"Я воюю насамперед за своїх синів, за їхнє майбутнє". Історія військового 128-ї бригади

Ігор родом із Рівненщини й до війни працював будівельником. 15 років зі своєю бригадою будував з нуля під ключ приватні будинки в Києві, займався ремонтом квартир. А восени 2022-го, отримавши повістку, потрапив у артилерійський підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

– Мої перші бойові виїзди почалися, коли бригада воювала в Соледарі, – розповідає Ігор. – Зізнаюся, було страшно – мене поставили командиром гармати, а бойового досвіду як такого ще не було. Я чув вибухи, але не розрізняв виходи й приходи, не розумів по звуку, чи ворожий вихід «мій» (тобто, летить у мене й треба ховатися) чи «чужий». Це розуміння приходить тільки з часом під час реальних бойових дій. Тому на самому початку я попросився подивитися, як воюють досвідчені артилеристи, а потім став працювати сам. Так поступово й наловчився стріляти.

Ігор зі своїм розрахунком неодноразово потрапляв у небезпечні ситуації.

– Були випадки, коли ворожі снаряди вибухали за десять метрів, але ми всі вціліли, бо були добре укріплені. На одній бойовій позиції нас накривали так інтенсивно, що чотири дні неможливо було голову висунути з укриття, – і артою, і дронами, навіть три ракети прилетіли. Нашу заховану під мостом «дівчинку» (так артилеристи називають причепну гармату Д-20) виявили з ворожого дрона й робили все, щоб її знищити. У сам міст неодноразово прилітало, але «дівчинка» вціліла, її навіть не подряпало.

Натомість самі артилеристи мають на своєму рахунку багато влучних пострілів.

– Найбільша радість, коли стріляєш першим пристрілочним, а другим влучаєш прямо в ціль або дуже близько від неї, – продовжує Ігор. – І навіть якщо пошкодив гусеницю на ворожій техніці, знерухомив її, це вже великий плюс. Таких випадків у нас дуже багато. Ми не можемо бачити ефективність своєї стрільби на власні очі, бо гармата стоїть на віддалі 10 кілометрів і більше, але відео найкращих пострілів нам пізніше скидають аеророзвідники, які все бачать із дронів і коригують наш вогонь. Бачити ці кадри – велике задоволення. А от коли не вистачає снарядів і не можеш прикрити піхоту, яка на передку, почуваєшся наче зі зв’язаними руками.

Дома на Рівненщині Ігоря чекають двоє синів, вони постійно на зв’язку з батьком. Саме заради них у першу чергу й воює артилерист.

– Я й не думав ховатися по закордонах чи уникати армії, як тільки прийшла повістка, пішов у ЗСУ. Не хочу, щоб в Україну прийшов «русскій мір», тому й знаходжуся тут. Воюю насамперед за своїх синів, за їхнє майбутнє…