«Український балкон» у Стару Європу: яким побачив Закарпаття німецький репортер у 1930-х

Унікальний репортаж Ернста Багеля із Закарпаття, зі світлинами Вернера Цеймера, був опублікований у січневому номері журналу Atlantis за 1938 рік. Тандем німецьких авторів відкриває перед читачем схований світ Лісистих Карпат (гірська система Східних Карпат в Україні, Польщі та Словаччині, названа так через високий рівень лісистості) — дерев’яних хат, полонинського побуту, народного вбрання, давніх обрядів і суворого життя горян.

Сьогодні цей текст читається як рідкісне свідчення міжвоєнної доби — погляд стороннього спостерігача на лемків, бойків і гуцулів у час, коли традиційний карпатський світ ще тримався своєї внутрішньої сили, але вже стояв на порозі великих змін ХХ століття. Закарпаття тут постає як прикордонний простір — між дунайською Центральною Європою та східнослов’янським світом.

Важливо читати цей матеріал із певною дистанцією та розумінням, що етнографічна уважність автора поєднується з характерними для міжвоєнної публіцистики узагальненнями. Водночас саме ця зовнішня оптика репортера робить текст промовистим: Багель фіксує не лише побут і звичаї, а й напругу між архаїчним гірським світом, модернізацією міст, соціальною нерівністю та наближенням великих історичних зламів.

Стара Європа в Карпатській Україні

Українські гірські племена на південних схилах Лісистих Карпат

Ернст Багель / світлини Вернера Цеймера

Карпати — простір Старої Європи

Немов велетенський кам’яний бастіон, Карпатські гори врізаються у безкраї рівнини Східної Європи, ніби прагнуть замкнути її розлогі простори. Та культурно-географічний погляд доводить, що цей образ оманливий: попри свої праліси й гірські вали, Карпати в усі історичні та праісторичні часи були відкритими, прохідними горами. Культурні й етнічні межі тут густо перетинаються навхрест і навскіс — всупереч природним рубежам, які створив сам гірський ландшафт.

Як ліси й мохові килими вбирають і утримують воду, так і лісисті гори справляють подібний вплив на людську культуру та народну сутність. Саме їм ми завдячуємо тим, що тут «Стара Європа» ще живе — місцями майже неторкана, свіжа й безпосередня, ніби просто перед брамами ХХ століття.

«Український балкон» у дунайському просторі

Краєвид Лісистих Карпат, який за українськими гірськими племенами називають також «Карпатською Україною», і досі має виразні риси Старої Європи. Це батьківщина народу з групи східних слов’ян, що найдалі висунувся на захід. Українські племена заселили не лише східні та північні, а й південні схили середньої частини Карпат. Цим самим створили своєрідний «український балкон» у дунайському просторі — від Дунайця біля підніжжя Високих Татр аж до земель на південь від «Золотої Бистриці» в Марамороші.

Територія українських гірських племен у Лісистих Карпатах поділена між кількома державами: Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Чехословацька частина, яка охоплює верхів’я Тиси, у 1918 році була виокремлена як особлива земля — «Підкарпатська Русь». З гарантіями автономії її відділили від Угорщини, яка панувала тут протягом століть. Саме в угорський період тут сформувалася транспортна мережа й вищі рівні суспільного устрою. І все ж українська народність та українська народна культура збереглися. Спосіб життя трьох гірських племен — лемків, бойків і гуцулів — по обидва боки Карпат, як на північному, польському, так і на південному — чехословацькому чи румунському, залишається однаковим.

 

Нова будівля краи?ового уряду в Ужгороді

Підкарпатська Русь: кордони, населення і соціальна напруга

Проте суцільна українська поселенська смуга на південних схилах Карпат виходить за межі Підкарпатської Русі — частково в Словаччину, частково в румунську частину Мараморошу. Кубійович обчислив площу цього поселенського простору у 14 900 квадратних кілометрів, а загальну кількість населення — у 746 000 мешканців. Число українців серед них становить 585 000.

Густота населення зросла з 48 осіб на квадратний кілометр у 1921 році до 57 — у 1930-му. Приріст населення в 1925–1933 роках становив 19,9 на кожну тисячу мешканців — супроти лише 4,28 у Богемії. Однак господарський розвиток краю не встигає за цим зростанням населення, тож доводиться говорити про дедалі глибше зубожіння.

Між поїздом ХХ століття і дерев’яною хатою

Доки, мандруючи цим краєм, людина ще сидить у поїзді чи автобусі, вона належить ХХ століттю — хоч би як щільно букові праліси стискали долину, хоч би якими барвистими у вбранні й незвичними на вигляд були її попутники.

