Втрачений Ужгород: штрихи до життя історика Кароя Мейсароша (ФОТО)

Ця угорськомовна книжка вважається першим дослідженням історії нашого міста. У ній Карой Мейсарош описав свої припущення стосовно назви «Унґвар», озвучив сміливу думку (навколо якої досі точаться дискусії), що місто зародилося не на нинішньому місці, а неподалік – у Горянах. Розповів також про замок і про те, що у замковому дворі, біля мурів, під абрикосовими деревами, знаходяться залишки каплиці, яку ще пам’ятають старожили. Підказка Кароя Мейсароша була правильною, там справді багато років потому знайшли залишки церкви (кілька останніх років археологи УжНУ проводять на тому місці дуже успішні розкопки). Крім того, в першій історії Унґвара були розповіді про греко-католицький собор та єпархію, духовну семінарію, виховні заклади міста та ще багато іншого. Доступ до архівних матеріалів Карой Мейсарош мав, вочевидь, використовуючи свій статус нотаріуса комітату Унґ. І хоч нині історики знаходять у праці Мейсароша деякі помилки, вони незрівнянно незначні у порівнянні з тим пластом інформації, який він зумів свого часу підняти і зберегти.

До 200-річчя від дня народження Кароя Мейсароша Обласний краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького готує цікаву тематичну виставку, на якій можна буде побачити і рукописи з книжками, і речі, надані його нащадками: портрети Кароя Мейсароша та його дружини Амалії, деякі особисті речі та меблі (письмовий стіл і стілець, годинник, дзеркало тощо). До цієї дати праправнук Кароя Мейсароша, журналіст Михайло Фединишинець, замовив також переклад автобіографії історика, що була видана в Угорщині у 1974 році (Csorba Csaba szerk.: Mészáros Károly önéletrajza (A Hajdú-Bihar Megyei Múzeumok Közleményei 22. Debrecen, 1974). Ця надзвичайно важка робота (бо ж оригінальний текст написаний ще з використанням староугорського правопису, містить дуже багато історичного фактажу та імен) уже завершена, але ще не видана. Однак у нас є унікальна можливість із нею ознайомитися, зокрема нині пропонуємо штрихами «пройтися» життєвим шляхом Мейсароша та скорочено розповісти про його життя так, як бачив його він сам. 

Цікавим був цей Карой Мейсарош – не хотів прикрашати своєї біографії, свідомо писав про своє життя без прикрас, ще й доволі відверто. Так, він розповів, що його батько Янош Мейсарош одружився з матір’ю Анною Мадяр зовсім не з любові (бо вона «внаслідок злощасної віспи втратила усю красу свого обличчя»), а «тільки в тій надії, що їй залишиться багата спадщина дядька Юрія (Gyuri), який в той час був ще холостяком. Але він розчарувався, надзвичайно розчарувався. Оскільки, щойно віддавши заміж Анну (мою матір) дядько Юрій (Gyuri) й сам одразу одружився, взявши за жінку Дульцінею з Токая з великими долонями та ногами, яку звали Кароліною й яка була неймовірною «Гарпією» та, внаслідок її характеру, подібного до фурії, вона мого бідного дядечка за короткий час закусала до смерті».

Залишившись без надій на спадок, Янош Мейсарош, котрий не мав закінченої освіти, почав працювати чоботарем (хоча його предки мали шляхетне походження). Народжений у 1821 році в селищі Гойдудорог син Карой теж змалечку демонстрував потяг до знань, зокрема від батька навчився читати і писати вже у 4-5-річному віці, а в 9-ть сам підпрацьовував домашнім учителем у молодших і слабших учнів (за це отримував не гроші, а трохи пшениці і вуджений сир). При цьому Карой чесно зізнавався, що успіхи розвинули в ньому не лише самовпевненість, а ще й ненависть до тих своїх заможних однокласників, котрі нічому не хотіли вчитися. І без того погане матеріальне становище сім’ї Мейсарошів, де, крім Кароя, виховували ще п’ятьох дітей (один із них помер немовлям), навіть не похитнулося, а обвалилося після того, як батько Янош помер у 1831 році від холери.

