Художниця Ольга Ладижець: «Відмовлятися від замовлень найлегше. А я люблю виклики»

Художниця Ольга Ладижець: «Відмовлятися від замовлень найлегше. А я люблю виклики»
Вона – справжня фанатка своєї справи і здається, для цієї жінки немає непосильних задач, бо любить іти туди, де складно. Ольгу Ладижець містяни удостоїли перемогою у номінації «Люди мистецтва» у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Про енергійну жінку, яка часом працює не завдяки, а всупереч, наше інтерв’ю із серії Люди Ужгорода. 

 

  

  • Олю, свою першу ілюстрацію для книги ви створили у підлітковому віці й зараз активно працюєте над дитячими книжками. Я ж знаю вас, як талановиту керамістку. А самі себе як відчуваєте? Як представляєтеся при знайомстві?

Я – художник. У мене диплом магістра декоративно-ужиткового мистецтва. Хоч завжди вчилася бути кераміком, сама себе ніколи не обмежувала керамікою. Я графік, ілюстратор, живописець, страшенно люблю мішати техніки. Люблю акварель, акрил, малюю маслом на склі – не зациклююся на чомусь одному. А кераміка зі склом чи полотном – це моя візитівка.

Та в той же час я все життя бачила, як мій дідусь, Володимир Ладижець, пише книжки. Він мріяв, щоб я оформила його збірку дитячих віршів. І наголосив моїм батькам, що я маю бути художником, бо в мене є задатки. Із 4 років із ним їздила на пленери по всій Україні та навіть мала власний мольберт. Малювання було його захопленням, а письменство – професією. Коли подорослішала, то оформила дідусеву книжку «Сонечко в колисці», а після неї – «Хитрий зуб» уже на держзамовлення. Я росла і мої роботи з часом змінювалися.

  • Виходить, шансів здобути іншу професію не було?

Мені не дали цю можливість. Хоча я страшно хотіла бути археологом!

  • Бачу, що дідусь був для вас дуже важливою людиною. Як було створювати ілюстрації до його віршів?

Малюнок має зацікавити дитину, тому дитячі книжки малювати складніше. Дитина має взяти книжку і сказати: «Я хочу цю книгу». А скаже вона таке коли їй подобаються малюнки. До того в мене вже було багато книг, які я оформлювала: вони мали попит на книжкових форумах і зараз є у бібліотеках по всій Україні. Але дідова книга – це особлива книга. Цю збірку ми готували вже посмертно. Тут кожен вірш проходив через особисті фільтри, бо ці вірші я знала з дитинства. Над нею я працювала найдовше. Не було проблеми оформити, але була дуже велика відповідальність, щоб ці вірші відгукнулися у серцях маленьких читачів так само, як у моєму колись.

  • Коли зрозуміли, що творчість — це вже більше, ніж хобі?

Коли вступила на кераміку у коледж, зрозуміла, що я не одна така. Після школи ти не усвідомлюєш, куди потрапив, чого хочеш у житті. І я теж не усвідомлювала. Вступила, бо так всі кажуть. Але у коледжі (Фаховий коледж мистецтв ім. А. Ерделі Закарпатської академії мистецтв. – Прим. Авт.) я знайшла людей, які змінили моє світосприйняття. З ними я ставала художником, ми одне одного стимулювали. І це дуже крутий процес! Хтось може загубити себе, бо дивиться на те, що інший краще. А у нас було змагання, хто крутіший. Це давало рости. Пізніше ми всі разом вступили в академію у Львові (Львівську національну академію мистецтв. – Прим. Авт.) і всі залишилися у мистецтві, хоча працюємо у різних техніках. Ми одне одного підтримували, дружили. Зараз у кожного своя майстерня і це його особистий космос. Але робота – це робота. Із власним стилем і хитрощами.

  • Ви не відмовляєтеся від замовлень. Чи бували такі, за які було страшно братися чи які вам просто не резонували?

Є книги, які важко йшли. Є письменники, які важко пишуть. Іноді їхні фантазії дуже складно втілити у малюнку. Але відмовлятися найлегше. Це виклик: зробити так, щоб було доступно для розуміння. А я люблю виклики. Кожне замовлення дає тобі рости, стає фундаментом для чогось наступного.

  • Ви себе називаєте «динозавром» у створенні ілюстрацій, бо малюєте на папері, а не на графічному планшеті. Справа у тактильних відчуттях?

