Ігор Меліка: “На вивчення історії РЛС на горі Стій витратив два роки”

Офіційна інформація про РЛС на горі Стій у відкритих джерелах практично відсутня. Натрапляєш хіба що на скупі дані, які де-не-де просочуються у безкрайніх просторах Всесвітнього павутиння.

Свого часу тема Боржавської РЛС зацікавила фотожурналіста з Мукачева Ігоря Меліку, якому не просто вдалося практично в подробицях вивчити історію створення надсекретного військового об’єкта, але навіть поспілкуватися з очевидцями — солдатами строкової служби, а також тими, хто безпосередньо керував проєктними та будівельними роботами.

— Ігорю, напевне, щоб роздобути хоча б якусь інформацію про РЛС на горі Стій, довелося витратити чимало часу і зусиль…

— Це дійсно так. На вивчення історії РЛС на горі Стій витратив два роки. На щастя, вдалося віднайти декількох очевидців, які в ті часи проходили строкову службу на об’єкті. Дехто з них одразу йшов, так би мовити, на контакт, інші ж підходили до обговорення цієї теми з осторогою — ніби боялися розкрити будь-яку військову таємницю.

Але у підсумку таки вдалося підняти завісу над загадковою Боржавською РЛС, отримати цінну інформацію та, що головне, спомини про армійські будні.

— Отже, коли на Стою розпочали зведення надсекретної РЛС?

— Робота стартувала у далекому 1982 році. Одночасно почали зводити два об’єкти – безпосередньо на Стою та в урочищі Іволове, що за 4,5 км від гори. Робота йшла дуже інтенсивно, адже за короткі терміни тут мало “вирости” ціле військове містечко.

Передусім проклали ґрунтову дорогу з Березників до Іволова, якою, власне, на вершину доставляли будівельні матеріали, устаткування та загалом все необхідне.

— А хто керував будівництвом?

— Відомо, що  виконанням будівельних робіт керував інженер з Мукачева Альбін Майданевич, а його заступником був офіцер Іван Фанта з Драгова (Хустщина, — прим. ред.).

Загалом об’єкти зводити військові, одна бригада будувала казарми, друга — будинок офіцерського складу, третя — котельню.

— А проживали будівельники на місці чи їх щоразу на будмайданчик привозили?

— Жили солдати і офіцери на місці — в спеціальних вагончиках, їжу готували в похідних кухнях. Крім того, була зведена тимчасова дерев’яна казарма.

— Що кажуть тодішні військові про харчування?

— Як правило, раціон військових складався з картопляного пюре, сухарів, інколи давали макарони, рибні консерви, чай, компот із сухофруктів. Один із військових, який служив на Стою, писав мені, що окрім звичних продуктів, пайок також включав згущене молоко, 25 г копченої ковбаси, а чогось солодкого можна було купити в магазинчику, який працював на території військової частини.

— Отож, коли військовий об’єкт запрацював?

— В середині липня 1985 року. Тоді ж було заборонено проїзд та піший прохід на Стій, а в листопаді з об’єкту вивели всіх будівельників, залишився тільки основний склад роти, частину з яких залучали для обслуговування котельні та дизельної станції, яка виробляла електроенергію, інші — чергували у складі так званої бойової групи.

— А можна детальніше про бойові групи?

— Загалом у складі бойової групи чергували дві зміни. Сюди входили двоє операторів, які працювали на далекомірах, двоє операторів-висотомірів, а також кухар, двійко обслуговували дизельну станцію, був один зв’язківець та солдат, що працював на планшеті. Очолював групу, як правило, офіцер або прапорщик.

— Ви згадали про дизельну станцію, яка генерувала електроенергію…

— В той час на Стою ще не було електромережі, тому використовували дизельні генератори. Неподалік РЛС попередньо встановили 50-тонні цистерни, в яких зберігалося дизпаливо, тому солдатам щоразу доводилося тягати з собою каністри, щоб заправляти генератор.

