Про родинне тепло в найтемніші часи, моральні принципи, працю над собою: розповідь талановитої закарпатки Єви Карцуб

Одразу зверну увагу читачів на мою фразу «бажання допомогти», чому так пишу? Тому, що пані Єва у 7 років була вражена поліомієлітом, отримала параліч ніг та рук, і всього у своєму житті домоглася власним щоденним наполегливим трудом. Так, завдячуючи підтримці родини та друзів, але її праця задля саморозвитку – просто  гігантська! І всім нам варто задуматися над тим, що переважна більшість людей – маючи руки і ноги, можливість рухатися, їздити, вчитися – не використовують свій потенціал і частково порівняно з тим, як використовує свої можливості ця жінка, прикута до ліжка. Чотирма пальцями лівої руки вона навчилася працювати на гаджетах, опанувала вишивку різноманітними техніками і створила неймовірні твори мистецтва. Крім цього, Єва володіє українською, російською, угорською, здійснює переклади з цих мов, у тому числі зі старослов’янської. І це не повний перелік усього, бо ця скромна жінка радше поділиться чимось матеріальним, ніж розкаже про себе, про своє сокровенне. Півторагодинна розмова не розкрила глибину її душі повністю, але бодай дасть уявлення про те, з якими унікальними людьми ми живемо поряд і на кого справді варто рівнятися перш, ніж нарікати на гірку долю чи невдачі.

Пані Єво, розкажіть про себе, свою родину…

Я – 15-та з шістнадцятьох дітей у родині греко-католицького священика з Виноградова. Всі ми народилися здоровими в щасливій люблячій родині. Проте, на жаль, ліквідація УГКЦ після Другої світової війни, у 1946 році, дуже сильно вплинула на нас: батько не захотів зрікатися своєї віри, тож його з сім’єю просто виставили на вулицю. Тільки завдяки добрим людям нам вдалося тоді витримати нелегкі часи. Але хочу сказати, що через те, що батьки були надзвичайно добрими і толерантними, ми не виросли в гніві на світ, ненависть та злоба не заполонили нас, дітей. Батьки звернули нашу увагу на літературу, мистецтво, вони сприяли вивченню мов, розвитку будь-яких наших здібностей. У нас завжди в сім`ї панувала неймовірна обстановка добра, траплялося, що навіть коли ми були змушені жити у 2-кімнатній квартирі, до нас приходило погратися до 35 дітей наших сусідів, друзів.

Очевидно, що це насамперед була заслуга вашої матері?

Так, у нас була неймовірна мама, яка закінчила вчительську семінарію, була освіченою та високоморальною жінкою. І, напевно, якби вона мала 70 дітей, то для кожної дитини мала би повне серце. Ми ніколи не пам`ятали, щоб вона на нас крикнула, відштовхнула, сказала щось на кшталт «Відійди, не маю на тебе часу…» – ні, вона мала час на кожну свою дитину. При цьому вона навчала етики, поведінки, моралі, відношенню до людей. Вона була прикладом для нас усіх.

Попри скруту, в якій ми опинилися під час союзу, мама кожного дня, що би не було, о 12-й накривала скатертиною стіл і запрошувала всіх на обід. Завжди в цей час приходив і батько з роботи. У той час, після ліквідації греко-католицької єпархії, йому доводилося працювати здебільшого дуже важко – був і конюхом, і  обліковцем, кочегаром, садівником – його нічого не страшило. Мама ж завжди, навіть у найтяжчу скруту, якось так викручувалася, що ми ніколи не відчували себе обділеними…

А ще батьки завжди казали нам, що як би важко не було, треба вчитися, тому всі ми, крім звичайної освіти, опановували гру на фортепіано (багато хто в родині закінчив консерваторії) та займалися спортом (четверо з нас грали в баскетбольній збірній). А нам було справді важко: прізвище Карцуб було відоме як прізвище священничої сім`ї, ми були дітьми «ворогів народу», кожна дитина двічі-тричі вступала в навчальний заклад. Наприклад, одній сестрі відмовили, бо сказали, що вона маленька і її не пускатимуть на вечірні сеанси, а вона при цьому єдина склала іспит на «відмінно». Інша хотіла вступати до університету, але її попередили: не ходи, бо там тебе не приймуть, їдь краще кудись подалі…

Але, якщо відверто, нам самим було соромно не вчитися, і ми попри все вчилися.  Батьки навчали: знання – це єдина валюта, яка ніколи не девальвується.

Пані Єво, коли ви захворіли?

У 1957 році в СРСР була епідемія поліомієліту, тоді я й захворіла – мій випадок хвороби був одним із найважчих у Союзі. Після недуги мені вдалося відновити пальці тільки на лівій руці, нею й навчилася все робити, навіть закінчила середню школу. Відтак почала займатися репетиторством та завжди була впевнена: кожному можна допомогти у його розвитку. І це вдавалося. Мала підхід до дітей. Приміром, один сусідський хлопчик заїкався, і мені так його шкода було. Я почала запитувати, що він робить, ми розмовляли по-сусідськи. Він звик до мене і, зрештою, через кілька років проговорив, виговорився. А хлопчина потім вступив до профтехучилища, здобув освіту, ми ще протягом тривалого часу підтримували зв’язок.

Як ви потрапили до Ужгорода?

