Волонтерство, яке допомагає жити далі. Тетяна Дронь з Харкова про новий дім в Ужгороді

Тетяна — вимушена переселенка з Харкова, чиє коріння з Ужгорода.

Вона одна з тих, котра по приїзду відразу почала волонтерити, допомагати медикаментами тим харків’янам, які залишилися в місті під обстрілами. Щодня, вже майже пів року, вона телефонує знайомим після нічних “прильотів” аби дізнатися, чи всі живі.

— Мені здається, людям з Салтівки буде важко пристосуватися до мирного життя. І спілкуватися з людьми, які ніколи не чули вибухів.

Як живе Харків зараз? Чому (не)повертаються туди люди?

А також про перехід на українську, труднощі релокації свого бізнесу та розвінчування стереотипів про регіон.

— Чому почали волонтерити?

— Я приїхала з Харкова через 2 тижні після війни. Було просто неможливо сидіти без роботи, неможливо не допомагати. Я намагалося бути максимально корисною та шукала способи, як допомогти рідному Харкову, де не було ліків, продуктів, всюди стояли черги та ще й регулярні обстріли.

Тоді мене познайомили з Марією Рущак з “Серце до серця”, і я почала допомагати з доставкою ліків. Оскільки у Харкові сторона, яка їх приймала — мої друзі, то я точно знала, що все дійде тим, кому дійсно треба.

Я маю і водійське посвідчення категорії В, тож могла їхати за кордон і привозити фури з медикаментами.

Якби я цього не робила, я б збожеволіла. Волонтерство рятує від постійних хвилювань, нервових зривів. Психологічно це допомагало, я відчуваю себе корисною.

Дівчата у Центрі роблять величезну роботу. Кожен день вони допомагають сотням людей. Захоплююся ними, бо вони теж наші герої сучасності. Це потужний колектив з дуже хорошими людьми. Я щаслива, що маю ці знайомства. Якби не це, мені було б дуже важко психологічно впоратися з усіма подіями війни.

У волонтерському центрі я отримую мотивацію жити далі та віру в добро.

Я вражена, що є у нас стільки людей, які готові допомогти. Жертвувати своїм часом, родиною, комфортом, аби допомогти іншим. Приходжу туди на зміну й просто відпочиваю, дух взаємопідтримки навколо дуже допомагає, і втома в кінці дня приємна, бо відчуваєш, що зробила щось корисне.

— Як вам в Ужгороді, на новому місці? Чи звикли?

— Звикати не довелося, бо мої корені звідси — тут народилися й виросли мої дідусь та бабуся. Тому іншого міста, аби переїхати з Харкова, я собі навіть не уявляла. Я їхала цілеспрямовано сюди, й вирішила тут залишатися.

Я тоді вивезла до Ужгорода маму, дочок, двох песиків.

На той момент в Харкові ще залишався брат і батько. Тоді ми з ним ухвалили рішення релокувати сюди свої бізнеси, найняли велику вантажівку й все перевезли. В мене був зоомагазин ZooOk, а у нього дизайнерська компанія.

Це був остаточний крок, аби вже точно залишитися в Ужгороді й почати тут нове життя.

Тож зараз я живу і працюю тут. Буквально, мій магазин для мене — і місце роботи, і житло. Справи в бізнесу ще поки не дуже, хотілося б краще, але ми тільки починаємо розвиватися. Відкрила другий магазин, але виторг маленький, тож, певно, буду закривати.

Брат поки закінчує старі проєкти, про нові важко говорити. Деякі працівники повернулися до Харкова, дехто пішов добровольцями.

Дочки зараз у Європі, а мама живе зі мною. Вона викладає математику. З вересня їй потрібно повертатися, але я переконую, що треба залишатися й краще шукати краще роботу тут або займатися дистанційно (ред. за словами міського голови Харкова Ігоря Терехова новий навчальний рік у місті розпочнеться дистанційно). 

— Часто бували на Закарпатті?

— Зараз мені 43, і до 11 років ми щоліта приїжджали сюди до бабусі з дідусем. Потім деякий час була перерва, але тут залишалася моя тітка. Коли вона захворіла, то довелося приїжджати частіше — раз на три місяці. Коли їй стало зовсім погано, то я перевезла її до Харкова. Два роки, аж до своєї смерті, вона жила в мене. Останні 4 роки я в Ужгороді не була.

— Були якісь стереотипи про Закарпаття, які зруйнувалися за час війни?

— В мене їх ніколи й не було, бо я ж тут, фактично, виросла й дуже добре все знала. Я завжди мріяла переїхали сюди жити.