Як розповів один з операторів РЛС, одного разу був такий випадок: солдат-азербайджанець пішов з каністрами за пальним і не повернувся. Панував сильний туман, сипав сніг, він збився з стежини і звалився під укос гори. Шукали його досить довго, а коли знайшли, довелося двом хлопцям спускатися до нього, бо самостійно підвестись він вже не міг — далося взнаки переохолодження.

— Можливо, очевидці пригадували якісь кумедні історії з солдатського життя?

— Без цього армійське життя не обходиться. Одного разу, як розповів мені очевидець, офіцери вирішили провчити тих, хто полюбляв курити у казармі. Було організовано “пишне” поховання недопалка. Його урочисто поклали на ноші, після чого солдати в порядку марш-кидка понесли його на вершину гори, де, власне, і відбулося погребіння.

— Цікавий метод виховання. А яким було технічне оснащення РЛС?

— Наприкінці 85-го року тут використовували різне радіолокаційне устаткування. Це і П-37 “Меч”, і висотоміри ПРВ-17, ПРВ-19, а також комплекс “Перископ”, станція “Пароль” (до речі, на той час надсекретна), біля кожної станції стояв КУНГ (кузов уніфікований нульового габариту, — прим. ред.).

Окремо хочеться зупинитися на РЛС П-37 “Меч”. В той час це була одна з кращих рухомих двокоординатних радіолокаційних станцій, яка “бачила”, приміром, бомбардувальники на відстані до 250 км. Однак гірські погодні умови звели усі її вміння нанівець: з настанням холодів на антену постійно налипало багато льоду, відтак двигун просто-напросто не справлявся з таким навантаженням, а РЛС просто зупинялася.

— До речі, а що то за дивні білі кулі виднілися на вершині?

— Це були РПУ — радіопрозоре укриття зі склотканини. Вони захищали станції РЛС від складних метеорологічних умов. Щоправда одразу після їх встановлення РПУ були знищені карпатськими вітрами. Річ у тім, що монтажники до холодів не встигли закріпити куполи до бетонної основи і вітер просто-напросто скинув їх. Довелося гнати на вершину спецтехніку, щоб повернути куполи на місце.

І ця техніка тоді залишилася зимувати на вершині, бо через снігові замети автівки самостійно не змогли повернутися у військову частину в Іволово.

— Можете описати момент занепаду Боржавської РЛС?

— Перші ознаки занепаду військового об’єкту були помітні наприкінці 80-х років, коли, власне, радянська система вже потихеньку починала тріщати по всіх швах. Запанувала байдужість, занепадництво, дисципліна стала серйозно шкутильгати.

Очевидці пригадують момент, що трапився влітку 1989 року. Місцеві колгоспи випасали худобу на полонинах, десь неподалік об’єкту. Один із військових автоматною чергою вбив корову, яку згодом розділили і заховали для подальшого вживання. Пізніше “мисливця” та його спільників таки виявили і, ймовірно, покарали.

В цілому частина причетних до Боржавської РЛС людей каже, що цей дороговартісний та надсекретний об’єкт ніякої користі обороні не приносив. Мовляв, ніхто ніщо не контролював, не перевіряв, левова частка офіцерів жодного разу не була на вершині, віддаючи перевагу “роботі” в казармах та життю “у своє задоволення”. Інші ж очевидці навпаки — високо оцінюють роль РЛС і зовсім по-іншому описують роботу об’єкта та солдатську буденність. Словом, у кожного своя правда і кожен має власні враження від проходження служби та думки про значимість об’єкта.

Станом на 1993 рік на горі ще була техніка, як кажуть, у повній бойовій готовності, та вже за два роки військова служба на Стою повністю припинилася. Загадкові білі куполи ще височіли до 1999 року, затим їх повністю розібрали. На уламки РПУ можна натрапити і зараз, вони розкидані вітром по боржавським схилам.

До речі, свого часу Альбін Майданевич звертався до Міноборони з проханням передати військову частину біля г. Стій під олімпійський резерв, однак відповіді на листи так і не отримав. У підсумку військова частина занепала, будівлі почали руйнуватися.

Всі фото надав Ігор МЕЛІКА

Svaliava.net