На Закарпатті дотепер зберігся загадковий звичай "субітка". Що він означає? (ФОТО)

Дотепер у деяких селах Великоберезнянщини, зокрема у селі Люта та в двох сусідніх до нього – Тихий і Вишка зберігся таємничий звичай, який тут називають "палити субітку" або й просто "субітка".

Про нього у соцмережі Фейсбук пише місцевий краєзнавець Іван Анцен:

"Щорічно пізно ввечері на свято Петра і Павла, тобто 12 липня, на вершках довкола села запалюють великі вогнища. ЗМІ, часто з позиції першовідкривачів, описували це як унікальний і невідомий ритуал чи як свято, на яке приходять всі мешканці села. Насправді такий ритуал ніколи не охоплював всіх мешканців села поголовно хоча б тому, що він не християнський по своїй суті. І унікальність його тільки локальна. Бо якщо таких вогнищ не розпалюють в інших селах району чи області, це не означає, що нема чи не було їх в Карпатах взагалі.

Подібний звичай побутував у лемків до їх виселення, відомий він і в русинських селах довкола Бардієва і Свидника на Словаччині, у селі Боберка, що в Боринській громаді на Львівщині... Більше того, подібні між собою всі ці ритуали не тільки з огляду на запалення вогнищ, але й майже однаковими назвами - СОБУТКА, СОБОТКА, СОБІТКА, СОБИТКА, СОБАНЯ. Єдине, в чому полягає унікальність нашої верховинської субітки є її назва через букву -у- і те, що приурочена вона до свята Петра, а не до свята Івана (Купала), як вищезгадані. Про своєрідний вогняний ритуал верховинців в середині 19 ст. згадують відомий етнограф Герман Ігнац Бідерман та Амалія Кожмінова на початку 1920-их. Обоє вказують на зв'язок цих купальських (!) вогнів із скотарством.

Субітку, як, однозначно, свято пастухів, запам'ятали і мої ровесники. Ще в 1960-их субітку готували, субітку святкували винятково ті, хто доглядав на толоці худобу. Кожна частина села (обшарок, постріш) мало свою окрему толоку, тому субіток в селі було декілька. Дорослі мешканці тоді ходили на Петра до церкви, а не на субітку, в той час як малим субіткарям не вважалося гріхом навіть на свято Петра "ставити субітку". В останні десятиліття показові проведення цього ритуалу, у с. Вішка та в с. Боберка в тому числі, вихолостили з нього його суть - зв'язок з місцевим скотарюванням ... І в доохристиянські і в пізніші часи наші пращури вірили, що субітка очистить і захистить їхню худобу від хвороб, а пасовище від ворожінь і всяких нечестивих дій, так само як і "живий вогонь" на стійбищах скотарів. Тому до палаючої субітки приганяли колись і худобу...

Немає єдиного пояснення і етимологія самої назви цього звичаю. Хтось бачить початки цього слова в назві гори СОБУТКА в Польщі (поряд є і місто з такою ж назвою), де було капище поганських богів. Останніх називають то слов'янськими, то кельтськими. Має гора й іншу назву - Шлєнза ... Інші, в т. ч. й Бідерман, назву собітка - соботка пов'язують зі словом "субота". Ще інші бачать у назві таємничого вогнища "со-бьІтіє" - "со-буття", тобто "перебування разом"... Так чи інакше майже всі теперішні назви такого вогнища мають єдину основу – СОБ. Наше верховинське наймення цього звичаю з "у" виникло теж від такої ж основи, вірогідно, завдяки особливостям верховинського говору (як аналог – чоловік звучить як "чулувік", у Люті – "шьулувік"). І нема гарантії, що походження слова СОБІТКА не пов'язана з мовами тих народів, які проживали тут у давні часи - волохів чи їх попередників фракійців, тим більше, що перші залишили нам безліч, пов'язантх із скотарством назв (стая, салаш і т.д) та ойконімів Лумшори, Лікіцари, Люта ... То чому ж і назва священного вогню не від них? У мові їхніх потомків – румунів COБ = "піч", СОБІТЦЕ = мала піч, СОБАР = пічник".