Але мої діти професійно займалися кінним спортом, а на Закарпатті не було перспектив розвиватися у цьому напрямку. Тож це єдине, що мене зупиняло.

Але зараз діти виросли. Коли ми тільки приїхали в Ужгород у березні, то старша дочка відразу подала заявку на роботу в конюшні в Німеччині. Вона — професійна спортсменка, чемпіонка з кінного спорту. А молодша зараз вступає у Чехії на конярство. Обидві працюють, орендують квартири, допомагають одна одній. Вони менш-більш влаштувалися у Європі й мені за них там спокійніше.

Тож я нарешті змогла приїхати. Шкода тільки, що цей процес прискорила війна.

А в Харкові я завжди займалася тим, що розвіювала ці стереотипи. В першу чергу про те, що російськомовних тут піднімають на вилах (усміхається).

— Чи змінилося ставлення харків’ян до мешканців західної України?

— Так. Взагалі, багато переходить на українську. Я теж намагаюся розмовляти українською. Складно, але я вчуся. І бачу підтримку з боку.

Ще цікаве спостереження: дуже багато моїх знайомих, половина точно, які навіть не виїхали з Харкова, пишуть на вайбер чи в інші месенджери українською.

— Повертаються ваші знайомі до Харкова?

— Так, повертаються. Більшість моїх знайомих, які виїхали на початку вже повернулися попри небезпеку бомбардувань. Сидіти без роботи тут не можуть, тому повертаються туди. Вони мусять працювати. У Харкові у них принаймні є житло, яке вціліло. З роботою складно — у когось є, у когось немає.

Є багато знайомих, які телефонують мені та питають, чи можна влаштуватися десь тут або знайти тимчасове житло, аби потім поїхати у Європу.

Одні повертаюся, інші вже не витримують та хочуть виїхати з міста.

Багато переселенців, які зараз тут, мріють повернутися додому. Поки небезпечно, люди залишаються в Ужгороді. Багато моїх знайомих за кордоном теж чекають, коли все це закінчиться й мріють повернутися у Харків.

— Як змінилися харків’яни з початку війни?

— Люди звикли, що регулярно бомблять. Вони вже не реагують на тривоги й не ходять в укриття. “Прилетить, так прилетить”. Але нарешті там почав працювати якийсь бізнес, супермаркети, ринки. Навіть на ринку Барабашово, де вже 3-4 рази прилітало точно, люди все одно виходять працювати попри небезпеку. Треба працювати й заробляти гроші.

Дуже за них хвилююся, особливо, коли читаю про нічні “прильоти”. Маю такий нервовий челендж щоранку і щовечора — обдзвонити своїх знайомих й дізнатися чи всі живі. На днях чоловік моєї знайомої потрапив під обстріл, зараз вона шукає лікарів, аби йому не ампутували ногу.

Багато хто сидить на антидепресантах.

Люди поділилися, хтось перестав боятися взагалі, просто чекаючи, як буде. А хтось хвилюється так, що це, здається, переходить у психічні захворювання. Бояться вийти по хліб у магазин, здригаються від кожного гучного звуку, тримають в полі зору якесь укриття. Залежить від того, хто що пережив. У Харкові є й відносно тихі райони, й ті, що постійно під обстрілами.

Люди з Салтівки, де постійно щось прилітає… мені здається, їм буде важко пристосуватися до мирного життя. І спілкуватися з людьми, які ніколи не чули вибухів.

Багато хто вивіз свої сім’ї, чоловіки повернулися. Дуже багато моїх знайомих воює. Є багато історій, і складно від них відходитити.

— Які місця в Ужгороді вас заспокоюють?

— Набережна, волонтерський центр, куди я приходжу. Там мене все заспокоює, й піднімається настрій. Є улюблена кав’ярня “Goriziana”, улюблена кондитерська Штефаньо, місце відпочинку — Лумшори. Треба буде вже поїхати, відволіктися трохи.

В Ужгороді в мене стало більше часу, аби гуляти зі своїми двома собачками. Бо Харків – це місто, де ніколи нічого не встигаєш, постійно поспішаєш. А в Ужгороді спокійніше все, й можна за один день багато встигнути — й пів міста обійти, й десь за чашкою кави розв’язувати свої проблеми. Маленьке місто для мене комфортніше. Тут, знаєте, все якось набагато спокійніше. Це місто з душею, я рада, що мене тут прийняли.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів». 

Гичка Галина, Varosh

Фото: Каріна Асад

  Надіслати другу