Малий Карой змушений заробляти, виготовляючи і продаючи чорнило. Йому поталанило: священник і директор школи Деметер Керекеш помітив здібності і працьовитість Кароя, взяв його до себе на виховання (загалом цей філантроп виховував і утримував ще 4-х дітей свої бідних родичів). Завдяки цій людині Карой жив у достатку, зміг закінчити школу та отримав можливість навчатися у гімназії міста Дебрецен. Під час навчання заробляв тим, що виготовляв для учнів прописи з каліграфії – це дозволяло хлопцеві придбати собі новий верхній одяг, однак усі інші витрати лежали, як і раніше, на філантропі Керекеші. Та одного дня посеред навчального року Керекеш без попереджень перестав платити за навчання, проживання і харчування Кароя, а невдовзі хлопець дізнався, що священник помер від туберкульозу у санаторії в Сольві (Сваляві), причому помер у бідності і похований був за пожертви колег. 

Після цього Карой змушений був розраховувати лише на себе, працював репетитором за харчі та помешкання, аби лише не покинути навчання в гімназії. Він був хворобливою молодою людиною, страждав від рахіту, а одного разу, побачивши свого однокласника у військовій формі, «онімів й втратив пам’ять та здатність мислити», провівши після того два місяці у лікарні. Та незважаючи на скруту на стан здоров’я Карой Мейсарош продовжував успішно навчатися, працював репетитором і почав писати до газет вірші. Після завершення навчання в гімназії Карой вирішив стати священником, а оскільки був греко-католиком, отримав рекомендації для вступу до Унґварської духовної семінарії. Так Карой Мейсарош вперше потрапив до нашого міста – хоч і залишився тут ненадовго, бо разом зі стипендією отримав і вільний вибір проходитифілософське та правниче навчання будь-де в Угорщині. З того першого відвідання Унґвара Карой Мейсарош залишив спогад про зустріч із єпископом Василем Поповичем. «Ти, – так би мовити, – ще дуже молодий юнак, й з погляду на твоє майбутнє – не розумно, щоб свій вільний час ти витрачав на літературні, а саме угорські літературні речі; краще було б, якщо б ти вивчав руську мову; бо знаючи руську з тебе міг би стати колись пан навіть в Росії, як з Балудянського (Balugyánszky)», – сказав йому єпископ. Але на Кароя це враження не справило, в автобіографії він написав: «Я з подякою прийняв ці “paterna monita” єпископа, ще більше вирішивши для себе, що все-таки до самої смерті житиму для угорської літератури».

Далі було навчання в Будапешті (Карой Мейсарош вступив на філософський факультет), де 18-літній юнак, як зізнався в автобіографії, вперше почав пити вино та відвідувати борделі. Аби мати гроші на харчі та одяг, він працював репетитором, писав у газети.

Потім на деякий час переселився до Пейча, де, до слова, у 1842 році Карою вдалося видати книжкою першу свою філософську працю – «Думи про мету життя» (“Ezsmék, az élet czélairol”). Іспити із законознавства та інших суспільних наук він «з найкращим успіхом склав не у Пешті, а в Кечкеметі (Kecskemét) перед викладачами реформатської колегії (1843)». Але працювати у сфері юриспруденції Карой ще не міг, мусив для цього скласти так звану адвокатську цензуру. 