Я і техніка – несумісні поняття (сміється. – Прим. Авт.). Я пробувала. Чесно. Ходила на курси. Повз мене пройшло багато цікавих замовлень, бо людям треба було на графічному планшеті. А я не можу здружитися ні з ним, ні з іншою технікою чи навіть просуванням у соцмережах. Треба вдосконалюватися у тому, що виходить добре.

  • Українська художниця наївного мистецтва й ілюстраторка Марія Примаченко навмисно ніколи не відвідувала зоопарків, щоб не руйнувати бурхливу уяву при зображенні тварин. На вашу думку, надивленість для дитячого ілюстратора важлива?

Зараз такий інформаційний бум, що ти мусиш мати певну базу в голові – із цієї інформації і випливають образи. У кожного митця бувають застої. А звідки брати ідеї? Має бути ілюзорна інформація. Чим більше ти бачиш, тим більше можеш почерпнути для себе. Ми не можемо вигадати чогось нового, бо все трансформується, всі ці образи вже є у природі і їх потрібно збирати й пропускати через себе. Тому треба ходити на виставки. Коли я дивлюся на людину, можу видати образ по-своєму, але це все одно буде та людина. Чим більше бачиш, тим багатшим будеш.

  • Знаю, що маєте якусь особливу скарбничку з ідеями, до якої час від часу звертаєтеся…

Я можу щось робити, але не знаю, для чого це. Це якісь детальки, прикраси. Часом щось роблю, але не знаю, що вийде в кінці. Нароблю, відкладаю. У мене стоїть багато таких скарбничок із детальками. Потім вибираю, видивляюся і складаю, як трансформер. Ось і зараз тут, у майстерні, стоять одні з улюблених робіт, зроблені саме із таких деталей. Вони дуже гарно виглядають в інтер’єрі. Це експерименти. Я люблю кераміку за те, що це все магія – ти ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. От у глазурі ніколи не буде двох однакових результатів навіть із однієї банки: щось десь потече, десь проявиться більше, десь менше, десь відтінок такий, а десь інший, десь намазала, а десь налила. Це на заводах є стандарт. А я щоразу дивуюся з того, який виходить результат.

  • У ваших виробах і творах привертає увагу образ жінки. Чим для вас він особливий?

Я обожнюю малювати жінок. Завжди їх малювала. На одному з майстер-класів навіть психолог на це звертала увагу. Я постійно малюю натуру – ще в академії у нас були оголені натури і я мала від цього моральне задоволення. От зараз роблю портрети жінок на склі. Люблю крутити фігуру – не люблю малювати портрет. Бо ти можеш не вгадати стан людини і тоді вона не любитиме цю роботу. Тому зображую так, щоб лице закрити.

  • А як щодо ангелів?

То в мене був такий період. Спочатку фантазувала, а потім їх почали масово замовляти подруги і я стала робити їх схожими на власниць. Я їх уже і в різних позах роблю: то сидить, то лежить. І так у кожного є свій особливий ангелик.

  • Як вважаєте, для жінки у мистецтві шлях складніший, ніж для чоловіка?

Складніший. Нам треба вигризати все. У чоловіків якийсь спрощений варіант. А ми дуже відповідальні, емоційні, сентиментальні. Будь-яка невдача може жінку вибити з колії, а чоловіка навпаки – загартувати. Але й неможливо догодити всім замовникам на 100%. Я довго себе шукала, працювала ночами у майстерні. Кераміка – це не вид діяльності для жінок. Це фізично дуже важко. От на майстер-клас прийде 4 чоловік, а це потрібно вимісити відро глини – вона важка. А ще ти дихаєш пилюкою і свинцем, бо глазур – це свинець. Потім від цього багато проблем зі здоров’ям.

  • Я якось пробувала гончарити, але в мене не вийшло…

У мене немає людей, які виходять із майстерні без результату. Я не допущу, щоб людина вийшла у поганому настрої з кераміки. Зразу вважайте, що це майстер-клас провальний. Це вид діяльності, де ви відчуваєте, створюєте, а кераміст має зробити все, щоб у вас вийшло.

  • Ваші роботи світлі, теплі, десь по-дитячому наївні. Ви за характером така ж?

Ой, я вогняний знак! Я буваю злою. Але стараюся не допускати цього, бо в житті і так вистачає зла. Людям треба нести світло.

