Стиль життя закарпатського фотографа Миколи Поцка: «Може, це і не дуже модно зараз, але я продовжую працювати так, як мене вчили»

Стиль життя закарпатського фотографа Миколи Поцка: «Може, це і не дуже модно зараз, але я продовжую працювати так, як мене вчили»
Свалявського фотографа Миколу Поцка знають у його районі дуже добре, адже працює він от уже 45 років поспіль, знімкував безліч весіль та урочистостей, робив безліч портретів, а ще зібрав удома дуже цікаву колекцію старих фотоапаратів. Ми познайомилися з паном Миколою саме через цю колекцію, однак сам він, як особистість, виявився таким цікавим, що зрештою вирішено було написати не лише про старі фотоапарати, а і про їхнього власника: його стиль життя, формулу успіху, здобутки та подальші плани.

 

- Пане Миколо, я бачила в одному з ваших інтерв’ю, що своє перше фото ви зробили в 11-річному віці, сфотографували тітку з коровою.

- Так, я досі зберігаю це фото, як перше, яке я зробив власноруч від початку до кінця. Річ у тім, що в мене було непросте дитинство: моя мама померла молоденькою, у 37 років, а батько сам не міг виховати 5-х малих дітей (мені на той час було всього 2,5 роки). Поки найстарша сестра була вдома, я теж виховувався вдома. А як вона вийшла заміж, мене відправили на Донеччину в інтернат. Там я прожив два роки (третій і четвертий класи закінчив), а після того бабка з тіткою забрали мене до себе в село Росош Свалявського району.

Пам’ятаю, як я приїхав з Донеччини, у школі говорив російською мовою, а всі діти з мене сміялися. Загалом там, в інтернаті, було нормально, нас не били і не сварили. Добре пригадую високі терикони, як ми біля них гралися і завжди поверталися дуже брудними.

У новій школі на Свалявщині вчителем біології і праці працював мій дядько – брат моєї покійної мами Михайло Васильович Шипович. Він був фотографом-любителем, вів у школі фотогурток, у який я також почав ходити. Мене ця справа дуже зацікавила, а дядько, побачивши цю цікавість, подарував мені фотоапарат «Смєна». Це було для мене таким стимулом, що я якийсь час не випускав фотоапарат з рук. Брав його навіть на пасовище, коли пас корів. Там і сфотографував тітку, котра прийшла подоїти корову. До того я лише допомагав вуйкові проявляти плівки і робити світлини (у школі була невеличка лабораторія), а то була перша фотографія, яку я повністю зробив сам.

  • Це дитяче хобі ніколи у вас не згасало?

Ні, навпаки, ще більше затягувало.  Я збирав гроші, купував собі ванночки, хімікати, потім назбирав на збільшувач – і так потроху зробив собі власну маленьку фотолабораторію. Мені дуже подобалося бачити кінцевий результат фотографування – коли на папері з’являлося зображення. Це була якась магія, вона мене дуже тішила.

  • Коли було цікавіше працювати: тоді, коли ви не знали, яким буде результат, коли мали лише одну спробу зробити вдалий кадр, або зараз – коли одразу можете бачити результат у віконечку цифрового фотоапарата?

Сьогодні, звісно, працювати комфортніше. Ти одразу бачиш, що вийшло, можеш зробити поправки по світлу, наприклад. А тоді ми працювали наосліп, але це призводило до того, що ти добре думав, перед тим, як зробити кадр (бо зайві кадри намагалися не робити).

  • Ви професійний фотограф, маєте відповідну освіту, так?

Так, після школи я поїхав до Хуста вступати у професійно-технічне училище № 4. Це був, мені здається, єдиний на Закарпатті заклад, де готували фотографів для сфери побутових послуг. Навчався там майже два роки.

  • Скільки ваших одногрупників стали потім фотографами?

Важко сказати, бо вони роз’їхалися по всій країні, зв’язки втратилися. А ті, що з Закарпаття, то десь десяток буде. Не всі, далеко не всі стали фотографами.

  • Навчання було цікавим?

Так, хоча для мене практика була завжди цікавішою за теорію. У нас були прекрасні викладачі, які навчали нас, як працювати у павільйоні і на виїзді. Потім водили на різні підприємства, де ми мали фотографувати кращих працівників на стенди чи якісь події.

  • З якого року ви почали працювати у Сваляві фотографом?

У 1974 році я закінчив навчання в училищі і був направлений на роботу у Свалявський побуткомбінат. Працював недовго, бо мене забрали до армії. А вже відтоді, як повернувся у 1976-му, і дотепер працюю безперервно.

  • Чи був на той час у Сваляві фотограф зі «старої школи», на якого ви рівнялися?

Був такий – Василь Михайлович Мішкей. Це була місцева легенда, бо свій перший фотосалон відкрив у Сваляві ще у 1930 році. Він був першим фотографом Свалявщини, його всі у нас знали. Я теж ходив до нього кілька разів поговорити, порадитися. Василь Михайлович прожив 90 прекрасних років, працював фотографом до глибокої старості. Коли він помер, родина передала мені його перший фотоапарат – тепер він найстарший у моїй колекції.