Та тієї миті, коли зістрибуєш з підніжки на землю й опиняєшся перед грубо тесаними дерев’яними хатами, загонами для худоби та стогами сіна, — ніби переступаєш в інше століття. І хоч українське гірське село може здаватися казковим, його дійсність сувора й позбавлена добрих фей. Навіть якщо ідилічні риси пастушого життя, дикі розбійницькі постаті та загадкові звичаї жінок, обізнаних із чаклунством, раз у раз ніби намагаються це приховати.

У замкненому світі гірських лісів, у найвищих верхів’ях долин, збереглися первісні осередки людського буття. Вони гуртуються довкола хати і творяться великими родинами патріархального устрою. Їхня господарська форма — майже замкнене домашнє господарство, засноване на суто ремісничій техніці.

Та в нижньому кінці долин, там, де річка виходить із гір і тече до великої Угорської низовини, уже стоять бастіони сучасного промислового й торговельного капіталізму. Тут кожен підйом угору долиною стає водночас спуском углиб історії.

Немов такий капіталістичний форпост, перед долиною Латориці лежить місто Мукачево. Зі своїми банками, торговими домами, взуттєвими крамницями «Батя», дитячими притулками, лікарнями й бетонованими автомобільними виїзними шляхами воно творить цивілізаційний фасад перед гірським світом.

Але відразу за цими форпостами індустріальної доби починається місцевість, яка ще зберігає сліди пізнього звільнення селян і містить рештки урбаріального порядку Марії-Терезії. Серед 487 адміністративних громад і нині ще існує 386 урбаріальних громад зі спільною власністю.

 

Селянське обіи?стя карпатського краю

Рід, ґаздівство і карпатська хата

На околиці цієї зони збереглися осередки патріархального суспільного ладу у формі великих родин. Найдавніший київський літопис називає їх «роду» — тобто рід, плем’я, — і вбачає в них соціальну основу українського народу. Цим великим родинам відповідають власні господарські об’єднання — ґаздівства (gazdivstvo). Кілька таких родинних об’єднань, що нагадують південнослов’янську задругу (родинна спільнота патріархального типу — ред.), утворюють село.

Звичний нині, особливо поширений серед бойків тип хати — це простий «житлово-стайняний дім», тобто оселя, поєднана зі стайнею. Хоч цей тип будівлі й має середньонімецьке походження, її житлова частина досі нагадує давньослов’янську однокамерну хату, яку подекуди можна зустріти в Карпатах.

Зрубна хата спирається на чотири головні балки, покладені впоперек до її поздовжнього напряму, немов на полози саней. Ці балки визначають план будинку і ділять його на три приміщення: середній, схожий на сіни простір із вхідними дверима, праворуч від нього — приміщення для худоби, а ліворуч — житлова частина для людей.

У житловій кімнаті майже немає «меблів» у нашому розумінні. Двома головними предметами є велика глиняна піч, часто розмальована барвистими зірками, з місцем для лежання біля задньої стіни — для дітей і старих людей, а поруч із нею, займаючи весь кут, — підвищене, мов поміст, родинне ложе. Воно міцно з’єднане зі стіною. Під ним узимку зберігають картоплю, а над ним, прикріплена до стельової балки, гойдається дерев’яна дитяча колиска.

 

Родинне спальне місце у житловому приміщенні зрубноі? хати

Шафу для одягу замінює жердина над ложем. Розкішні святкові строї лежать у скрині на горищі. Уздовж стіни тягнеться лава; у кутку стоїть важкий дерев’яний стіл. Біля дверей, навпроти печі, міститься те небагате дерев’яне начиння й посуд, що становлять первісний зародок кухні.

Тут, у цьому найтіснішому просторі, живе велика родина: численні діти визирають і галасують із високої печі, старі люди покашлюють поміж ними, чоловіки й парубки лежать або сидять на лежанці чи на лавах; ягнята й кури заходять у гості, кудкудакають і підстрибують довкола, коти ліниво потягуються. А серед усього цього — завжди рухлива та водночас майже непомітна господиня: вона наспівує собі пісеньку або курить свою тютюнову люльку.

Дим із хатньої печі виходить крізь отвір у стіні до сіней, а звідти підіймається під дах, де сам знаходить собі шлях назовні поміж ґонтами. Тут-таки, у сінях, стоять велика діжка для капусти, бочка для борошна, прядка й розібраний ткацький верстат, який ставлять і використовують лише в певні пори року. З темного горища під дахом жовто світяться кукурудзяні качани.

