Прогулянка в деталях: Ужгород, який ми бачимо, але не знаємо

Однак є речі, котрі, напевно, змінювати не варто. Речі, які ми не завжди помічаємо, адже звикли до їхнього вигляду. Старовинні флаг-штоки, орнаменти на будинках чи просто цікава старезна бруківка. Яким був би Ужгород без усього цього? Без речей, які ховаються в його закутках? 

Ми з істориком та екскурсоводом Павлом Худішем гуляли містом у пошуках деталей. Речей, які створюють наше місто, роблять його неповторним та доповнюють ексклюзивним шармом. Ми шукали дрібнички, без яких будівля, місце чи вулиця, були б зовсім іншими. Ми шукали будь-що: цеглинки, лінії, ліпку на будівлях чи вазонки незвичного вигляду. Саме із дрібничок і створене місто. Що знайшли – у наших світлинах.

Почали прогулянку ми з головної пішохідної вулиці міста – Корзо. Назва вулиці походить від італійського слова - il corso, що означає «курс». Спершу цю вулицю називали Великомостовою, адже вела вона до великого мосту, але з кінця 19-го століття вона набула торгового вигляду й характеру, який має сьогодні. Саме в кінці 19-го століття на цій вулиці почали з`являтися перші скляні вітрини, які сьогодні є неодмінним атрибутом будь-якої тутешньої крамнички чи кав`ярні. Власниками крамничок на перших поверхах були переважно євреї. 

Йдемо вулицею далі: права частина Корзо – це архітектура Австро-Угорського періоду, а ліва – 20-их років архітектура модернізму Чехо-Словацького періоду. 

Тут відразу й натрапляємо на незвичний будинок. Павло називає його – ужгородський Нью-Йорк, адже ця будівля збудована в стилі Ар-деко з елементами архітектурного стилю стрімлайн. Стрімлайн Модерн – це стиль, який притаманний 30-им рокам минулого століття у США. Він відрізняється елементами, які височіють угору. Ось тут ми бачимо такі елементи, схожі до тих, які є на будівлі хмарочосу компанії «Крайслер» у Нью-Йорку. 

Йдемо в бік перехрестя вулиць Корзо та Волошина і Павло показує на фальш вікно у будинку, де тепер розташований магазин «Столичної ювелірної фабрики». 

Цього вікна там насправді не існує. Це перегородка, яку створили для того, аби зберегти візуальну симетрію будівлі. 

Далі помічаємо різні рослинні мотиви на сецесійній будівлі на вулиці Волошина: зачатки кукурудзи та інші рослини. У цьому будинку збереглися навіть старовинні рами, але найцікавіше на ньому – саме ось ці орнаменти. 

Звертаємо у один з провулочків на вулиці Волошина і Павло показує стіну, на якій видно сліди від куль. Це сліди від обстрілів, які були у 1939-му році. Це сталося під час так званої «малої війни», коли Угорщина воювала зі Словаччиною у березні-квітні 1939-го. На Ужгород тоді здійснили авіа-наліт. 

Рушаємо до будинку Святої Гізелли (будівля музичного училища) на горі якої розташований пам`ятник Гізеллі, дружині першого угорського короля Стефана або Іштвана Святого, котрий охрестив Угорське королівство. 

Далі доходимо до колишнього Єврейського культурного центру (теперішній біологічний факультет). Будівлі притаманні східні мотиви, автором проекту був кошицький архітектор Людвіг Оелшлегер. 

Піднімаємося до верху і помічаємо цікаві елементи на звичайному старовинному балконі.

Далі розглядаємо ворота теперішньої Академії мистецтв, які були встановлені тут ще у кінці 18-го століття.

Раптом натрапляємо на кріплення для старих воріт з цікавими орнаментами.

Будівля теперішнього фізичного факультету УжНУ, як жартує Павло, – це перший ужгородський «хмарочос», найвища будівля Ужгорода першої половини 20-го століття. На ній ми можемо розгледіти певні нео-готичні елементи.

Далі рушаємо до будинку Андрія Бродія, який побудований у стилі функціоналізму. Спершу здається, що у будинку всього один поверх, але насправді їх 3. 

Потім йдемо на вулицю Капітульну. Там розглядаємо будинки священиків членів Капітули, дорадчого органу при греко-католицькому єпископі, та натрапляємо на цікаву систему відкривання воріт. 

На будинках, до слова, однакові хвилясті орнаменти такі, ніби ризи священика чи хоругви. Так само на воротах до цих будинків зображені однакові орнаменти, щось схоже за формою на підсвічники. 

Підходимо і до Кафедрального собору, зазираємо у дворик та єпископський сад. 

Повертаємо на ліво і спускаємося трохи нижче, помічаємо так звану «лінію часу»: перехід від найстарішої бруківки в місті, 1804-го року, яка була зроблена з річкових каменів із Ужа ще за часів Австрійської Імперії до бруківки 20-тих років минулого століття. 

Потім ми пішли по вулиці Духновича, вирушили знову на Корзо, прогулялися набережною та чеським кварталом, однак про те, що ми побачили там – у нашому наступному матеріалі. 

Ольга Беца, Закарпатський Кореспондент