Різдвяний традиційний закарпатський хліб карачун: давні обряди споживання

Це пісний хліб, який пекли з пшеничного або житнього борошна. Зерно мололи вручну на кам’яних жорнах, розповідає ужгородська екскурсоводка Юлія Карпова.

Коріння цієї випічки сягає глибокої давнини. Символіка карачуна пов’язана із сонцем – через його круглу форму. Згадки про цей хліб трапляються вже в джерелах XVIII–XIX століть, однак, імовірно, традиція виникла значно раніше.

«Така символіка виправдана тим, що після зимового сонцестояння, наприкінці грудня, починає збільшуватися світловий день. Наші предки до поширення християнства орієнтувалися на аграрний календар: рік ділився на сезони праці та відпочинку, сівби й збору врожаю. Зі збільшенням дня розпочинався новий сільськогосподарський цикл. Карачун символізував нове сонце й надію на відродження», – пояснює Юлія, яка проводить в Ужгороді етнографічні екскурсії.

З поширенням християнства багато зимових свят набули нового змісту, однак давні традиції не зникли, а трансформувалися. У християнському контексті карачун став асоціюватися з народженням нового життя та символізувати Тіло Христове. Так язичницька символіка переродилася в християнську.

Приготування та декор

Процес випікання карачуна тривав близько чотирьох годин. Тісто замішували в спеціальному дерев’яному кориті — зазвичай у господарстві воно було одне, адже в ньому зберігався «живий» квас. Після додавання теплої води закваска активізувалася, і саме з неї починали готувати хліб.

Спершу замішували закваску й залишали її на 20 хвилин. У цей час просіювали борошно. Далі з’єднували закваску з борошном, додавали сіль, цукор і трохи олії. Тісто підходило приблизно годину, після чого його обминали, випускаючи повітря, і залишали ще раз підростати – вже на 30-40 хвилин. Коли тісто підходило вдруге, формували хлібину та прикрашали її, після чого розкладали у форми. Перед випіканням тісто знову залишали на годину. У сучасній духовці карачун випікають близько 40 хвилин.

Оздоблення хліба залежало від району. Юлія готує карачун за рецептом, поширеним на Хустщині: хліб «закосичували» – прикрашали косичкою з тіста та колосками пшениці. В інших місцевостях зверху клали зерно – як символ майбутнього врожаю. Подекуди до тіста додавали бобові, зокрема фасолю, або ж ставили всередину часник – як оберіг від нечистої сили.

У середині хліба робили заглиблення, щоб під час випікання воно не затягнулося. Туди клали те, що було важливим для родини: часник, зерно, кукурудзу, інколи картоплю чи навіть капусту – як заклик до достатку й примноження господарства. В окремих селах ці інгредієнти додавали безпосередньо в тісто.

На Хустщині в карачун замішували мед, або ж їли хліб, вмокаючи його в мед. Мед символізував щастя, добробут і солодке життя, щоб у родині панував успіх.

На Міжгірщині кількість колосків на хлібі відповідала кількості членів родини. Якщо за рік у сім’ї з’являлися нові члени (хтось одружувався чи народжувалися діти), кількість колосків збільшували. Так карачун ставав своєрідним «літописом» роду.

Хліб ставили на святковий стіл одразу після випікання, ще теплим.

Обрядовість і вірування

Процес приготування карачуна супроводжувався численними обрядами. Ставити хліб у піч голими руками вважалося забороненим, адже оголена рука символізувала бідність. Господиня вдягала гуню (подекуди навиворіт для захисту від нечистої сили) та вовняні рукавиці, які символізували достаток.

Якщо в родині була дівчина на виданні, саме їй доручали ставити карачун у піч, аби в неї було щасливе заміжжя в наступному році.

«На цьому хлібі також ворожили. Вважалося, що якщо після випікання скоринка трісне, це віщує смерть когось із родини, тому за хлібом уважно стежили. Побутувала й любовна магія: дівчина мастила обличчя медом, змивала його водою, яку збирали в тарілку. Частину цієї води додавали в тісто карачуна, а решту зберігали. Вірили, що якщо напоїти нею парубка, він закохається», – розповідає Юлія.

За іншою версією, яку екскурсоводка знайшла в етнографічних джерелах, карачун змащували медом зверху, а дівчина використовувала цей мед для обряду ворожіння за цим же принципом: змивала водою обличчя, і надавала хлопцю.

Були й інші гадання. На Святвечір карачун клали під стіл на підлогу, застелену сіном. Усі робили вигляд, що не помічають його. Під час вечері хтось із родини нахилявся під стіл і промовляв: «Я під стіл глиб, а там гриб» – на щасливе збирання грибів у наступному році.

У родинах, які займалися вівчарством, під хліб на столі клали овечу шерсть – білу й чорну, залежно від господарства, щоб худоба добре велася.

Існувала також традиція котити карачун по підлозі, застеленій сіном, від дверей до столу. Кількість обертів символізувала кількість возів сіна в наступному році. Важливо було й те, як хліб падав – на верх чи на низ: за цим судили про майбутній урожай.

Ще один обряд полягав у тому, що члени родини йшли до струмка, вмивалися, відкушували шматок карачуна, але не їли його, а віддавали худобі – передаючи їй силу води та обрядового хліба.

Зберігали карачун до Водохреща, тому інколи пекли по кілька хлібин. Після Водохреща частину карачуна згодовували худобі, а частину заорювали в першу борозну – на добрий урожай. Використовували його й на Старий Новий рік.

Карпатський Телеграф