Карой Мейсарош, автор портрету – невідомий

Працюючи то там, то тут життя занесло його до Белграда. Там він уперше закохався і навіть серйозно задумався про одруження з 16-річною сербськоюдівчиною Теклою Пашванські (Pasvánszky Thekla). «Ця обставина розбудила в мені прагнення до одруження й спонукала мене, щоб тепер я тим більше поспішив скласти адвокатську цензуру й зупинився на якійсь певній життєвій меті. Щойно дочекався, що мій вихованець склав екзамен, я одразу повернувся у Пешт. Дорогою, коли пароплав зупинився біля Іллока (Illok), я купив кошик абрикос, з яких я зжер більше, ніж потрібно та й – захворів холерою. Так я прибув у Пешт у супроводі турецького авантюриста, хто називав себе Юфсуф бек (Jufszuf bég), і який доставив мене у лікарню св. Роха (Rókus-kórház). Тут я лежав два місяці у найважчій хворобі, у стані, близькому до смерті, а коли вилікувався, й гроші закінчувалися, то знову довелось шукати коштів на щоденний хліб на поприщі виховання», – писав Карой про цей час у своїй автобіографії. Таким чином одруження зірвалося, а Карой залишився у Пешті, де жив і працював репетитором у синів Лайоша Гуняді, «чия блискуча садиба у той час також служила одним з осередків збору благородних осіб». То був період, коли Карой Мейсарош захопився політикою, був членом політичних клубів, здобував і втрачав через політику друзів. 

Отримавши через деякий час диплом адвоката, Карой зрозумів, що знайти роботу у Пешті йому буде важко, тому подався у рідний Гойдудорог. Однак «народ цієї околиці, хоча й дуже полюбляв судитися з кожним пересічним, не любив платити адвокату», тому Кароя дуже потішило несподіване призначення заступником державного прокурора комітатуМошонь. Цю посаду молодий фахівець полишив у розпал революції 1848 року, знову повернувшись до Пешта – у центр тих подій. Про усе, що з ним трапилося в ті роки, Карой Мейсарош написав у щоденнику, який вів до 1850-го. Після придушення революції він, хворий на холеру, мусив утікати з Пешта до Гойдудорога, де тихо пересидів важкий період. Сховатися він планував все в тому ж далекому від столиці Унґварі, пропонуючи свою особу в якості вчителя історії для гімназії. Однак звідти прийшла інша відповідь – його приймають на роботу засідателем прокуратури. Так у січні 1850-го року Карой Мейсарош вдруге приїхав до нашого міста.

Першим місцем зупинки тут для нього став готель «Корона». Під час сніданку і спілкування латиною зі своїм двоюрідним братом Лайошем Мадяром (молоді чоловіки приїхали до Унґвара разом) він познайомився з місцевим адвокатом Дьордєм Маркошем, котрий запропонував Карою оселитися у нього. Вже через рік, 21 квітня 1851 року, Карой Мейсарош одружився з 17-літньою Амалією Коллар із Завадки. Про свою дружину в автобіографії він спершу писав так: «Моя дружина у той час належала до числа найгарніших та найрозумніших панянок комітату Унґ, але без всякої інтимності, духовної вищості, глибокого почуття та сердечного полум’я… Я одружився з нею з чистого неегоїстичного кохання, без того, щоб думав про її придане або майбутню спадщину, яку вона так ніколи й не отримала; але більшою бідою було те, що, внаслідок укладеного з нею шлюбу, я не здобув жодних сімейних зв’язків, без яких у цій феодальній, інтриганській країні, сповненій пихи вродженої аристократії, привілеями та ненавистю, було майже неможливо встояти або рухатися вперед на підмостках політичного суспільного життя».

Дружина Мейсароша, красуня Амалія Коллар

На посаді Карой теж не просувався, звинувачуючи у постійних наклепах своїх колег Мігая Дьорьочкеї та вже згадуваного юриста Дьордя Маркоша. У 1853 році його таки звільнили з посади засідателя «з політичних причин», а точніше за статтю, опубліковану ним ще у 1848 році.  Наступні три роки Карой Мейсарош працював у місті адвокатом, зміг накопичити гроші на зведення будинку. Але потім його позбавили права займатися адвокатською діяльністю, як особу, що була «скомпрометованареволюцією». На той час у Мейсарошів народилися вже двоє діток: Ґізелла (померла в піврічному віці) та Цезар. Не маючи можливості заробітку в Унґварі, Карой прийняв пропозицію свого віденського товариша попрацювати у тамтешній газеті. Він здав будинок в оренду і разом із дружиною та сином рушив до Відня. Однак тамтешня поліція не дозволила Карою Мейсарошу оселитися у Відні, тому він зупинився у Пешті, звідки й надсилав свої статті. Там сім’я проживала до 1859 року, там же народився другий син Казмер, котрий через 4 роки помер від золотухи. 