Коли батько вийшов на пенсію, ми замислилися, куди переїхати. Вирішили переїхати в Ужгород, бо на той час там уже жили і вчилися двоє старших дітей, які були вимушені фактично втекти з рідного Виноградова. Річ у тім, що в 50-ті роки молодь із Закарпаття примусово забирали на Донбас – вночі приходили і приносили повістки. Причому забирали 15-16-тирічних! Батьки боялися за моїх братів та сестер, якось уночі одну з сестер відправили потай в Ужгород до тітки Марії Карцуб, аби просто-напросто сховати. Згодом уся ця історія з повістками стихла, коли дорослі з Виноградова зупиняли ешелони, щоб не відпускати дітей в невідомість….

 Як ви почали займатися перекладами?

Випадково вийшло: у 1989 році на Закарпатті були змагання кулінарів, і якийсь буклет треба було перекласти, причому терміново, за два дні. Я знала українську, російську, угорську, а всі інші слов’янські мови розуміла. Переклад потрібно було зробити з чеської на українську, здійснила його швидко, навіть отримала гонорар. Ще за якийсь час дізналася, що шукають людину, яка може зі старослов`янської перекласти на угорську. При цьому потрібно було не тільки знати мови, треба було, як кажуть, «бути в темі». Але старослов`янською я тоді ще добре не володіла. Мені допомогли зробити ксерокс старослов`янської абетки, щоб я краще засвоїла, і по мірі роботи вивчила. То була перша серйозна робота. Відтак «пішли» різноманітні праці, курсові, дипломні… Зараз перекладаю серйозні речі угорською, українською та російською мовами.

Із чим із перекладів було найцікавіше працювати?

Найцікавіше – зі спадщиною Степана Бендаса з історії Мукачівської греко-католицької єпархії, перекладала з угорської на українську. То була дуже цікава робота, бо я стільки дізналася багато з історії єпархії, навіть із життя моїх предків – дідуся по материнській лінії, про якого було мало інформації й жодного фото, бо всі світлини в ті часи, коли батька «тягали» по застінках КДБ, під час обшуків просто знищували… А там, в архівах, під час перекладу мені треба було дуже багато карточок переглянути, перекласти підписи. І одного разу мені сказали: «Дивися, твій дідусь». Там же знайшла відомості та світлини дідуся по батьківській лінії. Уявіть, як було приємно побачити його на фото молодим богословом серед студентів…

Знаю, що ви ще й вишиваєте, як цим зайнялися?

Спершу якось зацікавилася малюванням і народною творчістю, а потім поволі почала вишивати, певна річ, лівою рукою. Це все народилося, так би мовити, з дослідження, зокрема, мене цікавила техніка виконання в тому чи іншому районі. Так створила сотні робіт – хрестиком, гладдю, …..іншими техніками. Взагалі мрію вишити колекцію, яка би презентувала всі регіони Угорщини, частково вона вже готова. До речі, любов до творчості – це теж мамин спадок, вона і вишивала, і гачкувала, чудові скатерті в`язала!

Хто був із вами поряд усе життя?

Мої рідні – вони моя підтримка в першу чергу. А ще вдячна Богу за те, що він подарував мені чудових духовних наставників – покійного єпископа Йосипа Головача та о. Костянтина Сабова, підтримку останнього я відчуваю кожен день і сьогодні. Також усе життя маю поруч прекрасних друзів, від яких завжди маю моральну підтримку. Це такі друзі, з якими і помовчати добре…

Яку батьківську науку пронесли через усе життя?

Нам дуже пощастило, що ми мали таких батьків, які жили відповідно до того, що проповідували. Нам ніколи не треба було в них сумніватися. Завжди знали: що кажуть батьки, те є істиною. Кожен із нас йшов своїм шляхом помилок, але ми знали, що нам ніколи не скажуть: «Бачите, ми вам казали…» У тому страшному світі ми приходили додому, як на острів миру, спокою, любові. І то було дуже добре. Тому батьківські настанови були для нас заповітом: вчитися, бо це єдина валюта, яка ніколи не девальвується. Це я вже говорила, але це не втомлюся повторювати.

І ще одне вчили: не можна ненавидіти людей, а тільки їхні помилкові вчинки. Говорили, що ненависті треба позбуватися, бо вона може зруйнувати зсередини тебе самого.

Що ніколи би не пробачили людям?

Мені здається, що довгий час я би не могла пробачити зраду, ненависть і безжалісність, відсутність милосердя.

Чи є щось таке, чого ось зараз хотілося б найбільше? 

Спокою і миру! Дуже хочеться! Я не знаю, як людство могло дійти до того, щоб перетворитися з корони творіння Бога на корону сорому, ганьби?

Якби ви зустріли Ісуса Христа, що би запитали?

Я би не питала, я би подякувала. За все, що він мені дав. Зазвичай люди питають: «Чому я, чому мені це»? Але насправді напевно треба переходити й на інший бік і подумати: «А чому не я?» Можливо, Він не дав мені того, чого я хотіла, але Він дав мені все те, що було потрібно…

Від автора. Ми ще багато говорили з пані Євою – про її уподобання, інтереси, книги, які вона читає. Ще готуємо розповідь про її вишивку – певна річ, разом із ілюстрацією її робіт. І дуже мрію, що невдовзі – в мирному і спокійному недалекому майбутньому – вдасться показати її творчий здобуток широкому колу поціновувачів. Бо Єва Карцуб своєю наполегливістю, своїми поглядами і своїм життєлюбством заслуговує на те, щоб з нею познайомилося більше людей!  

Наталія Петерварі, Kiszo

  Надіслати другу