Дерево й вовна: матеріали гірського світу

Особливого харатеру цим людським поселенням надають дві сировини: дерево й овеча вовна. Їх значною мірою обробляють ремісничим способом у власному господарстві, хоча певний поділ праці існує і всередині села, і між селами. Так, наприклад, окремі частини народного вбрання — зокрема багато оздоблені шкіряні безрукавки чоловіків і жінок — виготовляють у певних селах, а звідти вони розходяться вже далі. Так само й великодні яйця — писанки — набувають свого багатого оздоблення лише в окремих селах, звідки їх вивозять на продаж далеко за сто кілометрів.

 

Верхня межа лісу в Лісистих Карпатах. Початок царства «полонин», що далеко простягаються могутніми гірськими хребтами

Дерево відіграє в хаті й обійсті таку визначальну роль, що можна говорити про справжню «культуру дерева». Не лише сама хата, а й майже всі речі щоденного вжитку та ремісниче начиння виготовляються з цього матеріалу: ложки й миски, глечики та пляшки, скрині, ночви і бочки. Часто теслярством і різьбленням займаються просто в межах домашньої громади; в інших місцях із цього вже виокремилося сільське ремесло. Навіть складніші технічні вироби — дверні замки, зернові й валяльні млини — також зроблені з дерева.

Скромними дивами цієї дерев’яної культури є дерев’яні церкви. У них можна розрізнити два стилі: церкви з високими, майже готичними на вигляд вежами, подібними до тих, що трапляються в укріплених церквах Семигороддя, і церкви з окремою дзвіницею та майже пагодоподібними даховими конструкціями, що мають три, п’ять, а інколи навіть дев’ять ярусів.

 

Пліт обіи?стя, сплетении? із гілок та хмизу

Музичні інструменти також створені з дерева — вправними руками пастухів. Це різні види сопілок і, передусім, могутня трембіта — дерев’яний ріг завдовжки понад два метри, символ вівчарів, що гуде над горами, мов сигнальний ріжок.

Особливою ознакою таких дерев’яних культур — бо ж подібні явища знаходимо і в інших лісових краях Європи — є плетені з гілля та лози паркани та загорожі. Від села до села часто трапляються різні форми цього плетива.

Широке використання дерева привело до того, що саме цей матеріал розбудив творчі здібності людей і дав початок багатому народному мистецтву. Різьблення по дереву, розпис дерева й інкрустація поширені тут дуже широко й досягли помітної майстерності. В орнаментах на побутових і культових предметах переважають геометричні лінії та форми, а також рослинні мотиви.

Від колиски до домовини дерево є найвірнішим супутником цих людей. Здається, ніби вони завжди й усюди живуть у лісі.

 

Дерев’яні церкви — впізнавані символи краю. На верхівках пагодоподібних дерев’яних веж міститься грецькии? хрест із трьома поперечинами

Овеча вовна — другий матеріал, що визначає зовнішній образ краю і народу. Вівчарством займаються майже в усіх селах. Йому служить уся зона полонинського поясу нижче від нижньої межі лісу, а також широкі перелоги. Скрізь трапляються малі й великі плетені кошари для овець.

Усі роботи з перетворення сирої вовни на готовий народний стрій виконуються в межах власного господарства. Лише окремі етапи, як от валяння важких грубих тканин, здійснюють у валяльних млинах, які є в різних селах.

 

У тіні світового розвитку

Від пізнього Середньовіччя землі українських гірських племен, як і весь західнокарпатський край, дедалі більше опиняються осторонь світового господарського розвитку. Від середини XVIII століття особливо занепадають скотарство, пастуше й полонинське господарство. Після 1918 року останні природні ринки збуту в Угорщині відрізані новими державними кордонами.

Зубожіння хвиля за хвилею просувається із заходу на схід: спершу охоплює лемків, потім бойків і насамкінець — лише впродовж останніх кількох десятиліть — гуцулів, які й досі майже винятково є скотарями, а їхній традиційний уклад життя здається чи не найбагатшим.

Частина постійно зростаючого населення, яка не знаходила місця в гірських селянських господарствах, емігрувала — особливо в довоєнний час — до Америки. Через мандрівну торгівлю, сезонну працю в сільському господарстві рівнин і роботу на промислових підприємствах дедалі численніше населення намагається шукати економічну опору.

При цьому виявляються ознаки племінного поділу праці: лемки давали торговців, які вели торгівлю возовим мастилом по всьому південному сходу Європи; бойки натомість ставали торговцями сіллю та фруктами, доходячи аж до Варшави й Росії. Обидва племена, крім того, вдавалися до сезонної сільськогосподарської праці.

