Юрій Бережник: "Не можна купити гідність, якщо вона втрачена"

— Пане Юрію, ви були депутатом райради, а нині облради. Відкриєте секрет: скільки коштує депутатське крісло?

— Що стосується мене, то це не той варіант, щоб купувати собі місце в раді. Вважаю, що прохідні місця в партійні списки взагалі не повинні купуватися чи продаватися. Зараз маємо багато прикладів, коли деякі партійні фракції в радах втрачають штики через те, що підбирали списки не за рівнем авторитету кандидатів, а, як ви кажете, продавали місця.

— А ви як стали обласним депутатом?

— Я був депутатом Рахівської районної ради й займався підприємницькою діяльністю, мою роботу на цих двох поприщах, мої погляди на життя та громадянську позицію знав Володимир Олександрович Бобков, який і рекомендував мене голові обласної організації Народної партії Сергієві Миколайовичу Ратушняку на очільника районного осередку Народної партії.

— Що з періоду депутатства в Рахівській районній раді, так би мовити, досі пече?

— Не кривлячи душею, скажу: мене дещо злила позиція минулого керівництва, зокрема, за його ставлення до тих людей, які чимало робили і намагалися зробити ще більше для людей. Хіба не природно, що ігнорування добрих справ убиває стимул? Раїса Горбачова колись казала: "Щоб людину визнали, їй треба або померти, або кудись піти..." Особисто я зі своїми колегами намагаюся жити за іншими принципами: не соромитися цінувати людину, відверто говорити їй про це. Пригадую, як обурила нас замітка в районній газеті, де йшлося, що, мовляв, бізнесменів багато, а ніхто нічого не робить. Щоправда, потім надійшло вибачення. І це при тому, що за час свого депутатства на Рахівщині я витратив на спонсорську та меценатську діяльність понад 250 тисяч гривень власних коштів. Можна тільки уявити, що було би, якби кожен депутат (чи бодай кожен третій) віддав подібну дещицю на добрі справи. На церкву, на садок, на школу, на село. У Водиці тепер є асфальтована дорога, зробили освітлення, дорогу до церкви. Мною була проспонсорована перша сільська футбольна команда, для спортсменів придбані належна футбольна форма, м’ячі. Близько 100 тисяч гривень, які я віддав на футбольну команду, вважаю своїм успішним вкладенням. Маю справжнє задоволення від підтримки волейбольних турнірів, бо виріс у спортивній сім’ї: мама свого часу була капітаном волейбольної команди, вона п’ятиразова кандидатка в майстри спорту. Волейболом займається дружина.

— З огляду на сказане вами ви більше людина, яка схильна гостро реагувати на несправедливість, чи людина принципова?

— Ображатися... це якось несерйозно, вважав і вважаю себе принциповим. Однак ця замітка сільського голови про те, що депутати не допомагають рідному селу, дійсно зачепила…

— Ми вже торкнулися періоду вашого депутатства в районі, а чим цей період запам’ятався особливо гостро?

— Насамперед диктатурою колишнього голови районної ради. Депутатський корпус попереднього скликання районної ради мало що вирішував. Рахівський район, на жаль, залишається єдиним в області, який досі не газифікований. Однак відповіді на питання, чому машина дров для рахівчанина коштує тисячу гривень (а на зиму треба принаймні дві), не знаходимо. Чому, живучи практично в лісі, рахівчанин має платити такі кошти? Інший абсурд у тому, що дрова з Міжгірського, Хустського, Іршавського, Виноградівського районів везуть продавати в... Рахівський район. На жаль, вплинути на ці питання практично ми не можемо.

— Колись Рахівщина славилася вівчарством, яке нині також у занепаді. Вам це болить?

— Я робив депутатський запит і в обласній раді пообіцяли виділити кошти на підтримку вівчарського господарства району за минулий рік (ці кошти вівчарі не отримали досі), а також кошти на поточний рік. Депутати облради підтримали таке рішення, а ось чи буде воно виконане — побачимо.

— Можливо, економіку Рахівщини, певною мірою, можна було би витягнути через розвиток туризму?

— Насамперед треба перестати заважати підприємцям, "встромляти палиці в колеса", що було до останнього часу. Це як необхідний мінімум, ну і, звісно, навести нарешті лад у лісовому господарстві, де фірми щодва роки змінюють свою назву, не сплачують податки, демонструють, що постійно "в мінусі", а ліс нищиться по-варварськи. Купа турбаз нині в занепаді, вони приватизовані директорами, але без можливостей інвестувати в інфраструктуру цих турбаз.

— А чи збільшило ваші можливості зробити щось корисне перебування в обласному депутатському кріслі, де ви вже рік, продовжуючи при цьому займатися бізнесом за кордоном?

