Ужгородські жебраки: біда, заробіток, спосіб життя?

Та й далеко не всі старці дійсно мають гостру потребу у грошах. Інколи ті, хто дає їм по кілька гривень, живуть набагато убогіше за тих, хто стоїть із простягнутою рукою.

— Найбільше дратує, коли до жебракування залучають дітей, — каже ужгородка пані Марія. — Нерідко вони стають жертвами татусів та матусь, які не хочуть працювати. Інколи справді сім’я на межі, але чому ж дорослі не звертаються у соціальні служби. Хто що б не говорив, а родинам, що не мають засобів для існування, допомагають. І матеріально в тому числі. Діти не повинні страждати через безвідповідальність батьків.

Ще грішне, коли до жебракування залучають людей із фізичними вадами.

— Інколи інвалідів беруть у «оренду». Це – жахливо. Не треба перетворювати хворобу  на засіб для збагачення. Це створює у суспільстві неправильні стереотипи. Через такі випадки потім людей із обмеженими фізичними можливостями починають сприймати неадекватно. Такого немає у жодній із країн світу, – наголошує психолог Інна Бонь.

Звісно, деколи серед візочників-жебраків можна побачити не тільки ромів, але й  дітей, здавалося б, зі звичних родин. Деколи їхні близькі дійсно збирають таким чином гроші на лікування, але громадськість уже звикла не вірити нікому.

Ще однією категорією прохачів є старенькі. Їх також шкодують. Та допомагають також не всі. І також через випадки, коли вдавалося зняти маски зі старців.

— Я знаю жінку, яка щодня ходила «на роботу» на одну з вулиць. Таким чином вона заробила на квартиру синові. Щодня він забирав її додому на автомобілі, – розповідає місцева мешканка пані Уляна.

Мали місце в Ужгороді також випадки, коли краяни потрапляли на гачок так званих «біженців», які насправді виявлялися не ким іншим, як аферистами.

Звичайно, серед жебраків є багато тих, кому дійсно немає з чого купити  хлібину. Проте краяни перестають чим далі, тим більше довіряти старцям…

За матерілами zakarpatpost.net