"Найважчим є те, що ти залишив вдома дружину, батьків і дітей, і не знаєш, на скільки це часу" — Віктор Трошкі

Про найважче на війні, чи вдається поєднувати службу з науковою діяльністю, а також про підтримку з боку угорської спільноти Віктор Трошкі розповів в інтерв'ю для Суспільного. Далі — пряма мова.

"Відсидіти, перечекати, поки закінчиться війна, не варіант"

— Пане Вікторе, яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року?

Сам ранок був як зазвичай: провів сина у садок і був готовий іти на пари. І тут дружина зателефонувала і каже: "Почалась війна". Я одразу відкрив інформаційні канали, почитав новини. Дійсно, удари по всій Україні, сунуть колони техніки. Звичайно, на роботу вже не пішов. Поки дістався дому, то вже зателефонували із садка, щоб забрав сина, бо садок зачиняють. Далі практично безперервно слідкував за стрічками новин.

— До повномасштабного вторгнення РФ ви не мали жодного стосунку до війська, але у перші дні добровільно пішли у військкомат і ухвалили рішення вступити до лав Збройних сил. Що стало визначальним у цьому рішенні?

Той час, який пройшов від початку війни і до того як я звернувся до ТЦК та СП, я постійно думав, що робити. Коли вранці 25 лютого я прокинувся, то відразу читав новини з надією, що це все було неправда, але, очевидно, надії були марні й треба було приймати рішення: "А що далі?". Однозначно, ми з дружиною вже давно вирішили, ще до війни, що нікуди виїжджати не будемо. Обмірковував усю інформацію, яка в мене була про війну, а інформація у мене була від бабусі, яка пережила Другу світову війну. Вона мені багато розповідала про те, як "руські освободітєлі" поводились із місцевими жителями, як заходили в хати і забирали все, що заманеться. Очевидним стало, що відсидітись, перечекати, поки закінчиться війна, і, можливо, не дійдуть до Закарпаття, стало не варіантом. Тому варіант залишився один.

Дійсно, я ніколи у війську не був, навіть навичок поводження зі зброєю у мене не було. Тому я прийшов до ТЦК та СП й сказав, що військових навиків не маю, але якщо можу бути чимось корисним, то я готовий навіть просто копати траншеї.

"Дуже важким є те, що ти залишив вдома дружину, батьків, дітей, і нема відповіді на питання: "На скільки часу це?"

— Чому обрали службу в 128 ОГШБр?

Чесно зізнаюсь: я не обирав, мене обрали. Відправили у розподільчий пункт і там прийшли представники із самохідного артилерійського дивізіону 128 ОГШБр. Запитали хто я такий і що вмію. Розповів про себе, що нічого військового не вмію. Відповіли: "Якщо у тебе не дві ліві руки, то ми тебе навчимо". Я тоді навіть не уявляв, що 128 бригада — це одна з найкращих бригад, зі славною історією. І це було підтверджено у перші ж тижні війни, коли саме 128-ма (бригада — ред.) зупинила просування російських військ на запорізькому напрямку. Тепер для мене честь бути частиною цієї бригади.

— Ви служите у самохідному артилерійському дивізіоні. Що в цій службі для вас найскладніше?

У війську зазвичай ставлять завдання, які не потребують значних інтелектуальних зусиль. Це взагалі я потрапив у інше русло. Тому завдання не складні, але багато буває таких задач, які є небезпечними.

— За весь час служби яке завдання або, можливо, подія, стали для вас найважчими?

Важким є не завдання, які ставлять перед тобою тут, а важким, дуже важким є те, що ти залишив вдома дружину, батьків, малих дітей, і немає відповіді на питання: "На скільки часу це?". Ти не розумієш, доки ти тут, коли ти повернешся, чи взагалі повернешся. Головне у це не вдумовуватись, бо тоді взагалі сумно буває.

"Повернення до наукової роботи буде дуже важким"

— Ви — доцент українсько-угорського навчально-наукового інституту УжНУ й водночас військовослужбовець ЗСУ. Чи вдається поєднувати науково-педагогічну діяльність зі службою та чи підтримуєте зв'язок зі своїми колегами та студентами?

У повній мірі не вдається. Однозначно, пари не проводжу. Ще є декілька студентів, яких я вчив (фактично один курс залишився, інші вже закінчили навчання). З ними, буває, що підтримую зв’язок, особливо, коли вони готуються до захисту дипломних робіт. Десь щось можу підказати. Кожен раз, як буваю у відпустці, то неодмінно заходжу на кафедру зустрітись із колегами, поспілкуватись, щоб хоч трохи залишатись в освітній темі.

У професійній спільноті дуже важливо зберегти науково-педагогічний персонал. Я сам із радістю повернувся б. Не знаю, чи вдасться у повній мірі. Викладання відновити буде легше, наукову роботу — дуже важко. Багато часу вже пройшло, а наукова робота це не таке, що ти хочеш — займаєшся, а тепер хочеш — то відпочинеш якийсь час, потім знову повернешся. Це так не працює. Має бути системність, послідовність. Але це питання майбутнього. До цього ще треба дійти.

— У 2022 році ви отримали одну з найвищих відзнак Угорської академії наук — відзнаку імені Оронь Яноша. Що ви відчули тоді і як вам вдалося отримати цю відзнаку в умовах війни?

