"Хочу додому повернутися, не в руїни". Наталія з Краматорська приїхала в Ужгород з трьома дітьми

"Уже ввечері (22.03.2022), коли ми побачили, що над головою летить безпілотник, і його починають збивати, ми вже зрозуміли, що це все. Ніч ми переночували у сховищі. Нас бомбили, ППО системи збивали і ракети, і наступного дня, коли ми вже поїхали, і літак збили. Ввечері ми вирішили, що нема часу вже чекати. Була повітряна тривога: якраз в той момент у нас аеродром обстрілювали, тому ми чекали довго на вокзалі, поки це закінчиться, щоб поїхати. Коли ми вже поїздом їхали, ми проїхали Харків, то нам в купе ролети закрили, була якась перестрілка — у нас вагон хитнувся, а потяг стояв, він не їхав. Ми не бачили, тому що все закрито було. Звісно, панікували сильно, боялися. Дорога все ж таки через Харків, через Київ — було страшно. Тим більше, коли ми проїхали станцію міста Лозова, то через пів години вже побачили у Телеграм-каналах, що Лозову обстріляли", — каже жінка.

"Якщо чесно, то все неочікувано вийшло. Ми не очікували, що так різко на нас нападуть. Старша донька, їй 13 років, вона знає, що це таке — ще з 2014 року вона розуміє. Вона першою вибухи почула, я ще тоді сама до кінця не вірила. О 5:00 ранку нас почали бомбити. Вона мені каже: "Мама, стріляють!" А я їй кажу: "Не вигадуй, такого бути не може, все тихо і спокійно". Вона ж каже: "Ні!" І тут, ми чуємо сильний вибух, і вікна у нас затрусилися. І тоді я вже зрозуміла, що це вже серйозно. Середній син, йому 8 років, він знає, що це таке, ми з ним говорили. А найменша — пояснили, що їде швидка, забирати когось, тому й звуки такі", — розповіла Наталія.

Краматорськ, Донеччина, 18 березня, фото: Павло Кирилекно

Жінка відзначила: "Ми дуже вдячні. Волонтери нас зустріли прекрасно: нас нагодували, дітям роздали допомогу, цукерки та фрукти. Розселили, допомогли з проживанням. У нас є всі умови, усе нам подобається. Якщо чесно, ми не очікували, що так буде. Нам казали, але до кінця ми не вірили. Всю ніч спали, прокинулися вранці. Єдине, що сирени у нас залишилися на телефонах, бувало що спрацьовувала, а вони одразу: "Куди бігти, що робити? Нас що і тут -обстрілюють?" А я кажу: "Ні, тут все спокійно, можете не хвилюватися". Навіть на подвір’я вийшли гуляти — ми не гуляли вже давно!"

Артем Гетьман

"Ми якось ще не дуже розуміли. Із тим що зараз — не зрівняти, звичайно. Тоді ми також в "ДНР" не хотіли, нікуди ми не хотіли. Нас просто силою забирали, так само, як і зараз. Зараз дуже страшно у порівнянні з 2014 роком. Вже чітко можу сказати, що це дійсно війна! Ми хочемо бути в Україні, все таки ми — українці. Просто хотілося відвезти дітей, щоб вони не бачили того всього. І в будинку перебувати було небезпечно. Залишили все. Покинули будинок і все залишили — розвернулися і поїхали. Сподіваюся, додому повернутися, хоча б не в руїни", — відзначила Наталія.

Суспільне Закарпаття