Потім ми зайшли в звільнене село, і місцеві розповіли, що буряти, котрі там стояли, не дозволяли ховати на цвинтарі цивільних. Боялися, що з цвинтаря побачать їхні позиції й здадуть ЗСУ. Тому людей ховали в подвір’ях, садах, городах", — ділиться військовий.
Осколок так і залишився в грудях, його не змогли витягти. Іноді він тривожить, нагадує про себе, але я далі воюю.
Військовий розповів, що має декілька поранень, найважче отримав на Донеччині. "Ми стояли на околиці села й почули близький прихід танкового снаряда. Я ще пожартував, що танк пристрілюється, бо наш спостережний пункт стояв якраз за 50 метрів. А через кілька хвилин новий постріл і снаряд вибухає за півтора метра від мене. Я був у окопі, і це мене врятувало. Товариш, що стояв поруч, одразу загинув. Мені один осколок довбанув у каску, але, на щастя, не пробив. А другий влетів у кут грудей, якраз над броніком. Наче кувалдою вдарили, я дихати не міг, думав, легеню зачепило. Але вижив. Медичний "Хаммер" зміг забрати мене тільки вночі, бо вдень усе прострілювалося. Це, мабуть, ангел-охоронець мене врятував і молитви рідних. Інакше я не можу це пояснити", — каже чоловік.
Відколи я в бригаді, нарахував п’ять своїх нових днів народження.
"Під час штурмів і боїв були й інші небезпечні ситуації. Відколи я в бригаді, нарахував п’ять своїх нових днів народження. Після одного з поранень мене відпустили додому в коротку відпустку. То я влаштував для дружини сюрприз, не попередив її. Піднявся на сходовий майданчик поверхом вище, а товариш, котрому теж дали відпустку, подзвонив у двері. Коли вийшла дружина, він вручив їй "Київський торт" зі словами: "Ваш Василь попросив передати подарунок". І після паузи продовжив: "Але ми подумали, що самим вам торт не дуже смакуватиме, то вирішили взяти з собою й Василя". І тут спускаюся я. Цю сцену треба було бачити, її не можна передати словами", — розповів військовий.
Михайло каже, що не шкодує що добровільно пішов на війну. "У мене двоє дітей, і вони б мене не зрозуміли. Тепер, можливо, мовчали б і раділи, що я з ними. А далі ні. Як так — йде війна, а я сиджу вдома чи ховаюся. Ні, я не шкодую, моє місце тут", — ділиться "Буйвол"
До теми
- «Більше пів року я прожив у російській окупації, у мене майже вся сім’я в ЗСУ, тому навіть не думаю, щоб «косити» чи піти в СЗЧ…» Історія бійця 128 бригади Вадима
- «Я бачила, як потрібна була кров»: історія донорства Діани Товстун після пекла Маріуполя
- Герої без зброї: начальник караулу Володимир Штимак про дитячу мрію, яка здійснилась, та виїзди на межі життя
- «152 мм смерті за 15 метрів»: як пікап урятував життя артилериста з Ужгорода
- Станцювати чардаш, побачити клявзи й потрапити під полонинську грозу. Туристична подорож Закарпаттям століття тому
- Освіта на дві країни: чи повернуться до закарпатських шкіл учні, які під час війни виїхали за кордон
- Сергій Федака: «В мене одна ідея: встати і звідси піти». Останні розмови з легендарним істориком Ужгорода
- Мобільна вогнева міць навчання гвардійців Закарпаття на бронетехніці
- «Під інтенсивним ворожим вогнем ми витягнули чотирьох поранених піхотинців із бойової позиції й доставили в безпечне місце…» Історія трьох бійців 128-ї бригади
- «Боржава»: Як футбольна школа змінює життя дітей у селах Закарпаття
- «Ми більше не просимо, а формулюємо сенси», – Андрій Любка про зміну голосу України у світі
- Герої без зброї: «Кожен виклик — перевірка на людяність: історія рятувальника Юрія Думи»
- 12 замків Закарпаття: які з середньовічних фортець можна оглянути та які не пощадив час, люди і війни
- Археологічне відкриття на Закарпатті: у Берегові виявили руїни замку
- «Ми з однокласником пішли в ЗСУ незалежно один від одного й зустрілися на війні в одному підрозділі...» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- Кінофест «Chysto.de?!» на Закарпатті: фільми про водорості з дна Світязя й чисте повітря в Запоріжжі
- 73-річний волонтер Джим Сліз переїхав із США в Україну: на матчах ФК "Ужгород" смажить м'ясо на грилі за донат на ЗСУ
- Герої без зброї: водій-рятувальник Василь Довганич про мотивацію, яка не в нагородах, а в допомозі людям
- Сила мрії в дії: історія успіху спортсменки й активістки Надії Дьолог
- «Моєму щастю немає меж»: закарпатка Влада Харькова – про історичне золото на ЧС з фехтування
До цієї новини немає коментарів