Гуцули ж дедалі активніше входять у лісові роботи та деревообробну промисловість. До цього їх, мабуть, спонукає особливо розвинене і піднесене на високий мистецький рівень деревне ремесло.

 

«Трембіта» — величезнии?, понад два метри завдовжки дерев’янии? «ріг», символ вівчарів

Полонинське господарство і його знаки

Пастуше господарство значною мірою сформувалося під впливом волоських мандрівних пастухів. Їхній рух розпочався у XIV столітті і став останньою хвилею європейського кочівництва. Ґрунтовні монографічні дослідження полонинського господарства в Лісистих Карпатах здійснили український учений, професор Володимир Кубійович і чеський учений, професор Їржі Крал.

Первісний становий характер пастушого життя майже цілком утрачено. Патріархи серед пастухів зникли. Праця пастуха тепер є лише перехідним професійним етапом для молодих людей. Кількість пастухів нині становить усього 1819 осіб.

Гуцули переважно займаються вівчарством і молочним господарством, тоді як лемки та бойки — розведенням і вирощуванням відгодованої великої рогатої худоби на продаж. Попри занепад, пастуше життя ще зберігає багато первісних елементів власної станової культури: у піснях, у ватрі, що підтримується під час сезону випасу, в таємничих знаках, які випалюють вівцям за вухами, в особливих пастуших інструментах — трембітах і сопілках.

 

Поряд із сопілкою та трембітою наи?поширенішими музичними інструментами в гуцулів є цимбали и? скрипка

Земельна тіснота гірського краю

Через гірський характер краю, придатна для сільськогосподарського використання площа — дуже мала. Сам лише ліс займає 48% усієї території краю. Додаються і наслідки панівного спадкового права: господарства діляться між усіма спадкоємцями, які є правонаступниками. Еміграція нині майже неможлива.

Від 1921 року зростає лише частка найдрібніших, так званих карликових господарств. Їхня середня площа скоротилася з 6,38 га у 1921 році до 4,91 га у 1930-му. Тоді як для утримання однієї родини в середньому було потрібно близько 10 га землі.

 

Пастушок, що грає на дерев’яніи? сопілці. Чорнии? і помаранчевии? — переважні кольори гуцульського вбрання

Давні вірування і культ предків

Багато ознак народної віри вказують на культ предків, широко поширений у давніші, дохристиянські часи. Тісний зв’язок культу предків із соціальним устроєм «роду» засвідчує, наприклад, слово «діди», яке означає і «старий чоловік», і «предок», і «охоронець дому».

«Дідками» називають численних хатніх духів. Під впливом християнства ці хатні духи нерідко були переосмислені як уособлення злого начала. У бойків слово «дідько» навіть набуває значення чорта. На відміну від росіян, у яких віра в чора значно поширеніша, в українців чорт відіграє лише другорядну роль.

 

Виткане в домашньому господарстві полотно з овечоі? вовни везуть до міста на продаж

Великодні обряди між церквою і цвинтарем

Чимало звичаїв культу предків продовжують жити у християнських святах і обрядах. Різдвяний та великодній час особливо сповнений такими звичаями. Серед них — танець на кладовищі між могилами, який і нині ще практикують на другий день Великодня у деяких громадах Карпатської України, зокрема в Зимірі та Ясіні.

Після богослужіння молодь і старші люди збираються на кладовищі перед церквою. Дівчата й парубки стають у довгий ланцюг. У ритмі пісні, яку самі співають, вони рухаються довкола церкви. Тим часом на могилах сидять діти і старі люди та побожно споглядають цей хоровод.

Між мертвими й живими тут не має тієї прірви моторошності та страху, яка так часто існує в людській свідомості.

 

Ріллю для захисту від стад худоби обгороджено тинами, сплетеними з лози

З культом предків частково пов’язане й освячення великодніх хлібів. На Великдень жінки, стоячи у довзій вервечці, виставляють перед церквою кошики, дерев’яні скриньки й невеликі діжечки. У них — найрізноманітніші харчі: майстерно випечені паски, м’ясо, ковбаса й розмальовані яйця.

Рушники, якими встелені кошики, прикрашені яскравою вишивкою. Дерев’яні скриньки — пасківники — оздоблені випалюванням. Жінки вбрані у свої найкращі строї. Запалюють свічки. Тоді з’являється священник і освячує Божий дар.

 

Після богослужіння на Великдень парубки ведуть дівчат до наи?ближчого потоку, щоб там взаємно скропити одне одному голови водою

Та щойно освячення закінчується, жінки щодуху поспішають додому з кошиками та скриньками, бо, як кажуть: та, що прийде додому останньою, помре наступного року. Традиція освячення великодніх хлібів сягає дохристиянських часів — коли на місцях поховання предків влаштовували спільні жертовні трапези.