— Відповім відверто. Майже п’ятнадцять років я живу у Празі, але ніколи навіть на думку не спадало перебратися туди на постійно. На відміну від інших українських та й закарпатських бізнесменів я переконаний: найкраще — це зароблені там гроші інвестувати в Україні, щонайбільше зробити для свого рідного, але такого убогого Рахівського району й Закарпаття загалом — від прокладання доріг власним коштом до залучення потужних іноземних інвесторів. Наприклад, інвестори, силами яких вестиметься будівництво аквапарку в Ужгороді, це мої іноземні друзі, які готові інвестувати в цю справу близько 25—27 млн. євро. Рік я працював по суті над тим, щоб їх сюди привести. Це німецькі архітектори, словенські й італійські інвестори, серйозні зрілі люди, які мають 35 аквапарків у Європі: у Любліні за 40 мільйонів євро, у Штутгарті, Кельні, Познані, Лодзі тощо. Україна для них у цьому сенсі ще невідома, але цікава, дехто з них приїздив до нас по п’ять разів, закохався в наш край. Ми, живучи тут, ще мало усвідомлюємо, що маємо вдома свою "Швейцарію", тільки не вміємо це цінувати. Від мера Ужгорода Сергія Ратушняка та міської ради на сьогодні є максимальна підтримка й бажання співпрацювати з цими інвесторами.

— В обласній раді ваша фракція перебуває в опозиції. Як вам там?..

— Перебуваючи в опозиції, ми показуємо свою чітку громадянську позицію, однак реально — з тих же причин — мало можемо вплинути на ситуацію. Під час виборів на Рахівщині ніхто з нас не обіцяв людям, умовно кажучи, золотих яблук. Але за теперішніх обставин, якщо ми бодай щось зробимо, це вже буде наш величезний "плюс": дороги, телефони, світло — щоб була напруга не 180 вольтів, а 220! Якщо ситуація в обласній раді зміниться з огляду на прийнятий Закон "Про імперативний мандат", можна буде говорити й думати про інші напрямки роботи. Якщо у своїх лавах наведуть порядок БЮТ, "Батьківщина", відбудеться переформатування, навряд чи коаліція залишиться в такому варіанті, як тепер, пооб’єднували що завгодно...У Верховній Раді БЮТ і "Наша Україна" в опозиції, а тут формат узагалі якийсь незрозумілий: "Наша Україна" співпрацює з "регіоналами".

— Пане Юрію, зізнайтеся, не з’являлася спокуса переметнутися до іншої фракції, аби мати змогу впливати на ситуацію? Чи не будете колись оцінювати цей період як даремний, як боротьбу з "вітряними млинами"?

— Політика сама по собі досить цікава річ, до того ж за нею стоять конкретні люди. Дуже би хотілося, аби вони, ці люди, не вподібнювалися до осіб легкої поведінки. Мають бути ідеали, які не можна зраджувати, змінюючи погляди кожні два дні... Наш народ далеко не той, що був раніше, він добре в усьому орієнтується. А якщо сьогодні тобі щось не вдається, то це ще не привід, аби песимістично опускалися руки, адже буде завтрашній день, тобто ти зможеш повторити спробу ще раз і зрештою отримати результат, якого чекаєш. На сьогодні, наприклад, ми підготували депутатські звернення, де йдеться про допомогу школі с. Верхнє Водяне, що не має спортзалу за наявності 900 учнів. Щоправда, наші запити перекидають із кабінету в кабінет вже три місяці й результатів жодних, але це не значить, що ми опустимо руки. У рідному селі Водиця в аварійному стані міст, а також напівзруйнована дамба. Я також готую депутатське звернення з цього приводу, щоб влада віднайшла можливість реконструкції мосту та ремонту дамби.

— Вже є випадки відкликання депутатів у інших регіонах.

— Нема чому дивуватися, в нас у районній раді, наприклад, також є депутати, за яких, скажу так, я неспокійний, бо це мої підлеглі. Вони мусять або виправляти свої помилки, або ж будемо прощатися. Депутатська робота, до слова, робиться не тільки на сесіях чи в комісіях, є ще робота з людьми, організація заходів тощо. Я би порівняв це з грою на футбольному полі.

— Наскільки однорідна й монолітна фракція "Народна" в обласній раді?

— Впевнений, що протиріч не було і немає. Принаймні за час перебування в депутатському корпусі обласної ради я такого не помітив, хоча є демократичні консультації, дебати, де люди обмінюються своїми точками зору з того чи іншого питання.

— У Празі ви брали участь в організації мітингів на підтримку помаранчевої революції. Як це було?