Ще у січні 2022 року була можливість подати свої документи на цю премію. Я зібрав все необхідне і подав у зазначені терміни. Потім почалась війна і я за це вже й забув. Десь у кінці березня Олександр Оттович, директор УУННІ, зателефонував моїй дружині, що я отримав цю премію, і я це все вже дізнався від дружини. З директором закладу зв’язались через те, що мені надіслали e-mail, але я на нього не відповів. Представникам академії пояснили, чому я не відповідаю, тоді важко було з інтернетом. Звичайно, було приємно отримати визнання Угорської Академії Наук і відповідну нагороду. Запросили мене в Будапешт, щоб вручити відзнаку, але ніхто мене тоді не відпустив. Відпустили тільки у липні 2023 року, тоді мені її і вручили.

— Чи плануєте повернутися до наукової діяльності після завершення війни?

Планую. Мій покійний науковий керівник завжди казав: "Не залишай наукову роботу більше як на два роки, бо потім буде дуже важко повернутись". Дуже мудрою людиною був. Тому, вважаю, що повернення до наукової роботи буде дуже важким. Багато часу вже пройшов.

"Найбільша проблема для угорської спільноти в Україні — війна"

— На вашу думку, чи може людина, яка боїться і не хоче йти на фронт, бути корисною для війська?

Практично всі люди бояться і це нормально. Як на мене, то у людей більше страху через постійне нагнітання, що тебе заберуть, кинуть в "м’ясний штурм", тощо. Десь вони правомірні, бо є різні командири. Але у війську не тільки штурмовики. Особливо з розвитком безпілотних, роботизованих систем з’явились нові посади і є потреба у відповідних спеціалістах. Здебільшого це як комп’ютерні ігри, тільки люди — реальні. Це не говорячи про те, що є цілий ряд тилових посад. Звичайно, небезпека є всюди, будь-де може прилетіти, але, на жаль, зараз ситуація така, що може прилетіти і додому.

— Що допомагає вам триматися у найскладніші моменти служби?

Віра.

— Якою є ваша особиста мотивація воювати за Україну?

Якщо відразу перейти до країни, так як звучить Ваше питання, то ми перестрибуємо декілька щаблів, і тоді можемо втратити суть. Бо у таких масштабах, як країна, ти завжди знайдеш обгрунтування чому цього не робити. Корупція, якісь не такі чиновники, якісь не такі командири і ще багато чого можна знайти. Тому потрібно рухатись поступово і дати собі відповідь на питання: "Що ти можеш зробити для захисту своєї сім’ї, родини?". Далі — села, міста? Потім — області? І так дійдемо до країни.

— Ви — етнічний угорець. Як до вас ставляться у війську?

Звичайно, коли дізнаються, що я угорець, то всі намагаються прощупати ґрунт і задавати різного роду запитання, яких є багато сьогодні в медіа. Можливо, хтось із якимось підтекстом це робить, але у мене ніколи ніяких непорозумінь не виникало. У мене позиція дуже проста: "Роби висновки на основі особистих вчинків людей, а не на основі чогось іншого, когось іншого". Я це один раз пояснюю і після цього ще не було прецедентів, щоб ми повертались до цього питання знову.

— Чи відчуваєте підтримку угорців? Як вона проявляється?

Відчуваю. Починаючи від простих слів підтримки, частих повідомлень, і закінчуючи матеріальними речами. Тут варто відзначити волонтерів із "Годівниці драконів", угорською — "Sárkányellátó", які збирають мільйони форінтів в Угорщині, забезпечують нас різними речами, підтримують не тільки угорців на фронтів.

— Чи відчуваєте ви, що ваші права як представника угорської меншини в Україні порушуються, і що їх має захищати уряд Віктора Орбана?

Найбільша проблема для угорської національної спільноти в України — війна. Якщо подивитись скільки угорців виїхало із Закарпаття після подій 2014 року, після початку повномасштабної війни, то це стає очевидним. Коли немає представників нацспільноти, то важко зберегти мову, культуру, традиції тим, хто залишився. Тоді питання стосовно якихось прав відпадає автоматично. Я захищаю свої права і роблю це активно з 2022 року.

— Угорщина часто пояснює внутрішні проблеми, шукаючи зовнішнього ворога. Як ви ставитеся до такої позиції угорської влади?

Твердження "Україна — ворог Угорщини" я щось не зустрічав. Те, що вони певні речі блокують — це все політичні ігри. Без знання, що саме стоїть за всім цим, важко коментувати. Та й в принципі я не люблю коментувати якісь слова, дії політиків, бо завтра вони вийдуть і скажуть, що такого не було. Це марна справа.

— Як оцінюєте роботу українського дипломатичного відомства в Угорщині? Чи достатньо, на вашу думку, Україна пояснює угорському суспільству свою позицію щодо війни?

У лютому 2025 року мене запросили в Будапешт з нагоди річниці повномасштабної війни. Тоді я познайомився із представниками української нацспільноти в Угорщині. Вони дуже активні, постійно щось організовують, привертають увагу угорського суспільства до того, що відбувається в Україні. Вони заслуговують на підтримку. Іноді слідкую за їхньою діяльністю. Бачу, що посольство в постійному контакті з ними. У дипломатії важливі речі відбуваються "за кадром", тому ці речі мені важко коментувати.

— Чи вірите у можливість збройного нападу Угорщини на Закарпаття? І чи хоче, на вашу думку, Закарпаття "в Угорщину"?

Тут відповім коротко: два ні.

— Що б ви хотіли, аби українці краще розуміли про угорців, а угорці — про українців?

Це різні мови, різні культури, різні звичаї. Важко виокремити щось одне. Але незважаючи на це, це дві сусідні країни, це суспільства, які точно знайдуть спільні інтереси. Головне не розбурхувати їх.

— І на завершення, що б ви хотіли зробити після закінчення війни? Можливо, є якась мрія.

Наразі їх дві: повернутись додому, і щоб завершилась війна. Після цього можна буде щось планувати, а до цього не сильно варто.