  • Відчуваєте останнім часом моду на красивий глиняний посуд? Адже все частіше такий можна побачити і в закладах, і навіть в когось удома. Здається, людям так і хочеться мати бодай одну «інстаграмну» чашечку для гарних ранкових кавувань.

Відчуваю і дуже тішуся з цього. Це лише 2 роки такий бум на кераміку. Вона була настільки вимираючою… Всі вважали, що кераміка – це баранчики і дзвіночки. Але сувеніри є різні, кераміка є різна. Той самий дзвіночок можна зробити в тренді, класний, цікавий і несхожий на інші дзвіночки. З часом почала мінятися світова тенденція на глину. Зараз у тренді ручна ліпка. І я вважаю, що це широкий простір для творчості. Декоративно-ужиткове мистецтво цікаве тим, що воно може бути у побуті: ви не просто поставили чашку, ви з неї п’єте і дістаєте моральне задоволення. Подарований сувенір, який зробили власними руками – у 20 разів цікавіше за китайську штамповку.

  • А ваші вироби є у сувенірних крамницях?

Були. Але мені не подобається, як там ставляться до виробів. Бувало, що побили мої роботи. І магазини це ніяк не відшкодовують. Тим більше, там ставлять величезну націнку і воно продається гірше. Мої знайомі знають, що до мене можна прийти в будь-який момент і купити чи замовити виріб у подарунок. З моєї майстерні не виходять із пустими руками. Тож і я без роботи не сиджу – навіть часу бракує.

  • Глина допомагає змінювати настрій? Чи навпаки у поганому настрої краще і не братися?

Навпаки! Я змушую. От були в мене двоє жінок у поганому настрої. І я думала, що не зможу їх розворушити. Вони мене не допускали навіть до себе. Я до них приглядалася, дала те, що би їм стало цікаво. І через годину їх не впізнати: вони вникають, відключають мозок, переробляють все під себе. Три години вони провели тут. Їхні чоловіки вже у вікно зазирали. Так само і з дітьми. Були діти з психологічними травмами. Наприклад, дитина перестала розмовляти через стрес від розлучення батьків. Вона не ходила у 1 клас, але приходила з бабусею на глину. Дитина ліпила, а я говорила сама з собою. За пів року вона заговорила, а зараз минуло вже близько 10 років і ця дівчинка займається вокалом. Спостерігаю, що у нинішніх дітей до 6 років погано розвинена мілка моторика рук, бо вони проводять дуже багато часу в телефонах, у них фантазія на нулі. Тож ми першим ділом ліпимо мультяшних персонажів. Також займаюся з дітками, батьки яких не можуть собі дозволити платні гуртки. Я відчуваю за них відповідальність, знаю, хто в якій сім’ї росте, які там проблеми.

  • Як не пропускати все це через себе?

Дуже тяжко. Я все пропускаю через себе, мені це вилазить боком. Але мушу… Глина абсорбент. Якби не глина, мене би вже точно не було. Я дуже емоційна, не сприймаю агресію і несправедливість. А глина мене заспокоює. Навіть коли сама дуже нервова, око сіпається, а я іду гончарити.

  • Своїм дітям порадили б творчу професію? І чому?

У мене двоє творчих. Я не маю права таке рекомендувати чи ні. Вони самі виберуть. Я можу лише любити і підтримувати – прийму будь-яке рішення. Це тяжка професія. Але разом із тим у нас в Україні шикарна базова освіта. Особисто я вивчала пластичну анатомію на базі обласної лікарні. Це був експериментальний курс, бо художник має чітко знати будову тіла. І це запам’яталося на все життя. А у Кракові студентам на першому курсі дозволяють все. У них декоративність переважає академічність, вони не вміють будувати фігуру з нуля. А ми щодня малювали безліч ескізів людини. Пікассо мав академічну школу і вже тоді дозволяв собі малювати. Коли ти не знаєш абетки, не напишеш речення. Не маєш бази – не намалюєш людину.

  • Які зараз бачите мистецькі тенденції на Закарпатті?

Шалена конкуренція! І мене це тішить. Це стимулює таких, як я, на розвиток. Дуже багато талановитої молоді і я цьому рада.

Ксенія Шокіна

Фото Наталії Світлинець

 

30 листопада 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів