«Після контузії мене хотіли госпіталізувати на тиждень, але я відпросився: «У мене поважна причина – одруження!»

У перші години повномасштабної війни велика колона російської техніки зайшла в рідне село Андрія на Сумщині, що за 30 кілометрів від кордону з Росією. Семеро молодих хлопців, давніх друзів, того ж дня зібрали найнеобхідніші речі, посадили в автівки своїх дівчат і дружин і разом виїхали на Закарпаття. Через кілька днів, залишивши жінок у безпечному місці, хлопці пішли у військкомат. Андрію тоді було всього 18.

– Я просто пішов разом із друзями, – каже Андрій. – Було зрозуміло, що почалася справжня війна, я бачив російські колони в своєму рідному селі. І вирішив, як і інші хлопці, що треба воювати – по-іншому ніяк. Тоді взагалі не думав про свій вік, що не підпадаю під мобілізацію. Думав, якщо на «строчку» беруть із 18-ти, значить, і на війну можна. У військкоматі новобранців оформляла якась жінка. Глянувши на мій паспорт, вона сказала: «Тобі ж 18, куди ти зібрався? Йди додому чи до родичів…» «Хлопці в ЗСУ, а я вертатися? Записуйте й мене – ми всі разом». Вона подивилася на мене, наче я несповна розуму, але записала. Так я потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

Друзі попросилися в один підрозділ, і їм пішли назустріч – оформили в батальйон, який виконує завдання переважно в тилу, за кілька десятків кілометрів від лінії вогню. Однак як тільки з’явилася інформація, що новостворений підрозділ безпілотних літальних апаратів шукає бійців, усі хлопці перевелися туди. Андрій швидко освоїв роботу з дронами й почав виїздити на бойові завдання.

– Дома мене чекала дівчина, з якою ми вирішили одружитися й навіть запланували конкретну дату – під час моєї чергової відпустки, – продовжує Андрій. – Однак бойовий виїзд за три дні до відпустки мало все не зіпсував. Ми відпрацювали по ворогу – знищили дві машини й піхотну «СП-ку». І почули як до нас у посадку підлітають ворожі FPV-дрони. Один вибухнув десь збоку, другий теж. І тут чуємо – летить ще один, дуже близько, прямо на нас. А ми на віддалі від бліндажа в простенькому укритті. Дрон вибухнув за кілька метрів – у вухах свистить, нічого не видно від куряви. Ми кинулися в бліндаж і щойно залетіли туди, як почався обстріл із мінометів і ствольної артилерії. Бліндажу тоді добряче дісталося, снаряди лягали зовсім поруч. Але ми з товаришами вціліли, якщо не рахувати контузій. Після виходу з бойової позиції нас доставили в лікарню, хотіли госпіталізувати десь на тиждень. Але я відпросився. «У мене поважна причина – одруження», – кажу. І відпустили…

Через кілька днів, як і планувалося, Андрій поїхав додому й одружився. А після відпустки повернувся в свій підрозділ і далі виїздить на бойові завдання.

– Я розумію, що молодий і усвідомлюю, де знаходжуся. Але війна не стримувала мене від одруження – навпаки, підштовхнула, – пояснює Андрій. – Невідомо, чи повернуся додому й коли це буде. Тому треба здійснювати свої мрії, поки є можливість. Завести сім’ю, стати батьком… Треба користатися можливістю, бо може статися так, що всі мрії підуть прахом. Але я оптиміст! Воюю за свою дружину й майбутню дитину. Щоб вони могли спокійно бути дома, а не перетворилися на біженців, щоб їм ніхто не вказував, як жити…