  • До розвалу СРСР ви працювали у побуткомбінаті фотографом. Мабуть, всіх місцевих жителів за той час перефотографували?

Так, дуже багатьох. Я тоді працював також виїзним фотографом, тобто коли приїздили якісь делегації чи проходили якісь урочистості, то мене часто запрошували фотографувати. Це було цікаво, зовсім інший досвід, спілкування. Потім і весілля почав фотографувати, похорони, сімейні свята. Фотографів тоді було дуже мало, тому роботи завжди вистачало.

Що найважче у роботі фотографа?

Якщо ти любиш роботу, то вона не буде важкою. Для мене було найважче працювати на весіллях, коли був щільний графік. Бували в мене і три весілля на тиждень: у вівторок, четвер, суботу, наприклад. Тоді був дуже втомлений, бо ще якийсь час і відеозйомкою займався, то треба було на одному весіллі дві роботи робити. Але то виснажувало фізично, а душевно я завжди робив свою роботу з задоволенням, щиро.

  • Чи траплялися якісь цікаві випадки під час роботи?

Бувало всяке. Не раз був облитий на весіллях шампанським, не раз техніку дощем заливало (коли весілля проходило у шатрі, а надворі йшов дощ), бувало, що і в мороз знімав, як люди у дворі у снігу танцювали. Тепер, коли ми з колегами згадуємо, як колись важко працювали, сміємося. Але тоді було не до сміху часто. Були часи, коли важко було дістати хімікати, папір. Теперішні фотографи таких проблем, звісно, не мають.

  • Нині у Сваляві багато фотографів?

Молоді багато з’явилося, яка фотографує. Тепер то не проблематично, кожному це доступно. Але не знаю, чи можна назвати їх фотохудожниками, бо вони не роблять виставок, не входять до спілки, не беруть участь у конкурсах. У мене свій стиль, у молоді – інший. У них можуть бути фотографії зелені, червоні, кажуть, що так має бути. Ми, старші фотографи, інакше до того ставимося, ми оцінюємо фото по якості, тону, світлу. Може, то і не дуже модно зараз, але я продовжую працювати так, як мене вчили, як я звик. Я – класичний фотограф і експериментів не роблю.

  • Чи передали ви свої знання дітям?

Так, син фотографував і знімав відео, якийсь період допомагав мені. Потім донька теж на певний час зацікавилася, але згодом знайшла себе в іншій справі – робить чудові торти. Тепер я сам залишився у своєму салоні, фотографую, маю лабораторію, де друкую фото. Раніше часто їздив за кордон, брав участь у виставках.

  • Наша рубрика має назву «Стиль життя», тож мене цікавить, як би ви описали свій стиль життя?

Мій стиль життя – це моя робота, спілкування з клієнтами. І обов’язково фотографування для душі, робота з художньою фотографією. А поза роботою дуже люблю у своєму дворі і саду працювати. Тепер, наприклад, будую курятник, але не простий, а єврокурятник: з підігрівом, світлом і зоною для вигулу.

  • Я чула також про ваш проєкт, коли ви їздили Свалявщиною і робили портрети місцевих старожилів. Розкажіть про це.

Я мав уже п’ять персональних виставок, остання була присвячена моєму 60-літньому ювілею. Тоді я хотів показати на виставці якісь незвичні, цікаві роботи, щось таке, що би зацікавило наших свалявчан. І вирішив показати старожилів, людей, старших за 90 років. Місцева влада допомогла з адресами, тож я їздив до старожилів, розмовляв із ними, фотографував, як вони живуть. Ці фотографії потім виграли багато призів на конкурсах.

Минулого року, вже до свого 65-річчя хотів зробити ще одну виставку, представити фестивальне Закарпаття у фотографіях. Бо я часто їздив на наші  фестивалі й багато там фотографував. Але через карантин організувати виставку не вийшло, доведеться ще трохи почекати.

  • І наостанок розкажіть мені, будь ласка, про свою колекцію фотоапаратів.

Я зібрав у ній всі фотоапарати, з якими колись працював. Маю наразі більше 50-ти експонатів. Найстаріший – той, що належав згадуваному вже фотографу Василю Мішкею. Маю і такі громіздкі, з якими ще в комбінаті працював. Коли комбінат закрили, старе обладнання хотіли викинути, тож я його викупив і склав у гараж. Звісно, є в моїй колекції і перший мій фотоапарат, подарований дядьком. Зберігаю і свої відеокамери. Іноді, знаєте, хочеться згадати минуле і сфотографувати щось на плівку. Але з кожним роком це стає робити все важче. Не тому, що техніка підводить – вона вся справна, навіть той фотоапарат 1930-х років Мішкея. Але знайти для тих фотоапаратів плівки, потім їх проявити і виготовити фото – це ціла пригода. Нині, на жаль, на Закарпатті таким ніхто не займається, мистецтво робити фотографії зникає на очах.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

06 серпня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів