Історія одного пам’ятника: «Коник Пегас»

Тож давайте перенесемося в уяві в помірно тепле літо 1985 року. За деякий час до цього зелену зону на початку тодішньої вулиці Радянської перетворили на невеличкий затишний скверик. Архітектором цього простору був Казимір Медвецький, він також створив незвичну форму лавиць, а огорожу виготовили на ужгородському машинобудівному заводі.

Так виглядав сквер до встановлення там «Коника Пегаса», фото – з альбому «Архітектурно-художнє оформлення Ужгорода» (1986)

Посеред готового скверу було підготовлене місце для встановлення металевої композиції, яка мала стати домінантою цього простору. Ідея її полягала в тому, аби об’єднати мистецтво з функціональністю. І саме таку ідею у 1984 році презентував художній раді художник-прикладник Володимир Щур. Нині його колега, митець Іван Мага, пригадує ту ситуацію так: «Ідея «Пегаса» належала Володі. Ми з ним дуже дружили, розумілися, час від часу працювали разом над роботами. Володя був чудовий художник, різьбяр, майстерно працював з металом, займався чеканкою. Якось ми з ним сиділи, коли Володя каже: «Давай дашто зробимо про діти». Я кажу: «А што хочеш?». «Давай зробимо коня». І він зробив маленький металевий макет, який досі зберігається в родині Щурів. Коли Володя загорався якоюсь ідеєю, то міг і по три доби сидіти над роботою, не їсти й не спати. Він представив макет Пегаса художній раді, там ідея сподобалася і її затвердили для виконання».

Як згадує нині Іван Мага, вже незабаром на подвір’я його дому на вулиці К. Цеткін (нині це вул. І Невицької в районі готелю «Дружба») привезли купу металу. В той період пан Іван працював у Художфонді, але був, як тоді казали, «надомником», тобто виготовляв сувеніри в домашній майстерні. Саме там і «народився» з листків металу коник Пегас. «Знаєте, у Художфонді я мав кличку «Кулібін». Все тому, що міг вирішити будь-яку технічну задачу. Перед тим, як приступити до виготовлення цієї скульптури, я теж спершу придумав, як це можна зробити. І почав із виготовлення двох великих металевих монтажних столів із прорізами й важелем із лебідкою. Система, яку я застосував, дозволяла мені майже голими руками гнути метал так, як мені було треба. Навіть потім не вірили мені колеги, що так можна, що цей коник зроблений не механічним способом», – згадує митець.

Над столами в майстерні Івана Маги висіли виконані на картоні малюнки коника, з якими він постійно звірявся. Щось змінювати в задумці автора Володимира Щура пан Іван навіть не намагався: по-перше, Щур майже ніколи не дослухався до такого роду пропозицій, а по-друге, коник панові Івану справді подобався, змінювати там не було що.

Володимир Щур із сім’єю (фото – з родинного архіву)

Через два місяці робота була готова. Але це не означає, що на подвір’ї дому майстра на вулиці Клари Цеткін височів готовий Пегас. Ні, тоді він складався з трьох частин (окремо кінь і окремо його крила), які перед монтажем ще треба було пофарбувати. Зробити це мали на ремонтному підприємстві у Радванці, де вже чекали на скульптуру. Однак туди її треба було якось довезти. Нині Іван Мага зі сміхом пригадує, як на його вулицю, де тоді ще майже не було будинків та й дороги не було, з великими проблемами приїхав кран, яких зусиль коштувало завантажити частини металевої скульптури, які важили загалом приблизно 1,5 тонни, а потім виїхати з усім цим на вулицю Високу (тоді – ген. Петрова). На жаль, цей момент не потрапив на фото, як не зафіксували автори й процесу фарбування Пегаса спеціальною фарбою для неочищеного металу (до речі, після того скульптуру жодного разу не перефарбовували).

Коли фарба на скульптурі висохла, її частини знову завантажили краном і привезли на місце монтажу. На жаль, нині ніхто з учасників того процесу не пригадує точної дати встановлення «Коника Пегаса», немає і фотографій із відкриття. Власне, ніякого відкриття тоді й не було. Просто одного погожого дня до скверу, де гралася місцева дітвора приїхав великий кран «Ужгородкомунтрансу», вивантажив на зелену зону під деревами залізного коника і ще якісь гнуті конструкції. Діти кілька годин із цікавістю спостерігали, як біля тих залізяк крутилися чоловіки, тримали конструкції, поки їх приварювали до коника. Коли все було готове, Володимир Щур, Іван Мага та кілька їхніх колег із Художфонду ще раз оглянули роботу (Іван Мага навіть спробував з’їхати з гірки), а далі розійшлися по своїх справах. Не було ні промов, ні червоної стрічки, ні публіки. Ніхто навіть не здогадався принести фотоапарат, аби зафіксувати для нащадків цю мить. Та новинку одразу оцінили ті, для кого це робилося. Щойно майстри покинули майданчик, діти, котрі весь час спостерігали за їхньою роботою, мов ті горобці, налетіли на новеньку гірку. Коли Іван Мага через кілька місяців проходив повз і вирішив поглянути на свою роботу, з подивом виявив, що дітвора вже натерла гірку до блиску.

Фото – з архіву Закарпатської організації Національної спілки художників України

Ідея встановити гірку біля школи, безумовно, себе виправдала. Адже школярам (особливо молодших класів) ще треба на перервах кудись подіти накопичену енергію. Але цікаво, що діти придумали інший спосіб залізати на гірку, про який навіть не подумали автори скульптури, – через хвіст коника. За багато років таких розваг хвіст уже протерли до дірки, об краї якої зараз дитина може порізати ногу. Невеличкі пошкодження мають нині й ноги металевого Пегаса, однак співавтор скульптури каже, що цьому можна дати раду невеличким ремонтом і пофарбуванням, після чого коник стоятиме ще довгі роки. Додамо, що відремонтувати нині треба не лише коника, а й загалом скверик, навколо якого вже майже не залишилося огорожі.

На жаль, ми не знаємо нині, чому саме Пегаса – символ натхнення – обрав у 1980-х для втілення художник Володимир Щур. Варто зазначити, що це була не остання робота з міфічними істотами, пізніше художник створив ще птаха Фенікса. Але знаємо точно, що сквер із Пегасом став для багатьох ужгородців особливим місцем. Коли кілька років тому Іван Мага з колегами прийшов у сквер, аби оглянути скульптуру й зафіксувати, які на ній є пошкодження, до них підійшов чоловік і спитав, що вони хочуть зробити з коником. Коли почув, що хочуть відремонтувати, полегшено зітхнув: «Мені дорогий цей коник, тут же все моє дитинство минуло». Хіба може бути для митця щось приємніше за такі слова?

Нещодавно Іван Мага встановив на конику Пегасі ось таку табличку

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»