 

Священник освячує страви, які на Великдень довгими рядами виставляють перед церквою

В одному арабському писемному джерелі IX століття про українців цей звичай описано так: «Через рік після смерті одного з родини ті, хто залишився, беруть близько двадцяти глеків вина й несуть їх на могилу, де родина збирається, їсть і п’є». Грушевський згадує, що ці ритуальні учти були перенесені у християнські свята.

 

Великодніи? танець на цвинтарі. З натовпу відокремлюється ланцюг людеи?, які водять хоровод навколо церкви в ритмі пісні, яку парубки и? дівчата співають

 

Глядачі на цвинтарі, які спостерігають за танцем парубків і дівчат

Сильні первісні вірування та візантійське християнство сплелися настільки міцно, що встановити, де пролягають межі між цими двома світами, майже неможливо. Християнство тут постає як система обрядів, які неухильно виконуються, водночас поєднуючись із найдавнішими народними уявленнями.

 

Весняні танці сільськоі? молоді. У святкові дні на лузі збирається молодь у своєму пишному вбранні для хороводних забав

Різдвяні символи у хатньому просторі

Різдвяна меса, що триває від опівночі до світанку, безперервним співом літаній ніби заворожує згуртовану громаду горян. Чоловіки, жінки й діти стоять окремо. В той же час у віруваннях продовжують жити й давні уявлення про родючість: їхнім символом є сім’яне «яйце» свині, яке вдома вішають біля вхідних дверей.

Символічним знаком Різдва є житній чи пшеничний сніп, який кладуть у кутку хати біля столу. На столі лежать три книші або хліби, прикрашені вівсяним колоском і запаленою свічкою. Долівку встеляють соломою. Кажуть, це робиться тому, що Христос народився у стайні. Але й пов’язують із цим також думки про «дідків» — хатніх духів.

 

Символічні знаки Різдва. Сніп збіжжя в кутку хати, три калачі або хлібини, прикрашені вівсяним колосом і запаленою свічкою

Опришки, балади і пам’ять про волю

Героїчна традиція, властива патріархальному родовому устрою, в українських горян зберігається у розбійницьких переказах, танцях із мечами та героїчних піснях.

Молоді чоловіки часто беруть собі за приклад постать Олекси Довбуша — легендарного шляхетного розбійника Лісистих Карпат. І живуть у гірських лісах у вольності й непокорі. У період від завершення світової війни до 1926 року Микола Шугай із Колочави тримав у напрузі всі жандармські станції округи — аж доки не загинув від сокири в руці зрадника. За ним прийшов Ілько Липей, якого застрелили восени 1935 року. Та вже нині по хатах говорять про нового героя гір — Юрка Кливця.

 

Петро Шугаи?, батько народного героя і розбіи?ника Миколи Шугая з Колочави

Звісно, життя цих людей не пов’язане з великими політичними подіями, які увійшли до історії України. Воно не породило такого героїчного епосу, як, наприклад, боротьба південних слов’ян за визволення з-під турецького панування. Тут, у Лісистих Карпатах, безеречно живе пам’ять про козацькі війни та про важкі часи кріпацтва. Але дух боротьби за свободу, який вів українських козаків і гетьмана Хмельницького, тут набув іншої форми — виявився в опришківському русі, в розбійництві. Опришківство протягом кількох століть — від XV до XVII — єднало кріпаків, шляхтичів і священників у пам’яті про українську волю.

Сьогодні життя цих героїв зосереджено переважно у приватному просторі. Тому й поетичним вираженням цієї життєвої культури є не героїчний епос, а лірична балада. Одна з таких пісень про Олексу Довбуша, яку й нині співають пастухи в карпатських горах, у німецькому перекладі звучить так:

«Зеленим лісом іде молодий Довбуш,

На топірець спирається — і кульгає.

– Спиш ти, люба, чи з іншим жартуєш?

Довбуш тебе кличе — хіба не чуєш?

– Не сплю я й не жартую,

Довбуш кличе — я все чую.

– Впусти мене, люба, до хатини,

Бо доведеться вибити двері, залізом окуті!

Як лівим плечем натисну — двері зігнуться,

Як правим ударю — навстіж розлетяться!

– У мене тисові двері й сталеві замки!

– Не поможуть тобі ні двері, ні сталеві замки!

І щойно Довбуш почав у них упиратися,

Замки стали піддаватися.

А коли Довбуш ступив у сіни,

Степан ізнадвору його застрелив».

Переклад і редагування статті: Михайло Маркович, ВАРОШ

 

18 липня 2026р.