— Так, я був одним з організаторів мітингів. Першого дня до українського консульства прийшла сотня українських громадян, наступного їх було вже вдвічі більше, а згодом близько тисячі людей вийшли на одну з центральних площ Праги Вацлавак, аби засвідчити свою підтримку демократії в Україні. Мені телефонували з Закарпаття, запитували, чи не хочу, мовляв, мати вдома проблеми?.. До слова, у Празі тільки офіційно живе 50 тисяч українців, а наше консульство організувало роботу на виборах таким чином, що десятки тисяч так і не змогли проголосувати. А що вже говорити про такі країни, як Італія, Іспанія та Португалія, де заробітчан із України мільйони. У посольствах та консульствах було організовано по дві виборчі дільниці, де могли проголосувати 3—4 тисячі українців. А що було робити десяткам тисяч тих, хто також уболівав за долю рідної країни, але не мав змоги проголосувати. Звісно, дуже гірко сьогодні усвідомлювати, що очікувані сподівання не справдилися.

— Слухаючи вас, я подумала: політика затягує тих, хто цього прагне, чи незалежно від бажання?

— Якщо людина хоче на щось впливати, вона змушена займатися політикою і це, відповідно, затягує. Суттєвим є також те, що обласна рада — це еліта регіону, відтак можливість спілкування всередині цієї еліти важко недооцінити.

— Бізнес у Чехії ви поєднуєте також з успішним підприємництвом удома.

— Насамперед хочу зазначити, що в Закарпатті, в Україні я нічого не приватизував, а все, що маю тут, побудоване мною. Ми не брали участі ні в дерибані санаторіїв, ні в розбазарюванні іншої нерухомості.

— Де простіше вести бізнес з огляду на чеську й українську ментальність, тут чи там?

— Про ці відмінності можна говорити не одну годину. Дуже добре би було, якби в нас дотримувалися пунктуальності, зокрема, в платежах, часових домовленостях, а також дотримували дане слово: головне, аби отримати замовлення, а там, як Бог дасть, неважливо, коли. За кордоном один раз підвести когось — значить, бути відкинутим з процесу.

— А де більше заздрощів?

— Їх вистачає і тут, і там.

— Чим відрізняються багаті люди за кордоном від наших багатіїв?

— Там, маючи мільйон, його власник поводиться скромно, не хизується. У нас той, хто має десять тисяч, буде видавати себе за мільйонера: мусить це підкреслити бодай одягом, відвіданням дорогих ресторанів.

— З вашого "празького далека" яким бачиться обласний центр?

— Я більш ніж переконаний, що за три роки місто зміниться невпізнанно в кращий бік. Потрібні тільки добра воля і бажання самих ужгородців. А Сергієві Миколайовичу, скажу щиро, слід поставити пам’ятник тільки за те, що погодився балотуватися на мера міста. Бо після тієї тотальної розрухи, яка йому дісталася, тільки відважна людина могла наважитися на це.

— Ваша сім’я задоволена з того факту, що батько, маючи клопоти успішного бізнесмена, навісив на себе ще й клопоти обласного депутата?

— Звичайно, сім’я не дуже з того радіє, оскільки часу для неї залишається обмаль.

— А коли все-таки разом, то чим займаєтеся?

— Віддаємося сімейному хобі — багато подорожуємо, об’їздили практично всю Європу, а ще були поїздки до Єгипту, ОАЕ, Таїланду, Бразилії, лижні курорти. Вже десятий закордонний паспорт поміняв. Професійно захоплювався мисливством, але останнім часом охолов, спостерігаючи, як, маючи ліцензію на одну косулю, деякі горе-мисливці вбивають десять! А вони зникають у нас. Природу не нищити треба, а берегти, але люди дедалі жорстокішими стають до неї. Протягом трьох років разом з братами я профінансував 25 водоспадів, натомість Великобичківський держлісгосп презентує їх комісії з Києва як пророблену ним роботу. Добре, порядні лісники внесли ясність, чия це робота.

— Ви буваєте вдома переважно, коли приїжджаєте на сесію?

— Ні, Боже борони. Щомісяця десять днів я в Україні.

— Хочу запитати як людину, яка робить гроші. Пане Юрію, скажіть: щось у цьому світі ще не продається?

— Не можна купити гідність, якщо вона втрачена.
Не можна купити сон, щастя й здоров’я також не можна купити за гроші. У мене, людини заможної, померла донька: за гроші я не зміг купити їй життя. Тому переконаний: гроші поневолюють душу того, хто бачить їх як самоціль, а якщо людина стала рабом грошей, то може й не здогадуватися, як насправді багато вона при цьому втратила, гадаючи, що поклала весь світ до кишені!..

Провела інтерв’ю Людмила Сушко

РІО

 

26 березня 2007р. -->