«Мені довелося добиратися за пораненим 7 кілометрів у спорядженні вагою понад 30 кілограмів…», - бойовий медик Сергій

"Мене не хотіли брати в армію через відсутність бойового й армійського досвіду. Нарешті після наполягань запропонували стати бойовим медиком, і я погодився. А після посиленої медичної підготовки потрапив у 128 бригаду. Спочатку командири не відпускали на бойові виїзди, казали – молодий, зелений, ще навоюєшся. Я був у медпункті, до нас довозили поранених, котрих я супроводжував до госпіталю. Але затим ми поміняли позицію – наші підрозділи відкинули росіяни, просунулися вперед і мені дозволили бойові виїзди. За останні кілька днів на нашій ділянці було п’ятеро поранених – бійці, просуваючись вперед, підривалися на ворожих мінах. Троє хлопців отримали легкі й середні поранення – їм трохи посікло осколками ноги, руки й тулуби, дехто навіть самостійно вийшов у безпечне місце. А двоє були у важкому стані, їм відірвало по нозі.
Коли надійшов перший виклик, ми з головним сержантом добиралися на місце сім кілометрів. При тому, що мій бронежилет важить 16, а медичний рюкзак – 15 кілограмів. Важкопораненому хлопці наклали джгут, але нога все ще кровоточила, тому мені довелося накласти ще один – вище. Поки з гілок майстрували носилки, я зупинив кровотечу, вколов знеболююче й допоміг іншому пораненому. Затим обох понесли кілька кілометрів до машини. По дорозі важкий поранений періодично непритомнів, і щоб приводити його до тями, я говорив із ним, стискав руку, не давав заплющувати очі. Потім обох забрала машина й доставила в госпіталь. Важчому пораненому довелося ампутувати стопу, але він залишився живий – це головне. Наступного дня ситуація повторилася – знову двоє поранених, у одного з яких міною відірвало стопу. Той, що важчий, був при свідомості, він говорив і поводився адекватно, просто кричав, що дуже боляче. Їх теж доставили в госпіталь. Усі п’ятеро поранених вижили. Я потім аналізував свої дії і хоча як правило самокритичний до себе, вважаю, що зробив усе правильно.
Дома, на Кіровоградщині, мене дуже чекають рідні й близькі. Усім нам хочеться якнайшвидше повернутися, але повернемося додому після перемоги!"
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада - Закарпатський легіон
Фото - Суспільне Закарпаття
До теми
- 20 людей, які змінюють Закарпаття
- Закарпатець на позивний «Трамп»: «Віддати Донбас? А як дивитися в очі дітям тих, хто там загинув?»
- Педагоги, якими пишається Закарпаття: шлях сертифікації та нові можливості
- Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту
- Розумом у Берліні, а серцем в Україні. Як вчителька з Ужгорода опанувала німецьку та вчить дітей у Берліні
- Інновації ужгородських науковців: як мікробіом допомагає діагностувати та попереджати посттравматичні розлади
- Поліцейський, що малює ікони: під час АТО долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив виставку в закарпатському замку Сент-Міклош
- “Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті
- У Коритнянах створили осередок Пласту
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Робочі будні пліч-о-пліч: як дівчата та хлопці у митній формі спільно працюють на кордоні з Євросоюзом

До цієї новини немає коментарів