У 1859 році Мейсароші вирішили повернутися до Унґвара. Карой в автобіографії чесно написав, що сподівався здобути тут «драбину для депутатства в парламент». Але мав він для переїзду й інші причини: погіршення зору, матеріальні негаразди та постійні прохання дружини Амалії, яка не могла звикнути до життя у великому місті. Карой придбав обійстя у селі Минай біля Унґвара (нині ми, на жаль, не знаємо, де саме воно знаходилося), й «без будь-якої грошової підтримки та втішних перспектив…повернувся в Унґвар, й серед потоків щоденних потреб навіть не зміг отримати інформацію, чим би я міг зайнятися. Хоча, мій тесть – бездушний жадібний чоловік, був досить заможнім, щоб принаймні дечим допомогти; але він навіть стільки не зробив для мене, щоб мені як господарю-початківцю допоміг парою волів». «Можна собі уявити, скільки страждань та мученицьких докучань мені довелось витримати від цієї грубої істоти, хто замість того, щоб з обов’язковим співчуттям тестя підтримав би моє втомлене життя, він ще й в серці моєї дружини також підтримував та безперестану розпалював незадоволення з тим переконанням, ніби через те, що вона вступила в шлюб зі мною, бідним вченим, а не іншим – вона втратила гарантоване райське життя!.. Проте, чесно кажучи, я завжди так відчував: якщо б я обрав собі за дружину працьовиту продавчиню галантерейних товарів або поденницю з ніжною душею, яка сприймала б життя в усіх його проявах так, як воно є, без всякої надмірності – певно я був би щасливішим. Бо нема стану більш ганебнішого, більш принизливого та такого, що б більш ранило душу, ніж якщо в чоловікові жінка бачить тільки такий собі грошовий капітал, що приносить проценти або тяглову худобу, або ж, якщо жінка, вступаючи в шлюб, продає своє тіло, а серце та душу – ні», – зізнавався Карой Мейсарош у своїй автобіографії.

Не маючи можливості займатися адвокатурою, він орав і сіяв, займався у Минаї господарством, але не переставав цікавитися політикою і всім, що відбувалося у тогочасній Угорщині. На цих подіях у 1861 році «Автобіографія Кароя Мейсароша» завершується. Він не згадав там, що працює над «Історією Унґвара від найдавніших часів до сьогодні», яка, нагадаємо, була написана того ж 1861-го, тому подробиць про цю важливу роботу ми не маємо жодних.

Титульна сторінка «Історії Унґвара від найдавніших часів до сьогодні»

У подальшому виходили й інші праці Мейсароша, а десь із 1880-го він перестав бути таким активним (можливо, виною того був поганий зір, на який він скаржився вже давно), переселився до маєтку Колларів у селі Завадка (нині це село у Словаччині), де й доживав свій вік. У лютому 1890 року в додатку газети «Budapesti Hírlap» з’явилося коротке повідомлення: «Померли: Гойдудорозький КаройМейсарош, юрист, колишній голова шкільної ради, головний нотаріус комітату Унґ, цього місяця 2-го числа, в с. Завадка у віці 69 років внаслідок остаточного знесилення. Покійний у 1861 році написав свою монографію про місто Унґвар, а написану ним же монографію про комітат Унґ комітат наразі видаватиме. Заснував щотижневик під назвою «Унґ», якого в подальшому був головнимспівробітником. У шістдесяті роки часто публікував історичні та публіцистичні статті також і в столичних газетах». 

Життя і творчість Кароя Мейсароша, слід сказати, ще й досі досконало не вивчені. Якщо вас, шановні, читачі, зацікавила ця непересічна постать, познайомитися з його життєвим шляхом можна буде, відвідавши присвячену його 200-літтю виставку в ужгородському замку. Відкриється вона у вівторок, 20 липня, о 15.00. 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

  Надіслати другу